Паруси над степом - Близнець Віктор (лучшие бесплатные книги txt) 📗
Добре Льоньці під рукою дядька Карпа. Бо коваль як батько: ніколи не гримне, не покепкує з твоєї невправності. Працюють вони з холодком, хоч і підганяє староста; більше про війну, про життя балакають. Правда, сьогодні не дуже погомониш: оно скільки наглядачів! Зібралися до кузні пани радники, поважно розсілися на колодах. Пан Березовський, що в школі поселився, любовно погладжує своє черевце, Хміль ретельно прополює бороду, а Федоренко широким жестом обводить степ, долонею рубає його на смужки, в далеч показує, як полководець на поле бою.
Витягуючи за поріг ошиноване колесо, Льоня потайки зиркає у двір: може, намуляло сидіти панам громадянам? Та ні, сидять, наче приросли до колод («Чиряків би вам на одне місце!»). Саме дід Швайка про щось ораторствує.
Раптом вскочив Льонька у кузню і стривожено:
— Дядьку! Володька ваш їде. Ох, перепаде йому!..
Карпо Іванович кинув молот під верстак, сперся плечем об одвірок. Грузькою осінньою дорогою, що рябіла від калюж, понуро пленталась із степу парокінна упряжка. Бочком, на циганський манір, їхав верхи Володька. Видно, не поспішав хлопець, ліниво потягував цигарку, пускаючи кільцями дим. «Бач, який козарлюга вигнався, — потепліли очі в коваля. — По землі ногами волочить».
— Тпру-у! — зупинив Володька гнідих біля дверей кузні, стрибнув на купу жужелиці, де було сухіше.
— Ти чого роботу кинув? — вовком піднявся Федоренко, і всі радники, як по команді, гнівно повернули голови.
— Стельвага лопнула, — одказав спокійно Володька.
— Саботуєте! — Федоренко стиснув пухлі кулаки, але тут же стрівся з прищуреним поглядом коваля — присів на колоду й грізно чмихнув: — Поладнай, і зараз же в поле, чуєш?
Володька потяг стельвагу в кузню.
Стріпуючись, немов виганяючи холод з-під ватянки, він пройшовся з кутка в куток, сіпнув Льоньку за козирок (Льоньчина голова пірнула в картуз), штовхнув малого під ребра.
— Ну як, батьку, підручний?
— Тямущий хлопець. Старається. Он всі дірки позатикав соломою, щоб дядька, значить, не протягло.
— У вас тепленько, — Володька потер задубілі руки над вогнем. — А в степу сиро й грязько, душа теленькає.
— І робота на общинному полі не гріє? — одвернувся коваль, ховаючи посмішку.
— Сам знаєш, як робимо. Аби день до вечора. Грицько теж обламався. Скоро притягне розбиту сівалку…
— То ви, хлопці, перестаралися. Краще одженіть коней в ті гони, так-сяк покрутіться. Не лізьте на очі прихвосням. — Шумило сердито бахнув молотом по наковальні. — От врем’ячко настало! Хіба ми навчали колись дітей, як од роботи тікати?
— Думаєш, мені не гидко? — стиха проказав Володька, і в голосі його вчувався притаєний біль. — Глянеш на степ — твоя ж земля пустує, до рук проситься: «Зори, засій!», а ти — дуриш її…
Льонька здивовано придивлявся до Володьки: це був уже не той безжурний балакун-жартівник, невтомний заводіяка, якому й море по коліна. По-дорослому сутулячись, він мовчки стояв коло віконця, перебираючи невеселі думи, і тоскно поглядав у степ.
— От що, батьку, — врешті сказав Володька, — звари стельвагу. Тільки так, щоб до вечора знов тріснула.
Батько похитав головою: «Наберусь клопоту з вами, хлопці». Проте не одмовився.
— Зараз ми з Льонькою склепаємо. А ти, сину, поки вільний, оці штучки випилюй.
Кожний взявся за діло. Льонька підскочив, на льоту піймав кінець жердини, відполірованої долонями, потяг ручку на себе — пузато надувся міх, засичало притушене горно. І кузня одразу ожила, заграла. «Ух, ух!» — зітхав старий зморшкуватий міх. «Дзень-дзелень!» — видзвонювала наковальня під молотом Шумила. «Вжи-вжи!» — вгризалася Володьчина ножівка в крихкий сріблясто-білий метал.
Володька зважив на руці кілька легких, щойно випиляних трубок. «Гм-гм, — наморщив він лоба. — Дивні штуковини виготовляє батько. Для чого ж вони? Ні до плуга, ні до сівалки»… У Льоньки аж язик засвербів, так і кортіло сказати, що дядько Карпо начиняє ті трубки жовтим порошком, і якщо трошки насипати порошку й камінцем вдарити — здорово бахкає. Проте Льонька не сказав, бо щось ніби смикнуло його: «Тссс!.. Держи язик за зубами».
А тим часом Володька, перекидаючи з долоні на долоню блискучі трубки, підійшов до батька; коваль з усього розмаху бив по м’якій, наче тісто, розпеченій до білого заготовці, він, здавалось, не помічав сина.
— Тату, — нерішуче пом’явся Володька, — і мені б десяток… трубок… готових.
— Ти звідки знаєш, що це таке? — Шумило холодно зиркнув на сина з-під смоляного чуба, та Володька не стушувався. Невинно округлив очі, повні лукавих смішинок. І батько не стримався — теж посміхнувся.
— От дітки! — посварився явно без злості. — Чого стоїте? До роботи!..
Розійшлися по своїх кутках, деякий час працювали мовчки. Володька, щоб, мабуть, перевести розмову на інше, показав рукою у двір:
— А чого це індики на колодах розсілися?
— Долю твою вирішують. У кого, значить, наймитувати будеш: у пана Швайки, чи у пана Криворотька… Піди послухай.
Володька збив шапку набакир, руками — шурх у кишені, перевальцем посунув до радників. Поруч з колодами лежала дірява коробка безтарки, перекинута догори дном. На неї й присів Шумило.
— Тютюн у вас є, панове?
Пани громадяни враз притихли. Бач, поштивий став Шумилів годованець! Корчить усмішечку, а за пазухою, либонь, камінь. Чи, може, й справді за розум беруться голодранці?
Щоб позбутися сторонніх вух, Федоренко пробасив начальницьким тоном:
— Йди, йди, стельвагу ладнай. Сівбу кінчайте, бо й так затягли.
Але Швайка змилостивився — простяг хлопцеві засмальцьований кисет. І поки вдвох вони крутили цигарки, знов потекла обірвана розмова.
— Зважте, панове, — Криворотько особливо натискав на слово «панове». — Зважте на одне: вся земля до Козацьких могил — то моє кревне…
— Не можна так, пане Криворотько. Там добра сотня десятин…
— Пане Федоренко!..
— Пане Криворотько!..
Володька зручніше вмостився на безтарці («Таки точно! Землю ділять індики!»), пустив кільцями дим і раптом змахнув од очей сиву хмарку: з-за рогу кузні виткнувся німець. «Фю-у-у! — присвиснув Володька. — Зондеркомісар Люман!»
Високий німець у чорному плащі злим рішучим кроком наближався до гурту. Правою рукою висмикував із кобури пістолет. Очі його цілились на товсту м’ясисту шию Березовського.
Володька пригнувся, пальці самі намацали низ перекинутої безтарки, і він незчувся, як шмигонув під дашок, і тіло його прикрила простора дощана коробка. Підняв голову, вухом припав до щілини: розпалившись, радники випиналися один перед одним.
Повагом, з відчуттям власної гідності рече пан Березовський:
— Сьогочасний мент, вельмишановні, знаменує повернення маєтностей їх законним власникам. На руках у мене гербова бумага, якою пожалували мого отця сам гетьман Скоропадський (царство йому небесне!). Кожен мусить отримати те, що йому належить по праву…
— Нє, слухайте сюди! — вихопився Швайка. — Що ж получається? За царя я мав дулю з маком і теперечки..
Рип-рип! — вже коло безтарки проскрипіли чоботи.
— Встать! — наче молотом, бухнуло по головах радників. — Почему сідєть? Почему не работать?
Крізь чималу шпарину видно: немов кілки, виструнчились пани громадяни, роззявивши роти на Люмана.
— Саботір! — німець замахнувся пістолетом. Хрясь! — гепнувся Березовський на безтарку. Решта панів кинулась урозтіч.
— Наз-з-зад! — потряс пістолетом Люман. — За мною!
Втягнувши голови в плечі, побрели радники за Люманом. Йшли, як по тонкій кризі, не спускали очей з рипучих офіцерських чобіт. Лопотіли на вітрі поли плаща, пістолет раз у раз підбадьорював: «Марш! За мною!»
Коли конвойоване панство повернуло за кузню, ще тліли біля колод недопалки. Тихо стало в дворі. Та ось ворухнулась перекинута безтарка, з-під дашка викотився Володька. Встав, обтрусився і — в кузню.
— Бачили цирк?.. Лев і дресировані гавки.
Шумило з Льонькою давились од сміху.
— Куди ж він їх повів?
