Шабля і стріла - Покальчук Юрко (книги полностью бесплатно .txt) 📗
— Він любить її? Свиното брудна! Хто завгодно, тільки не ти! Гнидо
погана, хто завгодно, останньому жебракові віддам цю шльон-дру, тільки не
тобі...
Коли Данило прийшов до тями у клуні, то від болю ледве міг
ворухнутися, але чув, що у дворі готували бричку, і коли з розмов зрозумів, що ось-ось мають їхати, пересиливши біль, підповз до дверей і крізь щілину
побачив, як вийшла Ганя, бліда як смерть, як за нею хмура як ніч, з
підтислими губами показалась пані і дві панські покоївки, як запхнули
валізи у бричку, й він побачив востаннє погляд Гані, спрямований на клуню, і здалося йому, що вмер він в ту мить, коли бричка виїхала з двору і копита
коней заторохтіли по дорозі за садибою.
Він знову втратив свідомість.
Поночі лише прийшов до тями. Образа і біль вибухали і рвалися з нього, ненависть до пана Семена, який, здавалося йому, любив його, Данила, який
же, попри все, був до нього такий добрий...
«Хто завгодно, тільки не ти! Останньому жебракові віддам!..»
Ось як!
Він так і лежав під самими дверима в клуні, там, звідки востаннє
побачив Ганнин погляд. Очі його звикли до темряви, і він зрозумів, що
повинен щось робити, якось діяти, бо все одно кінець, та лишитися отак ось
знищеним і розтоптаним — ні, ніколи.
Зв'язаними руками він спробував було перетерти мотузку об двері клуні, але то було намарно, і раптом згадав, що біля дверей з правого боку хтось
лишив косу. Він докотився до кутка, де мала стояти коса, і вона була-таки
там.Добре. Тепер розрізати мотузки на руках вже було неважко.
Незабаром він вже був вільний, але коли підвівся на ноги, то мало не
впав знову, страшенна слабість охопила його, сорочка і штани прилипли до
тіла від запеклої на ранах крові — і кожен рух причиняв зараз Данилові
біль, але ніколи було про це думати, здавалось навіть, що біль тримав його
при свідомості.
І раптом все стало зрозумілим.
Свирид. Старий Свирид Сокира — ось його поміч, остання і
найсправжніша. Дістатися на гору у клуні було нелегко, але мета була така, що означала зараз єдиний спосіб вижити, і це вирішило все. Звідки взялися
ті сили, гадки не мав Данило, коли згадував усе, що сталося, але дістав
Свиридів згорток, і виламав з допомогою ножів і шаблі дошку в стінці
клуні, і видобувся назовні.
Потім прокрався до стайні і вивів коня, свого улюбленого, найкращого, ним, Данилом, викоханого. Вивів тихесенько, боячись, аби кінь не заіржав
раптом, але, здавалося, той розумів господаря, бо йшов слухняно й тихо.
Кинув останній погляд на садибу пана Голембовського Данило, і не ворухнулося
в ньому нічого зараз, крім гніву, ненависті й образи.
Згадав слова старого Свирида.
Перед тим, як забратися на коня, заліз в клуню і видобув вогонь кресалом
просто на солому, яка вмить зайнялась, ледве Данило встиг відскочити у
пророблений ним отвір в стіні, бігом вже, хоч і хитався, доскочив до коня і вже
мчав верхи дорогою в напрямку лісу, озираючись раз по раз, коли раптом
полум'я звилося вгору над панською клунею і лемент почувся у дворі, але то вже
звіддалік чув Данило, бо ніс його кінь вперед, геть від панів, геть від принижень і
геть від такого високого і такого короткого щастя.
Опришкова зброя була при ньому, опришків заповіт палав зараз перед ним
великими, червоними, як заграва, що лишилась позаду, словами: «За волю, за
справедливість, за рівність!»
Опришковою стала тепер Данилова дорога.
Так і пішов він лісами, внезабарі вже переслідуваний зусібіч, як бунтар і
опришок, палій і конокрад, розбійник і злочинець.
Він мав єдину мету тепер — вибратися з Поділля і Волині чимшвидше, вибратися з польського владування в єдину зараз для нього мрію — на Запорожжя, на низини Дніпра, де, розповідають кобзарі, живуть вільні козаки, що називають
себе запорожцями, де немає панів, де всі. брати й товариші один одному, де воля й
безпека і лише твоя власна сила й мужність — тобі підтримка, і де у боях з
турками й татарами здобувають козаки славу, де на човнах-чайках дістаються
самих турецьких берегів, воюють з басурманами, боронять простий люд України
від нападів кочовиків і турків. Де можна ще жити так, як велить тобі твоє єство, твоя сутність, таким, як ти на цьому світі народився.
Данило вдивлявся зараз у спокійну, гладеньку поверхню степового озера, біля
якого ось тут, поруч, на горі, щойно розігралась одна з найтрагічніших історій
людського буття, які він бачив упродовж років своїх блукань.
І раптом привиділось йому, що сидить він на березі Дніпра, як колись з ватагою
товаришів, яких надбав за час мандрів по Україні, на шляху до омріяного
Запорожжя, з якими палив панські помістя і роздавав селянам забране у багатих і
яких вже разом із ним переслідувало польське військо, відомості про них
передавалися з одного міста у друге, і їх вистежували, шукали, їх, за указом
самого короля Сигізмунда, треба було знищити.
Та ось вже дісталися вони Дніпра, недалеко був Київ, але туди було зась, та й
навіщо, там усе було підпорядковане польській шляхті, треба було добиратися в
низів'я Дніпра. Вже не так багато лишилось того шляху, хоч не так і мало.
Сів Данило над рікою і задивився у її гладінь, у хвилі дніпровські, як і вже бачили
так багато, слухав, що шепоче вода, що додають до
її мови дніпрові береги, що шурхотінням листви доповнює ліс, в якому він з
товаришами зараз розпалив багаття, готуючи якусь страву. Був час затишку і
примарного спокою, дорогу було видно попереду, важку і сувору, але ця
мить, коли він вдивлявся у воду, надовго запам'яталась йому. Бо вода
наводила спокій, додавала певності, бо ось ці хвилі незабаром дійдуть туди, куди прагне віддавна його душа, дістануться запорозьких кошів, і хтось
набере води і варитиме куліш саме із цієї води, що ось нині протікає повз
них. Скільки ще їм добиратись туди?
Дістались опришки Дніпра важко, з боями і перепонами. Поляки гнали і
переслідували розбійників повсюди на їхній дорозі. Кільце переслідувачів
стискалося, і зараз, вздовж Дніпра на південь до Запорожжя ще лишилось
кількасот верст. Далі вже по всьому. Останній табір розкинули вже десь із
сто верст поза Києвом. Хотілося побачити славне місто, але де ж там — хіба
колись!!!
Повечеряли тихо і неквапно, мали лягати спати — але прийшов малий
Раду — вже п'ятнадцятилітній опришок, вусики вид-нілись, і сказав
Данилові — десь біля нас біда!
— Як собі хочеш — я спати не буду! Я піду до коней, все перевірю! Над
нами біда — я чую!
Сто разів за своє життя Данило переймався цими словами, сто разів
згадував, як він тоді скептично поставився до слів малого. І якби не він, в
котрий вже раз — якби не він!!!
Боже, де ж він сьогодні! Де мій коханий циганський син? Спаси його і
зціли, врятуй його, і дай нам змогу колись знову побачитись!
Данило не раз молився за Раду, і за Михаська і за життя і душі усіх своїх
хлопців, живих і неживих братів своїх! Але малого Раду згадував
найчастіше!
І що ж там Ганя!
То вже спливала як важкий морок ночі, як болючий сон!
Що ж Мотря? Як її доля склалася? Адже там мала би бути дитина!
Моя дитина!
Чи я їх колись побачу? Чи доживу, чи доберусь?
Скільки разів життя нам дарує людей, яких ми не бачимо, яким ми не
віримо, не помічаємо, не чуємо їхніх слів і не цінуємо їхньої любові до нас!
Жалюгідні сліпі кошенята! Втрачаємо час і простір буття, втрачаємо
наші життя, коли хтось поруч, хтось просто поруч — почуй його, озирнися, подивись у воду, може, крім тебе відіб'ється у дзеркальній поверхні твій
ангел-охоронець і ти прокинешся і побачиш його, ось він поруч, простягни
