Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич (хороший книги онлайн бесплатно .txt) 📗

Настав вечір, княгиня Ольга сиділа на своїй лодії й дивилась на Константинополь. У місті було темно, тільки на ріжку півострова світились вогні, вогні горіли й на лодіях, які стояли на Суді. Вгорі висіло темне небо з безліччю зірок, яких вона не бачила в Києві.

І подумала княгиня Ольга: чи не помилилась вона, приїхавши до цього чужого міста?

Проте наступного ранку все нібито налагодилось. Тільки стало світати, до лодій знову прийшли цареві мужі. Вони навіть пробачились, що не змогли прийти напередодні, бо в місті, мовляв, не було єпарха. А зараз дозволили всім вийти на берег, одвели до монастиря Мамонта, де для них приготовані вже були й покої: по чотири купці на келію, жони – по дві в келії, а княгині Ользі – келія з спочивальнею і сіньми.

І ще цареві мужі повідомили, що купці руські можуть одержати тут же, в монастирі, місячне [94], а сли – слябне [95], дали їм дві дощечки, на одній із яких записані були імена купців, а на другій – послів, а разом з ними й княгині Ольги.

Княгиня Ольга, почувши про це, обурилась і сказала царевим мужам:

– Не як посол прибула я до Константинополя, а як княгиня Руської землі – з послами своїми, купцями, почтом. І не просто я приїхала, а до імператора на розмову.

– Наші сли в Києві сповістили нам, – відповіли мужі, – що після того як князя Ікмора вбили німці, на Київському столі сидить син його Сфендослав.

Княгиня Ольга роздратовано махнула рукою:

– Я жона князя Ігоря, якого вбили не німці, а який загинув у своїй землі, володію Київським столом, маю сина не Сфендослава, а Святослава і приїхала від себе й нього говорити з імператорами. Чи приймуть вони мене?

– Імператора Костянтина, – відповіли мужі, – немає нині в Константинополі, коли він повернеться – не знаємо. Як тільки буде тут, скажемо йому про княгиню. Поки ж просимо купців торгувати, послів – ждати. Місячне купцям, а послам слябне готове.

Ще мужі додали:

– Якщо ж княгиня Ольга бажає подивитись Константинополь, ми допоможемо їй і покажемо все, що її цікавить.

Стоячи біля одвірка і тримаючись за нього рукою, княгиня Ольга – дуже бліда й стомлена, що, може, було наслідком довгої дороги, а може, й іншої якоїсь причини, – сказала царевим мужам:

– За те, що прийняли мене, слів моїх і купців, – імператору ромеїв спасибі. Спасибі й за те, що даєте місячне купцям, – візьмуть вони його по надобі. Що ж до слябного – то ні я, ні сли не маємо в ньому потреби. Не убогі суть князі київські, і якщо їдуть до Константинополя, то не на покорм до імператора.

Закінчивши, княгиня додала:

– А доки імператора вашого, як ви кажете, немає, я справді подивлюсь Константинополь. Не для того ж я їхала сюди, щоб стирчати на Суді.

Так і пішли цареві мужі. Купці ж руські, сли та й княгиня Ольга розійшлися по своїх келіях.

Проте незабаром княгиня покликала до себе найстарішого з купців, Воротислава, й почала з ним розмову.

– Так що ж, – звернулась до нього княгиня Ольга, – чи готуються купці наші йти на торг? А якщо підуть, то нині чи завтра?

Високий, сивобородий, гордий Воротислав стояв перед княгинею і, звівши темні брови, говорив:

– Не відаємо, матінко княгинє, що й робити. Учора, коли почули ми про торг, і нині, коли побачили, як цареві мужі розмовляють з тобою, не знаємо, як торгувати, що продавати?

– А ви їм нічого й не продавайте.

– Як, матінко княгинє? А де ж подіти наші хутра, мед, віск?

– Я купую у вас всі ваші добра, – сказала княгиня. – І не по тій ціні, яку скаже єпарх, а по нашій, руській. Знайте, не скривджу вас. Тут, – вона показала на келію, – моя держава, за все я сплачу золотниками. Але, чуєш, Воротиславе, купці мої нехай не йдуть на торг.

– Слухаю, матінко княгинє, – зітхнув Воротислав. – Які збитки! Збитки матимеш, княгинє!

Княгиня Ольга подивилась у вікно на Суд, де, як ліс, стояли лодії з усього світу.

– Не заради заробку приїхали ми сюди, – закінчила вона, – а заради добра й тиші землі Руської… Роби, як сказала.

Наступного ранку на подвір’ї монастиря Мамонта зацокотіли колісниці, закричали й почали кликати на торг руських купців цареві мужі.

Але трапилось те, чого мужі не ждали й не могли ждати. Руські купці вийшли до них, привітались, порозмовляли, а потім сказали, що не мають потреби їхати на торг, бо всі їхні товари вже продані.

Цареві мужі, серед яких, звичайно, було чимало й торговців і які надіялись з допомогою єпарха за безцінь придбати те добро, яке лежало на лодіях і яке вони самі бачили на власні очі, були дуже збентежені, скривджені в своїх користолюбних намірах. Адже не для когось думали вони з великим зиском придбати ці коштовні речі, а для імператора та його двору.

– Яке ж ви мали право торгувати без згоди єпарха в Константинополі?

– А ви запитайте про це в княгині, – відповідали руські купці.

Тоді цареві мужі подалися до княгині. Їм сказали, що княгиня ще спить. Мужі сіли й довго ждали під стінами келії. їм сказали, що княгиня одягається. Сонце підіймалось усе вище й вище, починало припікати. Мужам сказали, що вона снідає.

Аж тоді, коли сонце стало в ранній обід, княгиня вийшла з келії. Мужі рушили до неї, почали скаржитись, що руські купці порушують всі закони імперії, не хочуть торгувати.

– А вони вже поторгували, – відповіла їм на це княгиня, – я закупила в них усе їхнє добро.

– Але торг у Константинополі, – не вгавали мужі, – мусить іти через єпарха, за його згодою.

– Я купила у моїх купців все добро ще на морі, а не на константинопольському торзі. Тут роблю з ним, що хочу, може, й потоплю в Суді.

Що могли сказати цареві мужі?

– Я хотіла би бачити Константинополь, – сказала княгиня. – Де мої купці і сли? Хто з нами поїде, цареві мужі? І по п’ятдесят будете нас пускати чи, може, по більше? Ну, говоріть, невже боїтесь такої моєї раті?

8

Тепер імператор Костянтин знав, хто приїхав з далекої Русі до столиці імперії. Знав він і те, як зійшла княгиня Ольга на берег, як відмовилась від слябного, як не дозволила своїм купцям їхати на торг, а сама купила всі їх добра.

Усе це, а особливо остання витівка княгині Ольги, дуже роздратувало імператора. Від єпарха Льва він знав, які чудові хутра привезли купці з Русі, і хотів, як про це також домовився з єпархом, купити ці хутра для себе.

– Північна княгиня, – говорив імператор Костянтин у своїх покоях у Великому палаці, звертаючись до паракимомена [96] Василя, – дуже дика, горда й неприступна, але, я думаю, ми зуміємо її повчити й навчити. Я хотів би, Василю, щоб княгині показали всі багатства Нового Риму, а вже потім ми її приймемо у Великому палаці.

І день за днем чиновники імператора водили княгиню в собор Святої Софії, у церкви на Влахерні, двічі на імператорському дромоні її возили на море, щоб вона здалека побачила всю красу і велич Константинополя.

Чиновники не тільки возили її, а й повчали:

– Імператор Костянтин незабаром повернеться до столиці й, ми надіємось, прийме княгиню руську… Проте у Великому палаці існує церемоніал, якого мусять додержуватись усі, кому випадає щастя бачити василевса. За цим церемоніалом усіх послів, які йдуть на прийом до імператора, супроводжують тільки окремі особи, і коли імператор дає дозвіл на прийом, посла вводять до зали під руки, і він, зайшовши до зали й побачивши імператора, мусить впасти перед ним ниць… А далі вже все буде зроблено, як скаже імператор.

Крокуючи площею Августеона поряд із царевими мужами, княгиня Ольга слухала ці слова й говорила:

– Я би хотіла, щоб ви, мужі, переказали імператору, що я прибула сюди не як посол. Я – руська княгиня і хочу прийти до імператора із жонами мого роду, а також із слами своїми… Я б хотіла також сказати, що твердо стою на ногах і не бачу потреби, щоб мене, коли буду в палаці, тримали під руки. Та й по закону нашому перед князями земними не слід падати ниць. Отже, це стосується й імператора ромеїв.