Манускрипт з вулиці Руської - Іваничук Роман (бесплатные версии книг .TXT) 📗
— Гарний маєток... Ви знаєте, я й не підозрював, що в мені живе якийсь дивний атавізм. Батько мій — ректор катедральної школи, мама — з ремісників, а я — чистий вєсняк, селюк. День у день блукаю полями, перелісками, левадами, воєдино зливаюся з природою, і тільки тоді, коли у всі фібри мого єства входить божество первозданності, я відчуваю себе поетом... Я задумав написати жмут селянських поем, щось на зразок «Пісень» покійного Кохановського, тільки ближчих до людей, ніж до політики, і так назву їх — «Селянки». Мені хочеться схопити все, чим живе безмежно цікаве й миле українське село, простежити життя селян від народження до смерті.
— І їхню працю?
— Авжеж. І радість, і кривду, і жорстокість старост, і весільну буйність, і просту несфальшовану любов...
— А за прообраз братимете свій маєток?
— Напевне... — Шимонович пильно глянув на співрозмовника. — Він мені найближчий.
— А за старосту — вашого економа? — Рогатинець холодно витримав погляд Шимоновича.
— Та яка муха вкусила вас, пане Юрію? — поет переступив ту межу, шириною в крок, яка досі їх розділювала, взяв Рогатинця під руку, вони звернули на Краківську. — Та невже ви думаєте, що я... Зрозумійте, я насамперед поет і кожної миті думаю про те, що після мене залишиться для нащадків. І коли мій вірш іноді виходить світлішим, чистішим, ніж мій власний спосіб життя, то тим краще — значить, я маю силу піднятися над самим собою, можу скочити вище своєї тіні.
— Правда ваша, пане Шимонович... Далекий наш нащадок, можливо, не захоче знати, яку повинність відробляли селяни у вашому маєтку, якими одами ви вітали перемоги короля і гетьманів, він напевне не буде дошукуватися у вашій спадщині того панегірика єзуїтам, яким ви привітали закладення єзуїтського костьолу у Львові. Він буде впиватися вашими пасторалями, вчитися на них таємниць поезії, хвилюватиметься, ставатиме добрим і чесним... Але скажіть, як це у вас самих поєднується та, ну... подвійність?
— Був такий гріх, пане Юрію... А зрештою, людина, яка бажає у всіх відношеннях бути чистою і чесною, неминуче загине серед безчесної більшості. Я не поділяю всіх гасел Макічвеллі, але тут він мав рацію, це його слова. То тільки Томас Мор у своїй «Утопії» міг дозволити собі зробити із золота відхожі місця, а злочинців заковувати у золоті кайдани. В житті, самі знаєте, зовсім інакше... Хіба ви не скористалися в Бересті з православних симпатій магната Острозького, в добрах якого мій маєток канув би, мов крапля в морі, і який, обороняючи свою власність, погромив повстання єдиновірця Криштофа Косинського?
Нічого не відповів Юрій, змовчав. Бо ж так і є — далеко всім до досконалості... Не святий же і Рогатинець. Грети не врятував, Гізі не знайшов, зневірювався — боже, таж він сам скільки знайшов би в собі гріхів!.. Чого ж раптом забажав у Шимоновичеві побачити ідеал? Захотів сотворити такого, яким сам не є?
— А я не славословлю князя Костянтина, — відказав невпевнено по хвилі. — І Корнякта, мецената нашого братства — теж...
— Але ж користаєте з їх допомоги. Як у тій пісні:
«Ой пане хороший, не треба нам твої віри, лишень твоїх грошей». Хіба це не макіавеллізм? Мета виправдовує засоби...
— Користаємо. Ми бідні. І не маємо права, як наш славний Вишенський, пишатися тією бідністю в самотній келії.
— Чув я — ви розійшлися з ним.
— На жаль, навіки... А коли він відійшов, ми зрозуміли, ким він міг стати для нас. Нині замість нього я своїм убогим умом складаю листи, перестороги проти уніатів і ваших єзуїтів, а все то таке недолуге й марне супроти слова мніха Йвана...
Шимонович і Рогатинець повернулися й пішли назад, в бік Ринку.
— Я читав «Пересторогу» в списку, — сказав після мовчанки Шимонович. — Трактат сей не підписаний, та зрозумів я тепер, що автор — ви... Багато болю в ньому, багато правди, а ще більше наївності. Хіба суть у тому — був чи не був апостол Петро першим римським папою? Ви забираєте Петра в Константинополь і робите з нього першого патріарха. І що з того? Сила ж за Римом. Ви проповідуєте ідею рівності між православними й католиками, мовляв, рівні єсьмо з часу прийняття Христової віри — і що з того? Солома й зерно рівні при народженні, однак солому їсть худоба, а зерно — люди...
— То який вихід для нас? — підвів голову Рогатинець. — Ви такий прихильний до русинів — Підкажіть, де наш вихід.
— У вдосконаленні, в культурі. Я, пане Рогатинець, глибоко шаную вас — вашу працю, .мужність. Ви почали... А коли русини піднімуться до найвищого культурного позему, в що я вірю, наші народи посполу їстимуть зерно.
— Неправда це... Посполу треба не тільки їсти, а й орати, сіяти і жати. А на це пан добровільно не погодиться. Він звик мати хлопа, раба...
— Не треба вам, Юрію, піддаватися ребелізантськпм ідеям, не ваша це справа. Хіба ви не бачили, до чого призводять ребелії? Де нині Наливайко? А скільки пролито крові. Ваш Пилип Дратва...
— Ця кров пролита на своїй землі і за свою землю.
А за віщо і де проливають її тепер поляки?
— Хіба я похваляю короля, Скаргу, Мнішека за московську авантюру? Вони перші гробокопателі моєї Польщі, вони штовхають Річ Посполиту до упадку, бо озлоблюють проти неї народи...
— Можливо, ми ще й спасибі їм скажемо, — блиснув очима Рогатинець. Шимонович зупинився біля свого будинку.
— Що маєте на увазі, пане Юрію?
— Задалеко зайшли провідці ваші у своїй захланності й жорстокості. І злом просвітили нас. І може, хтось .серед мого народу вже знає або завтра знатиме, на кого нам опертися, щоб ми з худоби стали людьми.
— Прощайте, — подав Шимонович Рогатинцеві руку. — В нинішньому сутінку ми нічого ще розгледіти не можемо.
— Але коли вогонь просвітить нас — чи не може таке лучитися, що ми з вами станемо супротивниками?
— Путі господні несповідимі. Та хай не допустить бог, щоб навіть у найтяжчій борні ставали ворогами люди, які однаково бажають кожен своєму народові добра...
Рогатинець провів поглядом високу постать Шимоновича — крізь відчинену браму видно було, як він, зсутулюючись, поволі йшов подвір'ям, щомиті зупиняючись, наче щось забув на вулиці і хоче вернутися; божок сходив з п'єдесталу на землю; здавалось, він ураз відчув земне тяжіння — не магнітом, а відвічним земним болем, який стягав його з олімпійських захмарних висот, і, можливо, авторові пасторалей ввижалися тепер на тій землі не буйні трави і килими квітів, не щебет птахів і шум непорочних дібров, не досконала гармонія, а жорстока боротьба за життя у всіх її виявах — від комахи до людини.
«Не дай, боже, нам стати ворогами, — прошепотів Рогатинець. — Але чи в смертельній сутичці з панами ми зуміємо з тобою, поете, піднятись над злобною люттю, чи запах крові не сп'янить, не задурманить найсвітліші голови, чи зуміємо ми тоді, коли підніметься народ на магнатів, заглянути хоча б на мить у царство людського розуму, щоб серед пекла битви зуміти збагнути, хто ворог, а хто друг? Ще темно, ще нічого ми не знаємо, це правда, Шимоне, та вже проклалася в суспільстві глибока борозна, яка поділила людство на обаполи, і дороги топчуться від неї врізнобіч. І непомітно, але щодня, щохвилини стають одні супроти одних на тих обаполах; знедолені й ситі, чесні й підлі... Пішли зрадливі русини за Блазієм — і добре. Задумався поляк Шимонович — і добре. Вигнав Лисий Мацько пересмішників з корчми, немов Ісус міняйлів з храму, став лихвар людиною — і добре. Вернувся з Італії його син Роман Патерностер — п'ючи в чужих студницях воду, смаку своєї не забув — добре. Вчиться в нього, дидаскала братської школи, учень Марко — і це прекрасно...»
— А я вам кажу, що то добром не скінчиться, — почув Рогатинець голос з вікна на розі Руської і стрепенувся: хто так різко заперечив його думки? Він підвів голову і побачив у вікні наріжного будинку Абрекову — її добродушне, зморщене, мов квашене яблуко, обличчя — і знітився, як завжди при зустрічі з нею... Ці слова вона мовила двом пахолкам, котрі стояли з бардами біля її дверей, а Рогатинець подумав, що до нього. Він привітався і, відвівши очі, відійшов уліво, а тоді почув тихе, материнське:
