Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна (мир бесплатных книг .txt) 📗
— Я читала цю статтю, — сказала Марія. — Всі жінки вважають його своїм захисником.
— Та справа не тільки в тому, щоб говорити про права жінки на самостійну працю, вищу освіту, участь у житті суспільства, — справа в тому, щоб створити такі умови, коли жінка зможе підвестись над особистим, суб'єктивним, до життя соціального усім своїм єством, жити інтересами суспільства, а не вести виключно особисте життя. Як мало, майже нема таких жінок, — зітхнув він, — і це не ваша провина... І от, коли з'явилась одна талановита, виняткова жінка — Жорж Занд, — як не вузько поставила вона свої проблеми, — хоча б право на любов, — до чого ж сколихнула вона все світове жіноцтво!
— І в мене романи Жорж Занд зробили просто переворот в думках, — призналася Марія. — Але в житті надто важко провадити нові якісь принципи.
— Власне, справжнє життя жінки, інтелектуальний розвиток, в силу обставин, починається далеко пізніше, ніж у чоловіків.
— Невже ви так гадаєте? — спитала здивовано Марія Він бачив перед собою уважні, розумні очі. ані тіні жіночого кокетування не було в її молодому обличчі, лише бажання слухати, зрозуміти, — і йому хотілося ділитися своїми думками, своїми сумнівами, переконаннями.
— Не ображайтесь за всіх жінок, ви, напевне, все ж таки щасливий виняток, але я думаю і вболіваю за всіх, звичайних, і доведу вам, чому так гадаю. Поміркуйте самі: хіба ми, чоловіки, несемо такий тягар, як жінки? Навіть, коли візьмемо щасливий випадок — дівчина полюбила, її люблять також, все її серце, всі думки, емоції в цьому. Вона виходить заміж, почалися діти — треба носити, родити, годувати, виховувати, ростити. Адже все це на вас. Яка б не була творча інтелектуальна натура, — та справжня жінка — вона й справжня мати, дружина, до того ж уся своєрідна специфічна жіноча фізіологія, — де у неї, у жінки, береться час, сили на інтелектуальний розвиток, вище соціальне життя, інтереси ті самі, що і в чоловіків? А чим більше людина зосереджується на особистому, тим більше голих сторін вона одкриває ударам випадковостей. Якщо будувати благо життя лише на сімейній основі, — це будувати будинок на піску. От років у п'ятдесят, коли діти вже дорослі і внуки вийшли з пелюшок — бо ви ж знаєте, як дітям потрібні саме бабусі, — жінка нарешті звільняється від своїх жіночих пут і нарешті починається справжнє життя людини.
— О, значить, у мене ще все попереду! — пожартувала Марія.
— Не смійтесь. Я спостерігав багатьох жінок, я спостерігав рідну матір — саме в ці роки, коли вона звільнилась від цих специфічних жіночих пут, в ній прокинулися жадоба знань, мандрівок, цікавість до всього, до соціального життя, а не лише життя свого кубелечка, бо з жінки вона вже перетворилася на людину... На жаль, у неї рано обірвалося це справжнє життя...
Марія знала від Марії Каспарівни Рейхель про трагічну смерть матері Герцена. Вона загинула разом з маленьким внуком — сином Олександра Івановича — на пароплаві, де трапилась пожежа, врятувались одиниці.
— Я знаю про цю страшну катастрофу, — сказала Марія з безмежним співчуттям.
— Так, скільки аварій, скільки штормів, бур, катастроф підстерігає кожен корабель, що вирушає в плавання, — задумливо мовив Олександр Іванович. — Бурі, звичайно, загартовують матросів, але ж і реї, і щогли, і палуба — вони зношуються від кожної перемоги над штормом. І треба ж ще витримувати повсякденний натиск хвиль, дрібні аварії, дрібні нспол.члки і тримати вірний курс — попри все. Я кажу про «вірний кур» у своїй роботі щоденній, у своєму домі, і тут інколи потрібні більші сили, ніж на гучний подвиг на барикадах, подвиг зберегти творчість, здібності, натхнення. Я вірю, що ви збережете, — раптом, зупнинившись у кінці стежки на повороті, переконано мовив він. — Я б тільки бажав вашому ясному таланту поширити рамки, захопити більше елементів. Насмілюватися сягати вище, разом з вашою жіночою щирою чулістю, набувати більше людських узагальнень. Одне слово — я вірю у вас, мила Маріє Олександрівно! — І він якось широко подав їй руку і потиснув її, невеличку, але міцну, енергійну.
* * *
Обід був з відтінком російського — до м'яса подали гречану кашу, без якої, як казав Герцен, Огарьов почувається зовсім нещасним, а в решті, хоч і казали господарі, що намагаються зберегти вітчизняні традиції, все ж таки переважала англійська кухня — різна риба, м'ясо по-англійськи, різні кекси до чаю, Розпоряджався Олександр Іванович, допомагала Тата. Наталя Олексіївна виходила до Лізи, яку вкладала спати, на дівчаток вона не звертала уваги.
— Завтра я вас запрошую обідати в ресторан, я хочу, щоб ви відчули справжній англійський дух! — гостинно мовив Герцен Марковичам.
— Олександр Іванович певен, що треба починати з гастрономії! — шпигонула Наталя Олексіївна
— А хіба я не довів у «Письмах из Парижа» про значення кухні? — напівжартома заперечив Герцен. — Чому, наприклад, німець завжди схильний до золотухи, сліз, романтизму, платонічної любові і міщанського благополуччя? Він може жити або в захмарному ефірі, або в кухняному чаду. Я вас запевняю, реформація, тридцятирічна війна — це все причини другорядні, а головна, яку не розгледіли, бо вона надто близька, під носом, — це німецька кухня. Я не можу згадати без огиди цю прісно-пряно-мучнисто-солодку трав'яну масу з корицею, гвоздикою та шафраном, бр-р-р!..
Наталя Олексіївна роздратовано пересмикнула плечем, а Марія розсміялась. Факт! Вона також не могла звикнути в Дрездені до цього!
— Це справді цікаво, — підхопив Опанас Васильович,- хіба характер народу не виявляється і в їжі.
І розмова перейшла на різні звички, традиції у кожного народу, а від цього на народну творчість. Ну, тут Опанас Васильович почувався як риба у воді!
«Він по-справжньому любить і цікавиться тільки цим, — подумала Марія. — Що ж, коли людина по-справжньому захоплена чимось, так і те вже добре! Але ж хіба можна цим обмежитись на все життя? Хіба можна, щоб усе життя звелося тільки до пісень, приказок та прислів'їв? Це й мені потрібно, я без цього не можу писати, але ж це тільки частинка».
Проте їй було приємно, що Опанаса Васильовича з цікавістю слухають і Герцен, і Огарьов.
— .Я давно збираю фольклор, і коли б пощастило систематично укласти всі наші багатства — приказки, перекази, пісні, це дало б неоцінимий опис природи, побуту, моральних і духовних зав'язів нашої України, а ще й такі міцні основи для письменників.
— На жаль, цензура завжди викидає найкраще й найцікавіше — про попів, про панів, а скільки про них влучного та дошкульного створено! — сказала Марія. — Справді, у Опанаса Васильовича зібрані багатющі скарби. От, може, коли нарешті дозволять українцям видавати свій журнал, — «Основою» хочемо назвати, — можна буде і там частково вміщати.
— І скільки старої народної мудрості відкривається в цьому! — мовив Огарьов.
— Але не можна нехтувати і тим новим, що народжується в народі, — не міг не поділитися своїми виплеканими думками Опанас Васильович. — От, приміром, не в селі, а на фабриках, у руднях — в нових приказках, піснях, раптово народжених дотепах — народ розкриває своє ставлення до тих змін, що зараз відбуваються. Адже росте промисловість. У нас на Україні пани кинулися будувати цукрозаводи, вже тисячі селян працюють там, а не на полях, а це ж зовсім змінює побут. Треба весь час вивчати, затоеувати народну мову, і неабияк, а систематично, в різних варіантах, зазначати, де саме почув, від кого...
— Це дуже цікава й вірна думка — оце збирання фольклору не тільки на селі від дідів. Але, уявляю, скільки поезії розсипано в народі саме у вас, на Україні! — сказав Олександр Іванович. — Для мене народ український завжди привабливий своєю поезією та одчайдушністю. І які міцні суспільні основи були закладені ще в Січі, цій республіці звитяжців!
Я переконаний, що ми цілком вірно і справедливо ставимо питання в нашому «Колоколе» і щодо поляків, і щодо українців, взагалі про народи, що опинилися під владою російського самодержця. Хіба так легко забути і закріпачення, і набори, і безправ'я, і заборони аж до мови включно. Але і жовнірів.і шляхетних панів, і коронних чиновників — усе, що було за Речі Посполитої, народ український також пам'ятає. Поляки абсолютно неправі, коли говорять про відновлення Польщі «від можа до можа». Але я певен, якщо Росія звільнить селян з землею, якщо почне, нарешті, нову фазу історії, тоді Україна і не захоче відділятися, тоді не буде причини кидатися за поміччю, а з росіянами все-таки найтісніший духовний союз і спільний шлях прогресу.
