Печера ідей - Сомоса Хосе Карлос (книги онлайн без регистрации txt, fb2) 📗

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Вони висловили співчуття Трісіппу, Евнеєвому батькові. Новина поширилася швидко, і коли вони прибули до його оселі, там уже зібралося чимало люду, здебільшого друзі й родичі, адже Трісіппа неабияк шанували: він був стратегом і зажив слави героїчними вчинками на Сицилії, але, що важливіше, виявився одним з небагатьох, хто повернувся звідти, щоб розповісти про них [53]. А якби хто засумнівався в його подвигах, то Трісіппова історія, наче на надгробку, була викарбувана бридкими шрамами на його обличчі, «почорнілому під час облоги Сиракуз», як він, бувало, казав. Одним шрамом старий військовик особливо пишався, більше за всі почесті й нагороди, які він будь-коли отримував. Це був наслідок удару сиракузьким мечем — глибокий рубець, що перетинав лице навскіс, від лівої скроні до правої щоки, знівечивши на своєму шляху вологу зіницю. Вигляд цієї білої тріщини на засмаленій шкірі й очного яблука, схожого на обібране від шкаралупи куряче яйце, був не надто приємний, але мати такий шрам було почесно. Багато вродливих юнаків заздрили Трісіппові.

У будинку панував страшенний рейвах. Щоправда, складалося враження, ніби він тут панує завжди, байдуже — звичайний день чи якийсь особливий: коли Діагор і астином підійшли до входу (розгадник ішов позаду, бо з якоїсь причини бажав триматися осторонь), то наштовхнулися на двох рабів, які силкувались винести чималенькі кошелі недоїдків, що, мабуть, лишилися по котрійсь із тих численних бучних учт, що їх військовик улаштовував для афінських достойників. До дверей годі було протовпитися через людей, що громадилися купками перед ними: прибулі розпитували одне одного, не розуміли, висловлювали думки, нічого не знаючи, спостерігали й жалілися, коли ритуальне голосіння жінок переривало їхні розмови. Ці жваві бесіди точилися, окрім власне смерті, довкола ще дечого: також — і насамперед — усі обговорювали сморід. Від Евнеєвої смерті тхнуло. Передягнений повією? Але ж… П’яний?.. Очманілий від вина?.. Трісіппів старший син?.. Евней, стратегів син?.. Ефеб, що навчався в Академії?.. Кинджал?.. Але ж… Було ще зарано щось припускати, пояснювати, розгадувати: поки що загальний інтерес зосередився на фактах. А факти були наче сміття під ліжком: ніхто не знав напевне, які вони, але всі відчували, як від них смердить.

Трісіпп, як то належить патріархові, сидів на стільці у трапезній, оточений друзями й родичами, і приймав вислови співчуття, не надто зважаючи на те, від кого вони: простягав одну руку або й обидві, підносив голову й дякував зі збентеженим виглядом — не сумним, не роздратованим, а саме збентеженим (і завдяки цьому ставав гідним співчуття), немовби присутність такої кількості людей спантеличувала його. Старий військовик готувався здійняти голос і виголосити поминальну промову. Від емоцій бронзова шкіра його лиця, з якого звисала розкошлана шпакувата борода, потемніла ще більше, увиразнюючи брудно-білий шрам і надаючи Трісіппові дивного вигляду: немовби його обличчя було сяк-так складене, зібране зі шматків. Урешті-решт він, очевидно, підшукав відповідні слова й, кволо попрохавши тиші, почав:

— Дякую всім. Якби я мав стільки рук, як Бріарей [54], я скористався б ними всіма, чуєте мене, всіма, щоб міцно притулити вас до грудей. Я тішуся, адже бачу тепер, що ви любили мого сина… Дозвольте вшанувати вас кількома словами похвали…*

__________

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Я гадав, що знаю свого сина, — сказав Трісіпп, завершивши промову. — Він шанував Священні містерії, хоч і був єдиний утаємничений серед нашої родини, а у Платоновій школі його мали за хорошого учня… Його ментор, присутній тут, може підтвердити…

Усі обличчя обернулися до Діагора, той почервонів.

— Це так, — мовив він.

Трісіпп замовк, щоби шморгонути носом і зібрати в роті трохи слини: промовляючи, він мав неохайну звичку цвиркати з неабиякою точністю тим кутиком рота, що видавався млявішим за другий. Щоправда, не було відомо напевне, чи не міняє він кутики після пауз у своїх тривалих промовах. Через те, що говорив він завжди як військовик, то ніколи не очікував відповіді й тому без потреби затягував промову, хоча тема вже була цілковито вичерпана. А втім, тої миті навіть найзапекліший прихильник лаконічності не вважав би тему вичерпаною. Усі, навпаки, слухали його мало не з хворобливою цікавістю.

— Кажуть, що мій син упився… передягнувся жінкою та порізав себе на шматки кинджалом… — він сплюнув дрібні краплинки слини й мовив далі: — Мій син? Мій Евней?.. Ні, він ніколи не скоїв би щось таке… бридке. Ви говорите про когось іншого, не про мого Евнея!.. Кажуть, він стратився глузду! Збожеволів за одну ніч і ось так занечистив священний храм свого цнотливого тіла… Клянуся Зевсом і Афіною Егідодержавною, це брехня! Інакше мені доведеться повірити, що син може бути цілковитим незнайомцем для рідного батька! Ба більше: усі ви в такому разі недовідомі мені, як божі замисли! Якщо цей бруд правдивий, то відсьогодні я вважатиму, що ваші обличчя, ваші вияви скорботи і співчутливі погляди такі самі бридкі, як непохована мерлятина!..

Присутні зашепотілись. Судячи з байдужих облич, майже всі погоджувалися з тим, щоб їх вважали за «непоховану мерлятину», але жоден не мав наміру ані на дрібку змінювати свою думку про те, що сталося. Були гідні довіри свідки, як-от Діагор, які підтверджували — хай і знехотя, — що бачили, як Евней, п’яний і знетямлений, вбраний у пеплос і лляний плащ, завдавав собі кинджалом більш або менш важких ран по всьому тілу. Діагор, зокрема, уточнив, що їхня зустріч була випадкова: «Я повертався ввечері додому, коли побачив його. Спершу я подумав, що то якась гетера, а тоді він привітався і я впізнав його. Я зауважив, що він чи то п’яний, чи то очманілий. Він дряпав себе кинджалом, але водночас сміявся, тож я не відразу усвідомив серйозність ситуації. Коли я спробував зупинити його, він утік, побіг до Внутрішнього Кераміку. Я поквапився по допомогу: знайшов Іпсіла, Деолпа й Архелая, моїх колишніх учнів… вони теж бачили Евнея… Урешті-решт, ми покликали вартових… але вже було запізно…»

Коли Діагор перестав бути центром загальної уваги, він узявся шукати очима розгадника. Той пробирався крізь натовп і вже майже дістався виходу. Філософ кинувся за ним і наздогнав уже на вулиці, але Геракл наче й не чув його. Зрештою Діагор смикнув його за плащ.

— Зачекай!.. Куди ти?

Гераклів погляд змусив його позадкувати.