Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник - Пагутяк Галина (читать книги онлайн полностью без регистрации .TXT) 📗
— Он як! — сказав він. — А я сам не знаю, як сюди забрів. Вертався зі шпиталю, помер мій ординарець, Ганс, ну…
— Як шкода… — тихо мовила Софія. — Ви, певно, його любили?
Вона так легко вимовила ці слова, що Герман кивнув:
— Він — єдине, що пов’язувало мене з військом. Я хотів забрати його в маєток. Мені його не вистачатиме, от і все.
— От і все, — повторив він, дивлячись на великих білих птахів, що збурювали воду.
Софія промовчала, але її мовчанка була теплою й співчутливою. Нарешті вона промовила:
— Смерть завжди невчасна. А чи є різниця між тим, як гинуть на війні і як вмирають у шпиталі?
Його збентежило це питання. Воно було недоречне, грубе, надто пряме. І хоч Софія була незвичайною дівчиною, якій доводилося нести на своїх плечах величезний тягар, слово «смерть» не пасувало до її вуст. А може, йому просто причулося?
Мабуть, бо на обличчі Софії він не бачив очікування. Вона просто співчутливо дивилася на нього.
— Вибачте, — Герман провів долонею по чолі, ніби стирав з нього павутиння, що начіплялося в підземеллі.
— Останнім часом я сам не свій. Як на мене, смерть у бою чи в шпиталі однакова.
Софія кивнула.
— Мабуть, так. Однакова. Однаково прикра для тих, хто живий.
Це було неправда. І вони обоє це знали. Коли довкола багато смерті, багато втрат, до них просто звикаєш.
Софія сказала:
— Вам потрібно знову знайти собі друзів.
— Та я нелегко сходжуся з людьми, — пробурмотів Герман.
— Вважайте, що один друг у вас уже є.
— Твій наказ виконано, Софі.
Спершу вони побачили тінь на воді, від якої відсахнулись лебеді, а тоді вже самого Генріха. Бідного Генріха.
— Дякую, Генріху.
— О! Минулого разу ви були без мундира. Що, знову війна? — і Генріх роззирнувся довкола, ніби збирався побачити ряди вояків, наїжачених рушницями.
— Генріху!
— Все гаразд, — всміхнувся Герман. — Мені вже час йти. Моє шанування!
Він клацнув по-військовому підборами й швидко відійшов, забувши попрощатись з Софією, тобто поцілувати їй руку, абощо. Відійшовши на безпечну відстань, Герман озирнувся. Софія з нареченим уже встигли про нього забути. Вони кидали шматки булки у воду й, сміючись, виривали одне в одного кошичок. Тепер вже інші лебеді, з другого кінця ставу пливли до них по воді, й у тому, як вони швидко й цілеспрямовано розтинали воду грудьми, було щось хиже.
Цікаво, якою стане Софія років через десять? В оточенні гурту дітей, статечна, ще більш спокійна, з поглядом повільним і важким, а не таким, як зараз: сполоханим і швидким. Вона звикне до свого тягаря й більш не шукатиме йому виправдання. Свого ж майбутнього Герман не хотів навіть уявляти. Він сам не розумів, чому його раптом зацікавила доля людини, яку він бачив удруге в житті. Ніколи не був надто чутливим. Доля як доля. Повсюди ці старі баби, які намагаються злякати світ, зістарити, звести в могилу за допомогою чар. Доля Герману тепер уявлялась по-іншому: людина мала на вибір кілька доль. Мама пішла всупереч одній долі й отримала за це вбогість і раннє вдівство, що врешті її зламало. Ні, він не хотів, аби з Софією трапилось щось подібне. Піти проти волі всемогутньої опікунки, стати десь гувернанткою і посивіти в чужому домі.
Безперечно, ця дівчина вчинила мудро. Треба сподіватись, що Господь звільнить її від цього божевільного. Такі довго не живуть.
ЮЛІЯ:
Юлія підняла ліхтар трохи вище й не побачила склепіння угорі. Вода масно виблискувала й була нерухомою. Це підземне озеро, подумала вона, а не підземна ріка. Озеро можна обійти, а ріку треба переходити або перепливати. Вода була надто низько, і вона не могла торкнутись її рукою. Хіба що палицею. Чому вона не взяла з собою палицю? Адже нею можна було б відбитись від щурів, якщо ті раптом з’являться. Добре, що підземелля виявилось порожнім. Геть порожнім. А вона ж так довго йшла. Вона навіть поспала і після того короткого сну відчула голод. Поставивши на землю ліхтар, Юлія навстоячки з’їла два сухарики й запила водою. Цікаво, чи можна цю воду пити? Може, це найчистіша вода на світі. А може, отрута. Ті, хто виклав камінням це підземелля, знали.
Юлії було трохи дивно, що вона починає забувати все, що трапилось з нею досі. Найдальше від неї було довоєнне життя. Кольорове: синє, жовте, зелене, рожеве. Що було в тому житті рожевого?
Мамина помада.
Мама.
Помада.
Чи буде колись в неї помада? І черевички на високих підборах? І чорна лакована сумочка?
Так, спокійно, дівчинко. Бережи гас у лампі. Він може закінчитись дуже швидко. Перевір, чи є сірники. Юлія риється в портфелі і рука її раптом намацує олівець.
Вона зараз щось напише. Олівець існує для того, щоб ним писали. Юлія бере клаптик, ще одну записку, сідає на кам’яну підлогу й пише:
МЕНЕ ЗВАТИ ЮЛІЯ ВЕЛЛЕР. МЕНІ 15 РОКІВ.
Більше вона не може придумати нічого. Зрештою, досить. Щоб залишити по собі слід. Але наступної миті їй спадає інша думка. Юлія кидає папірець у воду. Можливо, тут є течія. Вона піде за течією. Юлія довго дивиться у воду, аж починають пекти від напруження очі. Папірець не рухається.
Мертве озеро. Це озеро — мертве. Воно не рухається в жоден бік. Куди ж їй іти?
Хіба не однаково…
— Я буду йти, доки не помру, — каже Юлія. — Я не стану такою, як ти. Я мушу вийти звідси. Дідусь не міг мене обдурити. Він напевно стояв на цьому березі й думав, як вибратись звідси. Він це пережив. Може, це й добре, що я йду сама, без нікого. Є ситуації, які легше пережити самому. У мене є чарівний ліхтар. Він мав би давно згаснути, але він горить. А може, тут у підземеллі інший час. Не такий, як у підвалі, не такий, як нагорі. Раніше вона вночі виходила подихати свіжим повітрям і жодного разу не наблизилась до липи, що росла посеред подвір’я. Лавки там уже не було. Хтось забрав на дрова. Мама не дозволяла їй зійти зі східців, Юлія мала ховатись у тіні й дихати повітрям, що пахло димом. А липа була без листя і не відкидала тіні. Кожної миті могла надійти мама, обійняти за плечі й сказати:
— Годі, Юльхен!
Якби вона боялась так за маму, як мама за неї, можливо, та залишилась би жити.
Юлія йде берегом мертвого озера, уважно дивиться собі під ноги. Очі болять, рука, в якій вона тримає ліхтар, геть заніміла. Підземне озеро не повинне бути надто велике. Їй краще триматись стіни, бо так можна ненароком і звалитись у воду. В ту мить, коли вона торкається рукою слизької холодної стіни, ліхтар з шипінням гасне.
Господи, він не мав так раптово згаснути, без попередження! Але оскільки це чарівний ліхтар, він знає, коли згаснути. Значить, вихід уже близько. Неоформлена в слова думка про якийсь невідомий захист викликає в неї на личку кволий усміх. Їй здається, що звідкись долинає повів свіжого повітря. Юлія запалює свічку і йде, залишивши ліхтар на березі підземного озера.
Вона думає, що ті, хто вистелили дорогу кам’яними плитами, мали куди вийти. І ця дорога, якою вона прямує з останньою свічкою, виведе її звідси. Віск капає дівчинці на руку, світла зовсім мало. Вона може ненароком ступити на край берега і впасти у воду. Тому треба триматися стіни, мокрої й слизької. Навіть коли погасне свічка, вона зможе йти навпомацки, відчуваючи плечем стіну. Ця свічка згорить за годину. У тебе, Юліє, ще є трохи часу, не переживай.
— Паулю, — каже вона, — візьми мене за руку.
Тоді з одного боку її захищатиме стіна, а з іншого — Пауль. Коні пасуться на пагорбку, де трохи трави, правда, солоної. Вона й досі відчуває на губах присмак моря.
— Я покажу вам (усе ще «вам») щось цікаве.
— Скарби? — питає Юлія.
— Ні, скарби не можуть лежати просто так. Їх замуровують. Я покажу білих баранчиків.
— Що?
— Я недавно дізнався, що хвилі на морі перетворюються на білих баранчиків. Удень вони ховаються в печерах, а вночі пасуться довкола замку.
— Не вигадуй.
— Самі побачите. Ми вже майже прийшли. Тільки не треба нікому про це розповідати. Присягніться, панночко!
