Цар і раб - Білик Іван Іванович (читать хорошую книгу TXT) 📗
Сенатор поблажливо всміхнувся, бо мав сьогодні змогу пересвідчитись у гнучкості Перісадового мислення. Зате себе ще раз покартав. І вигадав кару собі самому — підсів на цареве ложе, хоч мав би сходити до протилежної стіни неподалік трону, де лишився його син Квінт.
— Багато молодих і вельми красних ефебів маєш, царю, — сказав Публій Сцевола, тримаючи на думці своє, й не помилився: Перісад миттю зиркнув на ложе Савмака. Отрок лежав байдужий і знудьгований, відсутній погляд його глибоко посаджених очей свідчив за те, що думками він далеко й од сієї врочистої світлиці, й од багато, часом надміру ошатно вбраних евпаторів. Але те, що цар насамперед глянув на того негарного молодого чоловіка, підтвердило припущення сенатора.
— Хто сей ефеб? — якомога недбаліше спитав він, однак чи то голос ізрадив його, чи старий правитель Боспора сам чекав подібного запитання, та він випростався й значущо поглянув на римлянина.
— Над сим юнаком, авгуре, — сказав він. — рука всемогутнього Олімпійця простерта.
Навіть звертання до римлянина Перісад ужив із глибоким змістом, аби той перейнявся вагою його слів.
Дехто за прикладом царя та головного гостя теж усівся на ложу, двоє навіть ходило по світлиці. Сенатор устав і поніс своє величаве тіло до сина. Квінт явно нудивсь, бо поряд із ним лежали незнайомі йому здебільшого літні евпатори, й охоче встав назустріч батькові.
— Ти отого там… з довгим кирпатим носом, знаєш?
— Савмака? Без'язикий монстр! — не вагаючись одповів Квінт і зневажливо поморщив свого рівного й трохи м'язистого, як і в сенатора, носа. — Коханець її! — докинув він ще з більшою зневагою.
— Кого «її»? — не зрозумів сенатор.
— Регіни Вероніки.
— Й вона такого… любить?
Син відповів, завченим рухом талановитого оратора підкреслюючи свої слова:
— Отож бо! Кажуть, вона підстерігає його за кожним рогом, а він ще й своїм носом крутить.
То було невірогідно. Настрій сенатора ще дужче підупав, коли ж Квінт почав розповідати про дивацтва сього безрідного й нікчемного Савмака, який у свої двадцять п'ять років і досі лишавсь ефебом, молодим воїном і годі, — сенатор перебив сина. Самовпевненість Квінта він односив на карб його юного віку й сподівався, що син із часом, трохи сьорбнувши окропу життя, позбудеться сієї недоречної для здібного юриста й майбутнього державного діяча риси.
— Але ж кажуть, — мовив він Квінтові, — нібито Перісад має на нього якісь види? — Він умисне не хотів уточнювати, й се була давня звичка, набута впродовж десятиліть судової практики. В одному зі своїх восьми томів під загальною назвою «Про цивільне право» Публій Муцій Сцевола передбачав і таку рису, необхідну юрисконсультові.
Син замислився:
— Та-ак, рекс Перісад, крім звичного для всіх молодих евпатридів гімнасія, дав йому й високу державницьку освіту. З ним і досі працює сей талановитий євнух… Полікрат.
Батько й син розмовляли латиною й не боялися бути підслуханими: ледачі греки вигадали для себе зручну відмовку, що виправдовувала їхню вдачу, — всі інші мови світу оголосили немилозвучним бурмотінням.
Сенатор згадав щойно почуті від царя слова про того Савмака, й вони вже не здавалися йому такими химерними. Він повернувся до Перісада тоді, коли роби почали міняти столики. Біля кожного ложа тепер парували різні страви та печені, що, як на римський ніс, відразливо смерділи часником. Колись іще геть зелений вершник Публій, потрапивши на службу в Афінах розміщений леґіон, так захопивсь усім еллінським, що був ладен сам назватися греком, а може, й назвався б, коли б не їхня дивна любов до часнику, який вони споживали навіть з медом. Тепер се вже не хвилювало сенатора, й він почав куштувати страви, думаючи про те, як почне сьогоднішню розмову з царем Перісадом.
Але по закінченні симпосію, коли роби повиносили обмощені мисочками та фіалами столики, а разом з ними й нудотний медвяно-часниковий дух, лишивши саме вино в кратерах, — нагоди знову не знайшлось. Надалі передбачались тільки вино та приємні розмови, але цар шепнув щось гладкому коротконогому лоґофетові Еаку, той кивнув до роба-частувальника, й насеред світлиці вийшло троє дівчат із арфами. Потім молодий чоловік співав пеан цареві, приграючи собі на кіфарі, й сенатор двічі міняв лікоть, нетерпляче дожидаючи краю. Та за кіфаредом до світлиці, в якій уже було важко дихати, вбігла добра дюжина дівчат у прозірних хітонах ґрацій. Молоді красуні враз підняли загальний настрій, після довгого й, певно, красивого танку юних роб розібрали по ложах, і світлиця виповнилася збудженим чоловічим сміхом, бо його завжди викликають смачний обід, вино та жіноча врода. Одна роба всілася коло Квінта, й тепер сенатор з досадою подумав, що для сина не існує більше жодних бажань і державних обов'язків.
Розмова почалася зовсім несподівано. Більшість гостей уже розійшлась і світлиця майже спорожніла. Цар запросив усіх до наріжного екуса, опорядженого по-скіфо-фракійському довгим столом та зручними стільцями попід стіною й коло широко роззявлених челюстей вогнища.
Ся обстановка враз додала сенаторові зваги, й він у думці подякував скіфам та ґетам, що вигадали такі чудові бильчасті крісла, в яких, на відміну від грецьких, а тепер і римських, ліж, людина почувається невимушено й легко.
— Такі троноси вживають наші італійці-етруски, сказав сенатор, щоб викликати розмову. Йому відповів гладкий царедворець Полікрат, євнух і лоґоґраф Спартокідів, якого Перісад запросив і сюди.
— Ми на етрусків кажемо тіррени, — лагідно завважив євнух своїм тонким жіночим голосом.
— А вони на себе мовлять хто туричі, хто расини, а хто венети, за назвою свого племені. — Сенатор і сам був наполовину етруском, а мав і приятелів з роду Ціцеронів та Цезарів, які вважали себе справжніми етрусками, хоча вже другим коліном засідали в трибуналіях і в сенаті. — Рим уміє шанувати своїх друзів, — обізвався він знову, цілячи здалеку.
Лоґоґраф Полікрат, напевно, вгадавши сей закид, щебетливо засміявся:
— Одне діло, сенаторе, мати дружбу з Римом, а зовсім інше — зватися «другом римського народу».
Сенатор засовавсь у кріслі, яке раптом видалося йому твердим і незручним. Слова євнуха повисли в повітрі й висіли там, обертаючись то одним, то другим боком, і всі погляди спрямувалися на Перісада, який куняв коло вогнища. Та він сказав до Савмака, що єдиний серед усіх дивився на сенатора:
— Гукни, щоб унесли вина!
Савмак устав, і сенатор полегшено відітхнув і випростався, бо під поглядом глибоких очей негарного ефеба мався дуже ніяково.
— А се хто як розуміє, — сказав він євнухові. — Ти, лоґоґрафе, певно ж, краще за будь-кого пам'ятаєш пергамського царя Аттала Третього. Аттал, умираючи, доброхіть заповів своє царство Римові.
— Се було в рік твого консульства, сенаторе, — сяйнув знаннями й гарною пам'яттю літописець Перісада.
— То правда, — погодився Публій Муцій Сцевола. — Той рік увійшов в анали під моїм іменем.
Євнух не вгавав. Коли Савмак повернувся й за ним двоє робів унесли важкий кратер з вином, він, ласкаво всміхаючись, од чого вічі його ховалися в масних жовтавих згинах щік, проказав:
— У той же рік убито й старшого Ґракха…
— Тіберій був моїм другом, — відповів сенатор, прибравши незалежного вигляду, й остаточно вирішив, що в сьому хоромі сьогодні все розписано наперед. — Тіберія Ґракха вбив сенатор Публій Сціпіон Назіка, лоґоґрафе. Ти добре знаєш історію Рима.
Щоб заспокоїтися, Публій Муцій Сцевола глянув на свого сина, який поряд із потворним безрідним Савмаком здавався справжнім Аполлоном. Але очі в Квінта були теж розгублені, й сенатор вирішив більше не дивитися на нього. Я починаю злитись і втрачаю рівновагу, подумав він, сього разу безгучно плямкнувши губами. Роб налив червоної пірри в його ритон, і Публій Муцій Сцевола глянув на своє брезкле відображення у темному вині. Се нагадало не вельми приємну істину, що сьогодні, за вісім днів до секстилійських календ, йому пішов сімдесят перший. Але чому сей євнух, про котрого казали, ніби в його жилах, як і в жилах красеня Архелая, тече стара кров Археанактідів, — бере на себе незрозумілу ношу захисника ворогів свого роду?
