Генерали імперії - Чемерис Валентин Лукич (бесплатные книги полный формат .txt) 📗
Оцінили ту селитьбу в 3502 рублі, що їх було заплачено спадкоємцям Нікітнікова — із царського скарбу. Таким чином, будинок став власністю міської казни, точніше — Малоросійського приказу, а Дорошенка просто поселили там. Очевидно, тимчасово, бо якось він нагадав, аби йому видали царську грамоту на власність, але дяк буркнув, що треба зачекати… «Виходить, — зробив висновок гетьман, — я тут житиму на пташиних правах і недовго. Очевидно, мене ще куди-небудь запроторять…»
А поки що виділили йому на прожиття — все ж таки царський радник, воєвода, державна служила людина, — 600 рублів на рік. Скупувато, але що вдієш.
Зайнялися ремонтом (за государів рахунок, звісно) і ремонтували довго — Дорошенко навіть змушений був поскаржитись на якість роботи: то стеля в кількох місцях після майстрів протекла, то грубки в кімнатах, як затопили для проби, так задиміли і з усіх щілин повалив такий дим, що хоч тікай світ за очі. Але попри все, життя його за Москвою-рікою почалося.
Барський дім стояв першим у садибі, довгою стіною до вулиці, до високого й глухого паркану, в якому була хвіртка, що вела в чистий двір і до ґанку. Позад будинку так званий задній двір, нечистий, у кінських кізяках, поверх яких були викладені з дранки хідники. У другому дворі була стайня, саж, корівник, якісь халабуди для домашньої птиці, там же «людська» — ізба для прислуги — двірні, а вже за нею город і сад. Чим знатніший був власник, тим пишнішим у нього був будинок, здебільшого, в бояр, схожий на терем. Нікітніков, певно, був середньої руки, тож і будинок у нього був відповідно до знатності господаря — теж середній.
Дорошенко жив, звичайно ж, у барському помешканні, і там же частина челяді, решта челядників у людській, на задньому дворі. Що вони робили — чи й взагалі що робили — він не цікавився, все йому було обридлим, і світ білий тоді здавався немилим — на Україну наче хто його за руки, за ноги і за душу тягнув. Але мусив терпіти, все ще вірячи — сподіваючись на чудо, — що йому врешті-решт вдасться хоч коли-небудь повернутися додому.
Правда, на початку, як перебрався, взявся було за старий сад, його треба було де прорідити та викорчувати засохлі дерева, а де й посадити нові, бо старі вже не родили, але захопившись садом, він швидко й охолов до нього. Тільки й устиг посадити кілька вишень на згадку про Україну. Посадив їх у чистому дворі, перед вікнами, щоб вони квітом своїм нагадували йому рідний край. Челядники самі впорядковували сад, щось там шпорталися, але що — він не цікавився. Чи не все одно. Коли садили город, попрохав посадити ближче до двору соняхи — знову ж таки, щоб нагадували йому вітчизну…
Згодом звелів купити кілька підсвинків — щоб саж не стояв порожнім. Та й під зиму матиме м’ясо й сало, бо ж чимось треба челядь годувати. Розпорядився завести курей, а від корови поки що утримався, хоч московити в переважній більшості й тримали їх. Майже на кожному кутку були чималі пустища, де й пасли корів. Там неодмінно був ставок, чи бодай ковбані, де хлюпотілися гуси та качки московитів — у ті часи Москва була як велике село (її ще звали «Большой деревней», і коли москвича де-інде питали, звідки він, так і відповідав: «С большой деревни», і всі знали, звідки). Пустир, повний доброї трави, був і неподалік того місця, де він поселився. І навіть із ставком. На толоку, що починалася за ним, він любив ходити — дивитися на коней, що їх там пас його конюх. Сідав на зеленій траві, милувався кіньми — коней він любив і часто з конюхом всю ніч сидів на луках. Яскраво горіло багаття, коні пирхали — це йому нагадувало далеке дитинство, коли в Чигирині ходив з братами в нічне до Тясмина.
Але здебільшого не знав, де дітися і куди піти. Ходив до Москви-ріки й годинами сидів під вербами. По той бік річки тяглася висока оборонна стіна, що охоплювала царюючий град, через ворота в башті мурашником сунув люд — хто в Москву, хто з Москви гнав на пашу свою худобу, і мукання вранці чулося як у селі. Стрільці його тепер вже не супроводжували, лише двічі на день — вранці й увечері, — вигулькував кінний страж, перехилявся через частокіл у двір і гукав:
— Агов!.. Господін гетьман (іноді: воєвода), ти є?
Не поїде, поки Дорошенко на його очі не з’явиться.
— Та ось я, — озивається гетьман з ґанку. — Ще не вмер…
— А мені велено й на мертвого подивитися, аби переконатися, на якому світі нині перебуває пан гетьман… Покедова! Старшому скажу: господін гетьман живий і нікуди не втік.
Вдруге він вигулькував під вечір, аби пересвідчитись, що господін гетьман за день не втік (чи не помер), щоб вранці знову примчати, і так день за днем, день за днем…
Життя було нудним, не знав де себе подіти і для чого вранці прокидатися. Найгірше, як надходила осіння моква. На вулиці куди не глянь — самі лише високі частоколи, переважно з дуба, і що там за ними в дерев’яних ізбах чи кам’яних будинках — не дано нікому знати. Там своє життя, відгороджене високим і щільним частоколом від світу білого. Хрипло гавкають пси за частоколами. Пустка. На вулицю в суцільну темінь і потикатися небезпечно, між садибами чималі пустирі, куди грабіжники і вбивці затягують жертву і де її вже ніхто і ніколи не знайде.
У такі пори року хоч вовком вий. Частокіл і в Дорошенка глухий, як у маленькій фортеці, він надійно відгороджує його маленький світ від великого. Але ж і слова ні до кого мовити. Челядь сама по собі, а він сам по собі. Нічого не хотілося і ні до чого душа не прагнула. Сон здебільшого утікав до ранку, накинувши щось на плечі, він виходив на ґанок, курив, думав — ані звуку не доносилось з Москви, що пірнула на дно чорної пітьми. Без свого ліхтаря за браму й не потикайся, ще занесе тебе в якусь яму чи яр…
Гнітила самотність, відчуття одинокості — найгірше з усіх почуттів, що має чоловік. Та ще відчуття, що ти чужий в чужині. Відсутність поруч рідної душі. Люблячої. Яка б створювала тобі рай у чотирьох стінах. Ні друзів, ні рідних. Мати далеко звідси на Україні, вік свій нелегкий доживає з чернечим ім’ям Митродара. Ігуменя дівочого монастиря Покровського, що неподалік Сосниці. Мо’, і йому податися в ченці? Але ж ні… Хотілося ще жити повнокровним життям і любити жінок. Чи бодай одну. Він же козак! Який з нього чернець? Був козаком, починав з козацтва, козаком і завершить свій земний шлях.
Старший брат, якого він з неволі визволив, зі своїм сімейством теж мешкає в Сосниці, менший Андрій, як і старший теж, полковник Брацлавський, третій брат, Степан, не брав участі ані в громадському, ані в політичному житті, тихо жив собі як обиватель в Чигирині «на прадідівських своїх добрах», отримавши у спадок дідизну, там і помер.
Четвертий брат Антоній у братів своїх не вдався, наче й не їхній, не Дорошенків, у яких чоловіки — всі козаки-військовики, постригся в ченці й був ігуменом Чигиринського монастиря. Де він нині, живий, чи на небесі Господь його забрав — він не знає.
Сестра року 1666 вийшла заміж за генерального писаря Лівобережної України Семена Глуховського, а через рік стала вдовою і жила в Чигирині, а де нині — Бог його відає.
Батька вже давно немає. Так і розпалось колись велике і дружне сімейство Дорошенків.
Намугикував пісню про свого славетного діда (гетьман Михайло накладе головою через рік по його народженні, у 1628 році в бою під Бахчисараєм, той дід, яким він так пишатиметься: «З 4000 козаків перейшов цілий Крим!»):
Гнав жур з голови й душі, а він не втікав, не полишав його. У душі все бриніло й бриніло, наче то він волав темної глухої ночі на розпуттях, колись велелюдних, а тепер пустельних.
— Гей, хто в лісі, озовися!
Ніхто не озивався, ніхто не приходив до нього в його невольницькі ночі. За тином притаїлася хижа, ще молода Москва. Не вирватись з її пазурів — ач, скільки нахапала собі народів, а все їй мало, Бог зна куди розширює свої границі. Україну заковтує — і коли вона вже подавиться! Але полонителька тільки набирає силу, рік від року міцніє, оборонними стінами себе оточує. І за тими стінами має він скніти, ніби ж і вольний, і в той же час у неволі. Вольний невольник. А в неволі і життя не життя.
