Атлантида - Бенуа Пьер (читать книги без .TXT) 📗

Неподалік криниць Азіу на маврів напали туареги Кель-Газолет, раби великого племені кель-рхела, яке панує у Хоггарі, і повбивали всіх до одного. От мене й пригнали сюди й віддали Антінеї на знак поваги до неї. Я сподобалась їй, і вона була завжди доброю до мене. Як бачиш, тебе, охопленого лихоманкою, заколисує своїми розповідями, які ти навіть не слухаєш, не якась там рабиня, а остання представниця славетного роду правителів сонгаї — Сонні Алі, підкорювача країн і народів, аскія Мухаммеда, котрий, вирушаючи на прощу до Мекки в супроводі півтора тисяч вершників, узяв з собою три тисячі міскалів золота. В ті часи наша влада безперечно простягалася від Чаду до Туата й західного моря, а храм у Гао, брат неба, здіймався над іншими його суперниками в навколишніх містах, як тамариск посеред скромних рослин сорго.

РОЗДІЛ XVI

СРІБНИЙ МОЛОТОК

Я більше не захищаюся, лише бажаю

Дізнатися про місце, де маю принести жертву.

(«Андромаха», трагедія Жана Расіна)

Скажу, якою була погода тієї ночі, коли сталося те, про що я хочу розповісти. Близько п’ятої години небо вкрили хмари і в задушливому повітрі відчувалося наближення грози.

Все життя пам’ятатиму ту ніч. Це було 5 січня 1897 року.

Гірам-Руа й Гале знеможено лежали на килимку в моїй кімнаті. Ми з Таніт-Зергою, спершися ліктями на скелястий край вікна, спостерігали провісників грози. Блискавиці раз у раз краяли своїми блакитними зигзагами тепер уже суцільну пітьму, але грому не було чути. Гроза, не зачепивши скель Хоггару, помчала далі й залишила нас знемагати від задухи.

— Піду спати, — сказала Таніт-Зерга.

Я вже зазначав, що вікно її кімнати, розташованої над моєю, було метрів на десять вище від того, біля якого я стояв.

Вона взяла на руки Гале. Гірам-Руа іти не хотів. Вчепившись чотирма лапами в килимок, він сердито й жалібно гарчав.

— Залиш його, — сказав я. — Якийсь раз він може поспати тут.

Отже, малий хижак значною мірою відповідальний за події, які відбулися згодом.

Залишившись на самоті, я поринув у свої думки. Ніч була темною. Навколишні гори заснули в глибокій тиші.

Гарчання гепарда, що ставало все хрипкішим, повернуло мене до дійсності.

Ставши на задні лапи перед дверима, Гірам-Руа із скреготом дер їх кігтями. Якщо раніше він не хотів іти за Таніт-Зергою, то тепер поривався залишити мою кімнату. Він жадав вийти.

— Годі тобі, — цитьнув я. — Ану, лягай! — І спробував відтягти його від дверей.

Внаслідок цього я отримав удар лапою, від якого аж заточився.

Отже, я знову сів на диван. Та мій спокій тривав недовго. «Трохи щирості з самим собою, — сказав я собі. — Відколи Моранж залишив мене й відколи я побачив Антінею, мене переслідує єдина думка. Навіщо обмежуватися історіями, хай навіть чарівними, котрі розповідає Таніт-Зерга? Цей гепард стане мені приводом, а може, й провідником. О! Я передчуваю, що цієї ночі відбудуться дивовижні речі. Як я міг так довго лишатися бездіяльним!»

Рішення прийшло негайно.

«Якщо я відчиню двері, Гірам-Руа кинеться в коридор, і я загублю його слід. Треба діяти інакше».

Віконна штора трималася на шнурку. Я зірвав його й, зробивши повідець, прикріпив до металевого нашийника гепарда. Тоді трохи прочинив двері.

— Ну, тепер можеш іти. Гей, поволі, поволі!

Я насилу приборкував порив Прам-Руа, котрий тягнув мене темними лабіринтами коридорів.

Рожеві світильники згасали у своїх нішах. Час від часу ми проминали котрийсь із них, що, потріскуючи, кидав свої останні промені світла. Який лабіринт! Я зрозумів, що сам ніколи не знайду зворотного шляху до моєї кімнати, і мені не лишалося нічого іншого, як іти за гепардом.

Спочатку він лютував, але поступово звик тягти мене за собою. Біг майже врівень з підлогою і сопів від задоволення.

Ніщо так не схоже на чорний коридор, як чорний коридор. На мить я завагався: а що коли раптом опинюся в залі для баккара [57]. Але це було б несправедливо щодо Прам-Руа. Ця славна тварина, давно вже позбавлена присутності любої серцю особи, чесно вела мене саме туди, куди я хотів потрапити.

Несподівано на одному з поворотів темрява, яка нас оточувала, почала розсіюватися. Крізь розетку замріло бліде зелене й червоне світло.

Тієї ж миті гепард, глухо рикнувши, зупинився біля дверей, на яких вимальовувалася ця світляна розетка.

Я впізнав ті двері, якими провів мене білий таргієць наступного дня після мого прибуття, коли на мене напав Прам-Руа і я опинився перед Антінеєю.

— Сьогодні ми з тобою на дружній нозі, — прошепотів я, погладжуючи його, щоб він голосно не гарчав.

Водночас я спробував відчинити двері. Вітраж віддзеркалювався зеленим і червоним світлом на підлозі.

Натискуючи на клямку, я вкоротив поводок, щоб стримати Прам-Руа, який почав нервувати.

Велика зала, де я вперше побачив Антінею, була зовсім темною. Але сад, що межував з нею, був освітлений тьмяним світлом місяця, який висів у небі, набухлому грозою, що так і не знялася. Ані подуву вітерця. Озеро виблискувало, немов олив’яна маса.

Я сів на подушку, міцно стиснувши між колінами гепарда, котрий муркотів від нетерпіння. Я замислився. Не над своєю метою. Вона давно вже була визначена. А над тим, у який спосіб її досягти.

Тоді й здалося мені, що я чую якийсь віддалений гомін, приглушений звук голосів.

Прам-Руа загарчав дужче й почав вириватися. Я трохи послабив повід. Тоді він пішов уздовж темних стін туди, звідки долинав гомін. Я рушив за ним, спотикаючись об розкидані скрізь подушки.

Тепер, коли мої очі звикли до темряви, я вгледів купу килимів, де вперше побачив Антінею.

Раптом я спіткнувся. Гепард зупинився. Я відчув, що наступив йому на хвіст. Славна тварина, він навіть не заскавчав. Мацаючи стіну, я натрапив на другі двері. Відчинив їх дуже обережно, як 1 перші. Гепард неголосно загарчав.

— Прам-Руа, — прошепотів я, — замовкни! — І обійняв його могутню шию.

Він лизнув мою руку вогким гарячим язиком. Боки гепарда здригалися. Його переповнювала безмежна радість.

Перед нами постала друга зала, центральна частина якої була освітлена. Посередині на килимі сиділи шестеро чоловіків, що грали у кості, попиваючи каву з маленьких мідних чашок з довгими ручками.

Це були білі туареги.

Ліхтар, підвішений до стелі, освітлював колом усю компанію.

Чорні обличчя, бронзові чашки, білі бурнуси, темрява й хистке світло — все це являла дивовижну картину. Вони грали з поважною зосередженістю, оголошуючи ставки хрипкими голосами.

Тоді я обережно, дуже обережно відв’язав шнурок від нашийника нетерплячого гепарда.

— Вперед, синку!

Він кинувся з пронизливим дзявканням.

Сталося те, що я передбачав».

Одним стрибком Гірам-Руа опинився серед білих туарегів, викликавши паніку серед гурту вартових. Ще стрибок — і він зник у темряві. Навпроти того місця, де я зупинився, ледь виднів темний вхід до другого коридора, що починався в протилежному боці кімнати.

«Це там», — подумав я.

Розгубленість у кімнаті була страшною, проте панувала тиша. Очевидно, лише близькість знатної особи стримувала наче блискавкою вражену варту. Жетони й мішечки з гральними костями покотилися в один бік, чашки в інший.

Два туареги, що зазнали травм, терли собі боки, тихо лаючись.

Зрозуміла річ, я скористався цим сум’яттям, щоб прослизнути до кімнати. Причаївся біля стіни коридора, в якому зник Гірам-Руа.

Тієї ж миті серед тиші пролунав дзвін.

З того, як здригнулися туареги, я зрозумів, що обрав правильний напрямок.

Один з шістьох чоловіків підвівся. Коли він пройшов повз мене, я рушив за ним цілком спокійно. Кожен свій крок я розрахував заздалегідь.

«Зрештою, чим я ризикую? — повторював собі. — Лише тим, що мене ввічливо відпровадять назад».

Таргієць підняв портьєру. Йдучи за ним, я опинився в кімнаті Антінеї.