Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна (мир бесплатных книг .txt) 📗
Вже сходячи з трапа, Герцен побачив радісні великі очі Марії і руку, піднесену вгору. Вона тільки усміхалась, а немов лунало:
«Я тут! Я чекаю на вас!»
— Он дивись, — каже він Саші, — Марія Олександрівна нас зустрічає.
— Ну як, як ви перепливли? Як Олександр Олександрович? Не качало? — питала Марія, тиснучи руки.
— Уявіть собі, вперше Саша спав цілу дорогу. Ну, а я здоровий, як риба, качка на мене не діє!
— Ми вам номер у нашому готелі приготували. Опанас Васильович з Богдасем чекають вдома з сніданком. Яка я рада, що ви приїхали! Значить, можливо, переберетесь до Брюсселя?
— Ну, це ще вилами по воді писано. А хотілося б! Поїдемо — побачимо.
Увесь день, крім години відпочинку перед від'їздом, були разом. Гуляли берегом, раділи вітру з відкритого моря, чайкам, яких тут літало сила-силенна.
— А може, ви все-таки приїдете до Брюсселя? — спитав Олександр Іванович на вокзалі. — Це ж лише кілька годин поїздом. Не знаю, що вийде з моєї поїздки до цього Недопарижа, або Переніцци. Я так Брюссель зву... А проте я побачусь там із старим знайомим Прудоном, посперечаємось із ним. вилаю його за злочинні думки про жінок.
Може, Марія все-таки приїде? Ще два-три дні з Герценом. І нове місто...
— Опанасе, а чому б нам і не поїхати?
З Брюсселя Герцен писав Марії Каспарівні Рейхель. Він завжди відчитувався перед нею. От здивується, побачивши, що лист не з Лондона, а з Брюсселя!
«І-го жовтня, а не квітня, а то Ви не повірите.
Брюссель.
Он так-то, так-то, матінко Маріє Каспарівно. Візьму, думаю, та й поїду. Не пощастить — посадять у розправу — що буде, те й буде. І от я прибуваю з Сашею в Остенде — Марій Олександрівна була дуже рада, а я ж це приймаю, як велике щастя, коли є люди, що радіють зустрічаючи, і тому провів з нею прекрасно час. Вона привезе Вам «Под суд», «Думи», «Колокол».
А втім, переїздити все ж таки, здається, не модель — воно й світліше тут, і фензерв котлети — ну, а в туманному вепрячому барлозі якось спокійніше».
І все ж він написав листа бельгійському міністру юстиції з проханням дозволити оселитися з родиною на кілька років у Брюсселі. Герцен пробув у Брюсселі кілька днів. Дуже хотілося, щоб Марія Олександрівна хоч на день-два приїхала сюди.
Він знову писав їй:
«І жовтня 1859, Bruxelle. Hotel Belle Vue, Chambre № Іб.
Ми зупинились, як бачите, в Hоtel Belle Vue. Напишіть, коли Ви їдете, або просто приїздіть. Я, можливо, поїду в середу ввечері. Тепер, Маріє Олександрівно, дозвольте Вам щиро подякувати за вчорашній прийом, за те, що Ви зраділи нам. Ви мене багато знаєте а livre ouvert (З відкритої книги (франц.), але не знаєте а coeur ouvert (З відкритого серця (франц.)».
Герцен згадав її радісне обличчя на причалі, одверту щирість — з нею можна було бути.
«Я такий глибоко вдячний і так довго пам'ятаю хороше, не тому, що я мало його зазнав, а тому, між іншим, що життя з іноземцями, і особливо з англійцями, так надзвичайно підносить всіляке почуття людського благовоління і приязні — холодно туманним фоном своїм відштовхуючим, безсердечним. Шкода, що Ви їдете, багато ще показав би Вам з рукописів, але залишимо це до майбутнього року...»
їй хотів би він показати той розділ з книги «Былое и думы», що написаний був кров'ю серця. Він його читав лише Огарьовим, а тепер йому хотілося почути щиру думку жінки розумної і чулої і в той же час сторонньої, почути її пораду, чи давати це на люди, чи ні.
Він хотів би читати їй обов'язково віч-на-віч, десь у полі або на березі моря, як там, в Остенде, і не жартувати за звичкою, не сипати дотепами, а бути сумним, якщо стане знову нестерпно сумно, і почути присуд її серця. Не розуму, а серця, хоч серце і відстає від розуму, тому що воно страждає і любить, і коли розум засуджує і карає, — воно ще прощає.
Він би їй одверто розповів про себе, про той стан, коли він випивав повнісінький німецький пивний кухоль, тільки не пива, а рому, і не міг забутися, випивав другий — і так само. Він розумів — це надто вже по-російськи він хотів забутися, — але не міг інакше.
Проте переміг себе... Дорого коштувала ця перемога і йому, і дружині.
По-різному сприйняли читання найболючішого розділу і Огарьов, і друга Наталі. Наче саме це дало волю її почуттям. Ні, зараз не про неї, це якесь безнадійне коло, навіть думка про неї... Зараз хочеться спочити від усього заплутаного, самолюбивого, егоїстичного, що ніяк не дає налагодити життя. Хочеться побути з свіжою, щирою людиною. Як добре провели кілька годин в Остенде! Вона, ця молода українська письменниця, зовсім інша, ніж ті дівчата, молоді жінки, яких він стрічав замолоду на батьківщині. Може, це новий час там, на батьківщині, творить таких жінок?
* * *
У Брюсселі доживав свій вік старий Лелевель, всесвітньовідомий вчений, історик, етнограф, нумізмат, до того ж тонкий майстер-гравер, що сам гравірував свої «Атласи», свої книги з нумізматики. Та ще більше славетний як радикальний ідеолог польського визвольного руху, і за це на все життя вигнанець за межі Росії. За його заклик до спільної боротьби проти самодержця — імператора російського — був висланий і за межі Франції.
Та він і в Брюсселі не заспокоївся. На роковини смерті скатованого польського революціонера Конарського він влаштував у Брюсселі вечір пам'яті декабристів — «Пестелівське свято». Це був пам'ятний вечір не лише для друзів емігрантів, а й для робітників Брюсселя. У ресторані «Під лебедем» найняли залу, на естраді стояло шість стільців, вкритих чорною матерією, як символ п'яти повішених декабристів і шостого поляка. Тоді, у сорок восьмому році, на вечорі був присутній палкий нестримний Михайло Бакунін... Минуло багато часу з того вечора...
З чого жив старий вигнанець? Він гордо відмовлявся від подачок і субсидій заможних співвітчизників, він жив з своєї праці—тепер, правда, випадкової. Він волів бути незалежним! Тепер він був дуже-дуже старий. Але дух його, «демократичний дух», не заспокоювався. Герцен вирішив обов'язково зустрітись із ним.
— Його ви можете побачити щовечора в його кав'ярні, — сказав учора Прудон Герцену.
— В його кав'ярні? — здивувався Герцен.
— Він і мешкає там, тому між емігрантами вона й зветься:
«кав'ярня Лелевеля», — і Прудон точно описав, як знайти цю кав'ярню.
Олександр Іванович і Марія — от добре, що вона таки приїхала до Брюсселя, — обоє, хвилюючись, підходили до третьорядної простенької, але чистенької кав'ярні. Так, і Олександр Іванович хвилювався, це Марія бачила. Він сказав їй:
— Ви, певне, прочитали, що я написав про нього в квітневому листі «Колокола»: «Талант — теж помазання, і гоніння самого імені людей, визнаних усім світом, які чисто і свято трудяться до похилого віку, таке гоніння б'є рикошетом саме самодержавство. Коли ж воно, нарешті, це зрозуміє?»
Вони вже відчинили двері до невеличкої «зали».
— От ніколи й уявити не могла, що побачу самого Лелевеля, — пошепки мовила Марія. — У Немирові від поляків дуже багато про нього чула, він для них просто святий!
— Він і для мене святий, — мовив м'яко Герцен. — Підійдемо до нього. Я його впізнав.
За маленьким столиком у кутку сидів сухорлявий сивий старик. Його благородне, ще гарне обличчя було спокійне, зосереджене, наче нічого цю людину не обходило, нічого не відволікало від далеких цьому оточенню думок. Старий навіть не бачив, що до нього підходять. Він саме допив свою чашку кави, вийняв з кишені простої робітничої блузи загорнені в папірець гроші і подав їх офіціанту, який з повагою вклонився, не розгортаючи папірець, — він знав — там були загорнені вечірні два су. Старий встав із-за столу.
— Дозвольте привітати вас і потиснути вашу руку, — промовив шанобливо Олександр Іванович.
— Олександр Герцен? — підвів кущаві брови старий, і враз засяяли і ожили його очі, немов їх збризнули якоюсь цілющою живою водою. — Олександр Герцен, — повторив він. — Великий дзвонар! Отак несподівано доля посилає подарунок!
