Гетьман, син гетьмана - Мушкетик Юрий Михайлович (чтение книг .txt) 📗
…Юрій задрімав, сидячи в кріслі. Опівночі його підкинув страшенний вибух — то зірвалися гармати в замку, а з ними й пороховий погріб, й освітилося небо, й освітилося поле, й знявся лемент в турецькому таборі, там уже гадали, що настав кінець світу. А коли вже все стихло, упокоїлось, гримнув ще один вибух, то розірвалась на шмаття ще одна, найбільша, гармата.
Юрій вийшов з намету. Світив місяць, тріпотіла його короговка з білим хрестом, яснів Волосожар. І мерехтіла, все зменшувалась і зменшувалась та, його Зірка, примеркала, гаснула. Юрій не спав до ранку. Ходив біля свого намету й бачив, як ходив візир, як до нього підлітали вершники, й він віддавав їм якісь накази, й вони мчали в ніч. І не спали Ромадановський та Самойлович, і, коли запалало місто, коли гримнули там, розриваючись, гармати, Ромадановський перехрестився й сказав:
— Кінець Чигирину. Може, це й на краще, щезло це ворохобне, непокірне місто.
Самойлович згадав, скільки разів він недавно добував у ньому Дорошенка, й собі перехрестився.
Ромадановський з Самойловичем потяглися до Дніпра, під Бужин, до старої переправи, до старих шанців, стали там. За ними — розмірений гуркіт барабанів — йшло турецьке військо. Осмаленим, втомленим козакам остобісіла війна, хотілося додому, декотрі намагалися переплисти на той бік голі — нехай вам риба й коші, їх виловлювали, парили канчуками. А бусурмани знову били з гармат, знову напирали, але вже з осторогою. З турками їхав і Хмельниченко, з ним чотири тисячі козаків, з ним охорона — в панцирах, юшманах, з козацькими корогвами.
Сарматський руський князь думає свою важку думу. Самотній він у світі, як перст, он уже й Тукальського відвезли до Лубен у важкій ракії. І на кого йому обіпертися, де шукати підтримки? Тільки на турка? І ляхи, й москалі геть ненадійні й підступні, та ще й слабосилі.
Врешті й турки, стративши воєнний запал і фантазію, пішли вздовж Дніпра й скурали місто Канів, люди замкнулись у кам’яній церкві, бусурмани обклали церкву соломою та дровами і всіх спалили. Ромадановський і Самойлович не дали Каневу ніякої допомоги. Татари ж розсипались по містечках і селах, брали облов. І, як гірко зауважує літописець: «Паде, паде Україна тогобічна, козацько-руська з багатьма міцними містами й селами, як отой стародавній град Вавилон, і що через тодішню незгоду козаки всі пропали, самі себе звоювали».
Юрій обрав своїм осідком Немирів.
…Ріденькі дзвони бемкали над Немировом. Не вельми бучно стрічали немирівці руського сарматського князя Гедеона-Юрія. Крихка мідь дзвонів падала під ноги коням, зависала над парканами, слалася по брукові. І натовп був ріденький, і вівати поодинокі — усі вже давно обнадіялися, розчарувалися у всіх — тільки якийсь захриплий голос вигукнув: «Слава нашому Гектору!», — але це пролунало скоріше як насмішка. Немає справжніх Гекторів на Україні, немає вождів, лишилися дрібні вождики, славолюбні людці, які гризуться за кістку-булаву, за місце в раді, за найвище крісло.
…Юрій сидів за столом, перед ним лежали новенькі книжки «Твір про всю філософію» Іннокентія Гізеля та видана в Польщі «Монархія Турецька». Особливо йому було приємно тримати в руках книжку Гізеля, адже то був його вчитель. Пригадував, як він заходив до аудиторії, сухорлявий, аскетичний, з густою бородою, яка з обох боків обкладала його обличчя й звисала двома клинцями, його проникливі глибокі очі, міцно стиснені вуста. Він ніколи не підносив голосу, не бив лінійкою, але коли заходив, усе завмирало, зашерхало, й спудеї схиляли голови. Він читав у них філософію, його прозивали Аристотелем.
Юрій зітхнув. Може, це остання книжка, яка вийшла в них, у Києві, адже цар Олексій видав указ про українські книжки, щоб «их слагатели, также печатники или друкари смертью казнены были». Залізними кліщами виривають Україні язика й хочуть, щоб ми їх шанували, славили й корилися їм. Краще вже визнавати над собою турків, чужинецьких чужинців, як оце робить він. Турки на це літо знову готуються йти на Київ, про це ходить поголос, про це йому кажуть самі турки. А може, й кажуть обмальне, може, хитрують, таке за ними водиться, вказують на одну сторону, а самі вдарять в інший бік.
Біля Києва зібралося численне московське і козацьке військо під командою кількох воєвод і князів. Наводили мости через Дніпро: на якорях ставили байдаки, а по них прокладали мости, генерал Гордон укріпляв верхнє місто, козаки Самойловича піднімали високий вал довкола Печерської лаври. Одначе татари й далі робили набіги на Україну.
Їм протистояли тільки запорожці. Тоді татари разом з яничарами темної зимової ночі підкралися з поля, зняли сторожу й увійшли в Січ. Запорожці пробудилися, прочинили вікна й почали стріляти по яничарах, які заповнили вулички, й вибили їх до ноги, мерзлі тіла довелося волочити кіньми й пускати в ополонки в Дніпро. Тоді ж Сірко з козаками написав листа ханові Мурзі-Гірею, сповненого самоповаги й погроз: «Ви прийшли з яничарами і многими ордами Кримськими, і нічною порою, вирізавши нашу сторожу, підіслали до нас п’ятнадцять тисяч яничар з наказом (це ж соромно, не по-лицарськи) всіх нас молодців сонних перерізати, передушить… Але Христос, Бог і Спаситель, перемінив ваш замисел нам на добро. Нашу погибель перекинув на голови яничар. Люди промислу лицарського, люди правого діла, ми не чекали цього заміру, цієї недишкреції… козаки не однієї матері і не одного права діти: один із них стріляє праворуч, інший ліворуч, третій прямо, але добре, що промаху не дають… Не йди вдруге на нас війною, а не то й ми до тебе підемо і не вийдемо з Криму, поки з Божою поміччю всього не розоримо».
Цей застережливий, сповнений самоповаги лист послужив основою відомого легендарного листа, написання якого запорожцями зображено на картині Рєпіна.
Юрій ще раз спробував тріпонуться, послав своє військо пригортати до себе лівобережні міста й трохи їх пригорнув, дійшов до Лубен, але потім посланий ним наказним Яненко проголосив себе гетьманом і вступив з ним у бій.
Під весну випали глибоченні сніги, в тих снігах потонули обидві військові партії, гинули від морозів, безкорм’я. Юрій вернувся в Немирів. Уже була весна. Дніпрові береги вкрив ряст, на лозах біліли пухнаті котики, особливо вони буяли на красноталі.
Переправившись через Дніпро, їхали горою, вже розквітали дикі груші, й бджоли гули над головою дзвінко та життєдайно. І враз зіткнулися з трагічною валкою: татари вели облов. Самі сиділи на конях, біля них ішли поприв’язувані сирицею до тичин чоловіки, жінки, дівчата, жінок з дітьми везли й на возах, в одного татарина виглядав з-за спини зі шкіряного мішка хлопчик з обстриженою головою, ревіла худоба, ляскали батоги. Юрію стиснулось серце. Це ж і його вина в тім. Так чи так, але вина. І враз в його очах примеркло, в серце кольнуло, — крайнім у ряду, прив’язаною за шию до сухої тичини, йшла Килинка. Вона була боса, але в добрій одежі, в шовковій сорочці. Певно, татари запопали кочу польського війська з дівчатами для забави. Не тямлячи себе, кинувся вперед до татарина: «Відпусти».
Татарин вищирив зуби, як вовк, замахнувся нагаєм, але не вдарив, бачив: перед ним якийсь значний пан.
— Відпусти, псевіро, це моя челядниця, — напирав Юрій.
Татарин подався конем вперед, взявся за шаблю. Але і Юрій був не той, що колись, потягнув з піхов шаблю. Біля татарина стало на конях ще кілька татар. Тоді Юрій шарпнув жупан, розщіпнув гаман у чересі й кинув татарину під копита коня жменю талярів. Татарин скочив з коня, брейонув ножем по сириці біля горла Килинки, а сам упав навколішки збирати гроші. Килинка припала до запорошеного чобота Юрія:
— Паночку гетьмане, паночку гетьмане… — й більше не могла нічого сказати.
— Відведіть її до возів, — мовив Хмельниченко. — У Чигирині в мене немає вже двору, побудеш у Немирові, а тоді поїдеш у село. Годі тобі тинятися по ляських кочах, тобі треба ще жати жито й народити козака. — Сам не знав, звідки взялися ті слова.
