Пустоцвiт - Литовченко Олена (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью .txt) 📗
Але оскільки розгублений від повної несподіванки фаворит убито мовчав, государиня перепитала:
– То що ж, душа моя, чи згоден прийняти в себе на батьківщині государиню імператрицю, чи ні?..
Звісно ж, Олексій був згоден – ще б пак!!! У пориві почуттів упавши на коліна, він приникнув губами до ніжного зап'ястка правої руки своєї ненаглядної панночки. А государиня все так само лагідно посміхалася, сидячи на розкішному ліжку…
Вийшовши з опочивальні Єлизавети Петрівни, Олексій негайно ж написав матері, щоб до приїзду шляхетної гості готувалася й сама Розумиха, і керуючий його маєтками, дарованими Розумам монаршою милістю. Зятям, дядькам і всій іншій рідні, хто побажав би бути представлений Її Імператорській Величності, велів зібратися в Леміші, де й чекати візиту. Подумавши трохи, додав до послання: суворо заборонити будь-кому з родичів хизуватися близькістю з фаворитом государині – бо замість милості буде ослушнику опала!..
Ледь установилася тепла погода, почалися ґрунтовні приготування в дорогу: ще б пак – адже відправитися в подорож вирішила сама імператриця! Палац гудів і стогнав. Але найважливішим питанням усе-таки залишався остаточний вибір персонального складу «депутації». Головне: хто відправиться в «малоросійський бон вояж», окрім Її Імператорської Величності Єлизавети Петрівни й її фаворита Олексія Розума? От над чим в основному сушила голову імператриця…
– Олесеньку, душа моя, може, візьмемо із собою Петрушу, га?.. – починала зазвичай государиня.
– А його навіщо? – одразу цікавився Розум, який не міг уторопати, що робити в поїздці Великому князеві Петру Федоровичу.
– Нехай на землю свою подивиться. Він, Олесеньку, Росію ой як не любить – то, можливо, Малоросією зацікавиться?! Як думаєш?..
– Не знаю, панночко моя ясна, не знаю… – знизував плечима фаворит.
– Візьмемо із собою Великого князя, справді! – посміхалася імператриця іншим разом.
– Та яка від нього користь у поїздці, панночко моя?
– А раптом Петруша по військовій частині мені щось корисне підкаже, – наполягала Єлизавета Петрівна.
– Думаєш, від порад його військових може бути користь, панночко моя?
– Чом би й ні, Олесю?! Він же військовій справі змалку навчений, не те що ти та я…
У відповідь фаворит лише плечима знизував.
– Фіке треба буде також узяти неодмінно! – раптом спохвачувалася государиня.
– А її навіщо?! – знов щиро дивувався Олексій.
– Ну як навіщо: вони з Петрушею все ж таки засватані…
Фаворит посилав государині довгий проникливий, але якийсь нетвердий погляд. Ще б пак, сказати відверто: «Наречений з нареченою – це ще не чоловік із дружиною!» – Олексій ніяк не міг, оскільки його власне становище при імператорському дворі було якимсь невизначеним. Доки Єлизаветі Петрівні не набрид – радій, а раптом у немилість упаде завтра ж?! Монарша воля мінлива, що той вітерець весняний.
– Ну, над чим ти замислився, Олесеньку?.. Давай-но візьмемо з собою й Фіке, справді, може, навчиться дівчисько бодай чомусь?! Звісно, молода вона ще, із запальною вдачею. Залишити її в столиці без догляду ніяк не можна – боюся, сама вона дров таких наламає, що не розберемось опісля, що й до чого!..
Олексій лише зітхав і ховав погляд.
– А до того ж може статися так, що довга дорога нарешті зблизить їх, – вела далі Єлизавета Петрівна. – Бо як разом опиняться, дивляться, бува, одне на одного, немов два сичі – ото вже наречені!.. А як стануть більш уважні та ласкаві одне до одного, то вже можна весіллячко справляти! А там і спадкоємця чоловічої статі їм Бог дасть! Спадкоємця престолу Російської імперії, Олесеньку – розумієш?..
– Гаразд, візьмемо й Петра Федоровича, і Фіке, – погодився зрештою Олексій.
Тим часом після досить сумовитого початку весни й короткого льодоходу розпогодилося остаточно. Птахи повернулися з далеких теплих країв, сонечко почало припікати, земля вкрилася трав'яним килимом.
– Ну все, Олесеньку, пора нам їхати! – повідомила якось Єлизавета Петрівна. – У нас давно вже все в дорогу приготовлено, і коники застоялися, й у мене терпець урвався!
Як перша седмиця після Великодня пройде – одразу ж у дорогу! Хочу нарешті батьківщину твою побачити…
На тім і вирішили.
Українські землі, весна 1744 року.
Від'їзд Єлизавети Петрівни в «малоросійський бон вояж» був видовищем мальовничим, що надовго запам'ятався всім свідкам. Дивовижний імператорський кортеж складався більш ніж з 50 підвід, навантажених усіляким скарбом (від посуду й плаття до розбірних ліжок) і безлічі різношерстих екіпажів – великих і малих карет, відкритих і закритих колясок. У розкішному дормезі, запряженому огрядними кіньми, «укомплектованому» лакеями в золотих лівреях і візниками в дорогих каптанах, їхали Її Імператорська Величність Єлизавета Петрівна зі своїм фаворитом Олексієм Розумом. В іншому дормезі, дещо менш розкішному, розмістилися Великий князь Петро Федорович – майбутній імператор Петро III, зі своєю нареченою Софіхен. Їх супроводжувала численна охорона, слуги, фрейліни і служниці, кухар, кухарчуки, доктор і аптекарі, а також інша обслуга, необхідна в далекій дорозі.
Рухався кортеж неспішно, часто зупинявся на постій – то якийсь екіпаж доводилося лагодити, то імператриця нездужала… У перший тиждень вояжу багато хто з його учасників потайки жалкував про свою долю: дуже вже стомлюючою виявилася дорога! Щоправда, вони щосили намагалися не показувати своїх щирих почуттів, аби про це не довідалася ненароком Єлизавета Петрівна – головна винуватиця їхніх халеп… Бо лиха не оберешся!
Однак з наближенням до українських земель настрій у всіх поступово поліпшувався, оскільки погода ставала дедалі більш теплою й привітною. Після досить похмурих у цю пору околиць Петербурга, довколишня природа буяла кольорами, незвично яскравими для очей жителів півночі. Тут і там з'являлися жовті острівці з квітів мати-й-мачухи, кущики первоцвіту, зрідка на узбіччі розквітали самотні яскраво-червоні тюльпани.
А Єлизавета Петрівна, яка доволі погано переносила далекі переїзди й спочатку дуже засмучена тією прикрістю, що їм усе ніяк не зустрічалися ні русалки, ні мавки, ані інші польові й лісові духи, тепер узагалі раділа як дитя. Час від часу государиня тикала пальчиком у вікно дормеза й кричала:
– Олесеньку, ти подивись тільки, до чого поля вздовж дороги рівні, немов їх грифелем під лінійку хто намалював! А це що за квіточки?
– Які квіточки, моя панночко? – послужливо перепитував фаворит.
– А оті жовтенькі! А поруч з ними ще й блакитненькі! Он там, на узбіччі – бачиш?..
Олексій подавав знак, процесія зупинялася. Черговий офіцер спритно спускався з коня, рвав на узбіччі мати-й-мачуху з первоцвітом і волохатою загадковою сон-травою, простягав букет імператриці. Єлизавета Петрівна жадібно вдихала тонкий аромат польових квітів, від чого ставала неймовірно щасливою. Іноді бруднила обличчя пилком, а потім довго глузувала із себе, зовсім по-дитячому стираючи його й одразу обмахуючись напудреним носовичком.
Під час довгої подорожі до рідного будинку Олексій особливо милувався своєю панночкою. Щось спалахувало в його душі, немов іскорка полум'я: одночасно запопадливе й непередбачуване, то божевільне, то вкрай романтичне… Його чорні очі в такі моменти вигравали дивовижним, якимсь демонічним вогнем, тож Єлизавета Петрівна навіть знічувалася, смиренно прикривала вічка й, несміливо посунувшись до фаворита, притискалася до нього гарненьким плічком.
Кортеж зустрічали кінні козаки. По черзі міняючи позиції, вони утворювали вздовж дороги суцільні ланцюги почесної варти. Ці перегрупування забавляли імператрицю… зате жахливо дратували Петра Федоровича! Великий князь був не в гуморі із самого початку вояжу бодай через те, що царственна тіточка не дозволила йому взяти в дорогу якусь собачку з його улюбленої зграї хортів. З цього приводу спадкоємець престолу в перший же день поїздки встиг обмінятися набором дошкульних «люб'язностей» зі своєю нареченою. Останнє слово залишилося (як це нерідко траплялося в їхніх стосунках) за Софіхен, що підсумувала крізь зуби: «Вам би все життя тільки із суками справи мати…»
