Помститися iмператору - Литовченко Тимур Иванович (книги регистрация онлайн бесплатно TXT) 📗
– Здається, що… так, – Пауль не був цілком впевнений, проте заперечувати графові не насмілився.
– Точно так, юний мій хробачок, точно так! – твердо мовив Великий Магістр і перехрестився, промовляючи: – До того ж, я сам на власні вуха чув цю проповідь і підтверджую слова Христа усім своїм авторитетом – якщо мій авторитет для тебе насправді важливий.
– Так, Вчителю, – схилив голову юнак, – я й забув, що Ваша милість мали велику честь особисто знати нашого Господа. Даруйте.
– Нічого, нічого, пусте…
– Я не повинен забувати про такі речі!..
– Кажу ж тобі: пусте! – в голосі принца брязнуло невдоволення, і Пауль слухняно замовк. Магістр продовжував: – Ти ставишся до мене без належної критичності, хробачок. А це засвідчує, що і вся віра твоя, і довіра до мене сліпі. А сліпота у вірі – то є фанатизм! Чи люблю я фанатиків, як ти вважаєш?
– Я не вважаю, але точно знаю, що Ваша милість дуже-дуже не люблять фанатиків, – упевнено мовив Пауль.
– Вірно, – похвалив його граф. – Нумо продемонструй знання найпершого основоположного принципу нашої таємної ложі.
– Просто зараз?! – здивувався Пауль.
– А у чім річ? – ледь помітно всміхнувся Великий Магістр.
– Але ж принцип цей належить до першого внутрішнього кола знань, а відтак уголос його можна проголошувати лише у присутності не менш ніж трьох посвячених третього ступеня…
– Знаю, знаю, – кивнув граф. – Хоча можна вважати, що лише моя присутність для тебе є достатньою, оскільки я не хтось інший, як Великий Магістр, засновник нашої таємної ложі.
– Так, Ваша милосте, – юнак шанобливо вклонився.
– Але тим не менш, давай-но справді дотримуватись нашої формальної вимоги – нехай так! І все ж, хробачок, ти маєш змогу продемонструвати мені знання, не вимовивши жодного слова.
– Як саме, Ваша милосте?.. – здивувався Пауль.
– І таке каже людина, що вміє писати… Пхе! – зневажливо зітхнув принц.
– О Ваша милосте!.. – у розпачі юнак ляпнув себе по маківці.
– Папір і каламар на столі в сусідній кімнаті, – нагадав граф.
Юнак побіг туди, хвилини півтори рипів пером, після чого швиденько приніс і передав написане принцу, шанобливо вклонившись. Великий Магістр не читав усього тексту, а лише ковзнув поглядом по початку:
«Найперший основоположний принцип – не відступати перед пітьмою невігластва, якою б нездоланною вона не видавалась, а дієво розганяти її світлом істинного знання, тим самим наближаючись до Великої Істини…»
Задоволено кивнувши, граф вказав на камін. Пауль негайно вкинув туди папірця й деякий час перемішував жар коцюбою.
– От бачиш, хробачок, – повчально мовив принц, коли юнак повернувся на своє місце, – наближення до Великої Істини можливе лише через конкретну дію. Бо якщо душа твоя буде просякнута найкращими принципами, немов губка водою, але ти сидітимеш склавши руки, то так і загинеш у крижаній пітьмі! Втім, помиляються також ті, хто приймає знання бездумно, не осмислюючи їх, зі сліпою довірливістю – бо вони також ховають руки від діла, хоча для непосвяченого й виникає враження, нібито такі люди дуже-дуже мудрі. Чи пам'ятаєш ти принцип зернятка, хробачок?
Уже без зайвих нагадувань Пауль знов збігав до сусідньої кімнати та приніс звідти нову коротеньку записку:
«Насипане у лантух зерно лишається мертвим, скільки б його у тім лантусі не було і скільки б воно там не пролежало. Проте одне-єдине зернятко оживає, тільки-но потрапивши у землю».
– Ну от, бачиш: зерно можна насипати й насипати у мішок, але від того воно ніколи не оживе, – продовжував повчання Великий Магістр, поки Пауль знищував черговий клаптик паперу. – Адже життя – це не просте колекціонування знань, а їх осмислення, внутрішня переробка. То що, ти й досі вважаєш, буцімто учень може… навіть так – має право неосмислено приймати слова Вчителя?!
– Ні, Ваша милосте…
– Чому?
– Бо в такому разі людина, котра лише називається Вчителем, стає подібною до скнари, що ховає лантухи з зерном у коморі. Тоді як справжній Вчитель мусить бути подібним до сівача, котрий кидає зерна на ріллю, щоби вони проростали й давали рясні сходи.
– Ну от, нарешті чую від тебе вірні слова, – принц тихесенько поплескав у долоні. – Тому навіть найбільший з усіх Вчителів людства – сам Господь Ісус Христос – наказував неодмінно перевіряти слова Вчителя, а не вірити їм із фанатичною сліпотою. Бо будь-який Вчитель – і навіть найталановитіший, – усе ж таки менший від Великої Істини. А якщо слова Вчителя розходяться зі знанням про Істину, учень має повне право покинути Вчителя – бо то є облудник, котрий нічого доброго навчити не здатен. Чи згоден ти із цим, хробачок?
– Так, Ваша милосте.
– І якщо я навчатиму тебе й інших членів нашої таємної ложі неправедних речей…
– …тоді і я, і будь-хто інший не просто маємо право, але зобов'язані будемо залишити Вашу милість.
– Вірно, хробачок. То скажи, чому, знаючи все це, ти все ж таки сприймаєш мої слова без належної критичності?
– Пробачте, Ваша милосте!
– Чи розумієш, що після такого прикрого випадку я можу… – обличчя графа посуворішало.
– Не треба! Будь ласка, благаю…
– Ну гаразд, – принц трохи пом'якшав. – Тим паче, ти, хробачок, видаєшся мені доволі здібним початківцем. Тільки май на увазі: основоположні принципи існують не для того, щоб лежати у твоїй душі мертвим вантажем, а для постійного слідування ним та повсякденного, повсякчасного застосування у житті. Зрозумів?
– Так, Ваша милосте! Я теж мушу сіяти здобуте зерно, а не тримати його у лантусі власної душі. Тоді я з часом стану подібним до Вашої милості.
– То не кажи більше дурниць, симпатичний мій хробачок.
– Не буду.
– Отож… Тим паче, можу тебе запевнити: тобі тільки здається, ніби ти одразу повірив своєму наставникові, котрий привів тебе до мене. За інших умов ти б нізащо не повірив йому одразу, але ж у тім-то й річ, що умови звичайними не були: ти сам сказав, що відчув величезне розчарування, коли кохана Гретхен вислизнула з твоїх обіймів. Отже, на час зустрічі з наставником ти вже фактично шукав зустрічі з ним – чи не так?
Пауль мовчки похнюпився.
– Бачиш, тобі нема чого заперечувати! Хто цілеспрямовано шукає, той знаходить. Тому ти й зустрів наставника, який привів тебе сюди – до мене. Але тобі лише здається, що все відбулося саме собою, що ти раптом одразу повірив і наставникові, й мені, що ніколи не сумнівався у нас і словах наших. Ти просто забув усю правду! Повір мені, хробачок: попервах усі вагаються, мають сумніви щодо Вчителя та Великої Істини. Знання ніколи не дається легко. Ніколи!..
Рік 1709 від Р. X ., Європа
На власній шкурі Степан Ракович засвоїв просте правило: якщо дуже палко бажаєш вмерти – помри негайно! Бо варто лише забаритись, і палке бажання спалить тебе ізсередини, а потому все життя ходитимеш чорною обвугленою головешкою, будеш ні тим, ані сим, ні мертвим, ні живим, а так – бозна-чим.
Чи то за час дороги подіяли притирання та трав'яна настоянка, якою Мошка щедро напував юнака, чи незалежно від прагнень душі, «ув'язненої» в понівеченому тілі, тіло це прагнуло вижити – коротше, Степан почав одужувати. Зраділий Мошка вливав у хворого дедалі менші дози настоянки, отже, Степан усе рідше впадав у забуття, а відтак у його серці все дужче розгоралась єдина пристрасть – померти якнайшвидше, причому байдуже, у який саме спосіб!
І у напівсні, і наяву юнак просто марив смертю. Справді, навіщо жити, коли наймиліша його серцю дівчина давно чекає на нього в раю, та й рідний батько, мабуть, вже опинився там?! їхні душі вже на Небі, прогулюються яскравими луками й квітучими садами безкрайнього Царства Божого серед сонмів янголів – а він досі мучиться на землі…
Так, був у нього колись товариш зі спудеїв Іван Богданович, але ж той байстрюк перетворився на смертельного ворога, став юдою з юд, нагромадив довкола Степана цілий мур облудної брехні й оманою занапастив усе, що було в Степана цінного. Сам він, до речі, теж не святий – бо зрадив свого гетьмана, забувши про сердюцьку присягу… Тож чи варто лишатись серед живих, зазнавши такого нищівного й ганебного програшу?!
