Паруси над степом - Близнець Віктор (лучшие бесплатные книги txt) 📗
Настала мить, довгождана мить, коли якось раптом обвалився верхній шар землі і «печерники» вирвались на світло. Весняний промінь несміло ковзнув по стінах траншеї, подзьобаних ломом; він, тоненький, соромливий, замерехтів лише скраєчку, а хлопцям здалось, що їхньою штольнею скотилося в підземелля сонце і зупинилось здивоване: коли ж ви, хлопці, зробили все це? І дерев’яні нари вздовж стін, і столик, і навіть цегляна грубка і — дивись! — поличка, а на ній — радіоприймач, де притаївся голос Москви, і в кутку — збитий Михайлом ящик, а там — німецькі гвинтівки…
Потягло в катакомбах свіжим вітерцем.
Грицько порушив урочисту мовчанку:
— Отепер ми — підпільники. Тепер почнемо…
Четверо за кам’яними стінами
Весна в селі — радість.
Навстіж відкриваєш вікна: заходь у гості, яснооке сонечко! Сідай на покуті, миле! Заквітчаєм тебе барвінком, вистелемо доріжку м’ятою і поведемо весільний танок. Защебечуть величальну ластівки, будуть вторити їм ручаї дзюркотливі. Повінчаємо тебе, сонечко, з колосистою нивою, щоб родила вона багато, щоб зерно наливалося золотом.
Весна в селі — свято.
Навстіж відкриваєш серце: овій, освіжи мене, вітре! Легкокрило полинемо в поле, в зелене роздолля, чорними скибами наріжемо землю і будемо бенкетувати. Хай не скупиться хмара, хай наливає по вінця! Пий, рілле, досхочу, зашумуй весняним хмелем, щоб міцна, як вино, зійшла ярина!
Весна в селі — пісня… коли це мирна колгоспна весна. Якщо ти — вільний господар своєї долі — йдеш на артільне поле; якщо знаєш, що в село не налетять жандарми і не будуть гнати тебе на підневільну роботу, гнати прикладом, наче худобу; якщо за твоєю спиною не сичить Федоренко і не глумиться поліцай Криворотько: «Бач, на більшовиків старався, а тепер — руки відібрало!..»
Зіткнулись у селі дві нерівні сили — овдовіле жіноцтво і безжальна машина фашистського терору, безоружні матері і сталеві каски німецьких завойовників. Це була щоденна боротьба — глуха, вперта, подвижницька. Боротьба за свою совість, за честь перед святою землею, перед пам’яттю тих, хто далеко на сході боронив мозолясту правду.
Битва починалася з атаки на власне серце. Треба було зламати себе, побороти роками усталені звички; натруджені руки просилися до роботи, а ти мусив наказати їм: занімійте! Хліборобська совість веліла берегти кожну зернину, кожну артільну цурку, а ти мусив наказати їй: ламай, знищуй, пали, щоб нічого не дісталось ворогу. Тисячолітнім досвідом трудівник навчався остерігатись хвороб, а тепер, як блага, накликав на себе коросту й лишаї, старече горбив спину, аби тільки не скоритись чужинцю.
І палали в Табунчанському скирти соломи, заносило мулом поламані плуги та борони, ящур безжально косив худобу, відсиджувались в схованках бородаті «діди» та паралічні «бабусі» — деяким «старцям» і сорока не було. «Брешуть вони, прикидаються!» — наливався жовчю староста.
Поліщуки на свій лад перебудували курник. Перегородили його стіною — вийшов сарайчик і «кімната». А щоб узимку не задувало з дверей, приробили сінці. Мати сказала: «Треба ще куточок для Ліди». І от «кімнатку» перетнула глиняна стіна, й з’явилась ще одна комірчина, тісна, темна, з віконцем на північ. Тут поставили ліжко, столик та два стільці. Під вікном Валько й Льонька посадили бузок — Ліда дуже любила його ніжний духмяний цвіт, — і сестрин «кабінет» був готовий.
Відтепер Ліда ніби відділилася од сім’ї.
Мати з потаємною тривогою слідкувала, як дорослішає, все глибше й глибше входить у своє, самостійне, життя її донька. Колись було ясне, відкрите дівча — як на долоні. Скільки раз заплітала їй золотисту косу, пестила ніжні рученята і заспокійливо думала: вона моя — до найтихішого поштовху серця, до ледь помітного тремтіння кожної жилки. А зараз — і моя, й не моя. Вже бродить у її душі щось своє; вже свої думки хмарять їй бліде, стомлене личко.
Не легко, ой, не легко розгадати матері, що там на серці у доньки! Взимку, після хвороби, була вона в зажурі, ніби глуха до всього, — не виходила з хати і навіть за книжки не бралася; більше на кушетці лежала, все думала й думала. Тільки промовить інколи: «Де ж вони зараз, хлопці?..»
І раптом — напровесні, коли одшуміла повінь, — прийшла додому зовсім інша: легка й щебетлива, як ластівка; сміється, по хаті кружляє, хлопців за чубчики смикає. Донька повеселіла — і мати розігнулась, просвітліла. Дивується стиха: що з Лідою? Ніби чари скинула…
Що то за чари, дізналася мати випадково. Вночі, крізь сон, почула Лідину розмову з Грицьком. Про якісь печери, про вчителя… Ранком мати — ладком, обережненько! — рішила вивідати, звідки взявся Грицько. Усміхнулася Ліда, зовсім по-дитячому палець до вуст приклала: «Тут вони, хлопці, в селі. Повернулися. Тільки ж, мамо!..» Ну, то зайве — матір застерігати.
І знов, як раніше, поринула дочка в роботу. Та невідома робота не давала спати старій. Вночі прокинеться, крадькома загляне в хатину — блимає каганець.
— Ти все читаєш та пишеш?..
— Треба, мамо, — скаже ніжно, а в голосі чується: «Не питай мене більше, мамо».
А то накине хустину і зникає в темряві. В легкому платтячку, тонка, як билинка, тільки й того, що батькового високого росту.
— Ти йдеш, доню?
— Треба, мамо.
Таких «треба» багато у неї. Треба, щоб зібрались у хатинці друзі; буде бриньчать гітара, будуть сміх і жарти — така собі сільська гульня, але слідкуй все-таки, мамо, щоб ніхто сторонній не стирчав під хатою. Треба, щоб прийшов учитель фізики із Краснопілок — пам’ятаєш, мамо? Ага ж, Тарас Іванович! — буде важлива розмова, не для сторонніх вух. Треба передати ковалеві оцей папірець, але сховай його, мамо, поміж коржів — так буде краще…
Мати, немовби вибачаючись, безшумно заходить в хатину, сідає на ріжок стільчика:
— Ну, як воно там?
Вона вже звикла до того, що Ліда знає, — а звідки, не насмілилась спитати, — як воно там, на фронті. І з надією, з тривогою дивиться у доньчині очі — великі, голубі, задумливі. «Брешуть німці, — спалахне вогнем Ліда, — ніби вони за Уралом. Брешуть! Москва стоїть, як стояла, Волга — у наших руках». Зітхне полегшено мати, піде до сусідки, щоб по-своєму переказати новину: «Не сумуй, Палажко, ще прилетить твій Лебідь. І мій прилетить… якщо голови десь не склали»…
Глуха темна ніч.
Тиша.
І раптом — ба-бах! — у двері.
— Гей, розтаку!.. відчини!
Мати кинулась до вікна. Вибігла з хатини Ліда.
— Одкривай! Бачиш — гуляємо. Став самогону, більшовицька морда!
Хряснуло вікно, полетіли шибки на підлогу. В хату просунулась кудлата голова. Старостин голос:
— І бичка веди! На закуску!.. Спишем, ге-ге, куме?
— Іменно! — це озвався Криворотько.
Загупало під вікном, блиснув ліхтарик.
— Одкривай, чуєш! Двері висадимо.
— Федоренко, де твоя совість, — благально мати. — Отямся!
— Куме, вона ще погрожує. Гати!
Тріснули двері, в сінях загуркотіли відра. Хрипле ричання. Дві темні постаті. А навстріч їм — білі чайчині крила. То Ліда. То її пронизливий крик:
— Не смійте! Не смійте!
— Ти диви?! — оторопіло поліцай. — Голубка! Сама в руки лізе. Тягни, куме, її!
Схрестилися руки — бридкі ворожі руки і гарячі материні:
— Геть, бугаї! Вона ж дитина!
З-за материної спини — скрегіт зубів і Вальчин видих:
— Назад! Сокирою сікону! Льонько, біжи до Шумила!..
— Тю, гвалт підняли! Та ми ж самогону… Тю, навіжені! Пішли, куме, пішли…
І вже за хатою — хмільний бичачий рев:
Ранком у двір заглянув Федоренко. Морда розпухла, обвисли гладкі м’ясисті щоки. Бликнув з-під лоба на Поліщучку:
— Веди корову! Здавати будеш.
Матір наче вдарили під груди. Сполотніла відразу. Діти ж від голоду загинуть! Вже й так світять кістками, щирицею давляться. Одна надія була — на Снігурку, і ту віддати німцям.
