Шабля і стріла - Покальчук Юрко (книги полностью бесплатно .txt) 📗
щосили, коли доганяли, поліз на дерево, а вони за ним.
—Один майже схопив мене, — малий розійшовся, як розповідав, — і я
просто вислизнув із штанів і поліз вище, і той дебелий не міг мене схопити, бо пан велів обов'язково мене спіймати.
—Тепер ти мій батько! — сказав малий Данилові. — Ти врятував мені
життя і батька в мене нема, то ти мій батько і я поїду з тобою.
—Здається, ти приїхав, Данку, маєш сина! — засміявся Ми-хасько. — І
що далі?
—Треба подумати, — мовив замислено Данило і позирнув на малого.
—В мене нічого нема і нікого нема! — сказав Раду повільно і тихо.
Він позирнув на Данила і зітхнув.
У його зітханні був страх і біль, і Данило відчув це вмить і застановився
— справді, що з ним робити далі.
— Якщо ви не візьмете мене, — він повернувся до Данила і
дивився йому в очі. — Я напевне скоро помру. Бо я ніхто і ніщо, циган, що втратив родину і табір, якого шукають і шукатимуть че
лядники пана Голембовського...
Тут вже Данила пропекло.
— Голембовського? То ти в нього крав?
— Так. І саме він велів мене будь-що спіймати й якнайшвидше.
Циганюра проклятий — ось що я для нього і для світу!
— То це ж ще чи не за сотню кілометрів звідси...
— Я йому залив сала під шкіру і він затявся мене знайти. То ж вони мене
висліджували не один день...
Для Данила питання вже було вирішене.
Але він вдивлявся у темні циганські очі і бачив у них власний біль... Вже
півзабутий, але власний біль. «Останньому жебракові віддам, але не тобі...»
Дивно, в його свідомості все ще лишалось почуття до пана
Голембовського, кілька років вони були справді близькі, там було щось, що
в'язало їх попри всю розбіжність, ревнощі, заздрість, біль...
Так все заплуталось, і втрата Гані...
— Братове! Я вас прошу — візьмім цього хлопця до нас. Якщо щось —
заб'ємо на місці. А хто зна — може і знадобиться! Я йому вірю і вас прошу
повірити!
— Присягаюсь, — сказав малий, — я вас не зраджу до самої смерті!
Якби не ви, я би вже помер! Прошу вас, повірте мені!
Він майже плакав, і серця опришків, забиті кривавими сутичками і
роками ризику і власними невпокореними болями і сумом за дітьми, яких не
мали, на якусь мить злагідніли, і вони, персзирнувг шись, звернулись до
Данила:
— Беремо! Віримо тобі, Данку, але хай начувається! У нас все непросто!
Скажи йому! Навчи його!
— У циган все теж непросто! — сказав малий. — Отаман єдиний має
слово, яке є закон. Я змалечку Навчений — я не підведу вас!
Так малий Раду став названим сином Данила, і його з часом полюбили
всі опришки.
Він мужнішав з кожним місяцем, вправно їздив на коні, навчився
володіти шаблею і став ніби тінню Данила. Невідступно вдень і вночі, він
спав у Данила в ногах і стеріг його сон і дозвілля, і був незмінно поруч в
усіх боях.
Врешті йому всі повірили.
Вже десь третій місяць блукають вони з цим кипчаком, в боях були
разом, у біді всякій, а чи він, Данило, спромігся побачити його?
А навіщо — відразу вирвалась думка — навіщо? Чи не однаково: випадкові стрічні, мимохідці, як зійшлися, так і розійдемось. А все ж?
Колись ти прийняв і полюбив Раду. І не помилився. Він став твоїм названим
сином.
Хаміда ти теж побачив? Бо там була сталість, був час, минуло два роки. Так, так, але все ж на привітність малого відповів привітністю, і тому ти живий зараз.
Ну, цей-то вже щодо привітності аж ніяк, навпаки, дратувався, кривився, заперечував, сказати б, навіть зневажав. Спочатку, може, й так, а потім? Чому він
вернувся і врятував тобі життя? Ти ж навіть не спитав його! І так було зрозуміло.
Що?Дикий степовий воїн, юнак, для якого ти був ніхто і ніщо. Чому він вернувся?
І чому його немає зараз?
Треба було забрати того коня й вертати, самому назад. А він сам зі своїми
порозуміється, я тут ні до чого.
Але й на гадку не спадало тоді таке, коли хлопець поїхав, а ти лишився біля
цього мазара. Вже зараз думкуєш отак. А все ж ти, Данило, бачив його?
А він мене?
Якби не бачив, то не вернувся б за тобою, не рятував би тебе, не сидів би той
місяць, доки ти видужав, із тобою в тому аулі.
Такі розмови самого себе з собою не раз доводили Данила до відчаю, а часом і
до розгубленості, але він вже віддавна розумів, що тільки правду слід собі казати, тільки правду, якою б нещадною і лихою вона не була для тебе.
Що ж робити зараз?
Данило зітхнув і підвівся.
Рішення зараз одне і єдине, і вже не було над чим думати.
Він роздягся, зі зброї лишив при собі на широкому поясі лише два ножі і мить
вагався, брати шаблю чи ні. А потім усміхнувся про себе і відклав її геть. Улюблена
зброя, але до чого вона зараз? Там ціле військо.
Якщо щось негаразд, то й так зрозуміло, а якщо...
Гаразд! Поживемо — побачимо!
Він йшов швидко і в певному напрямку, бо вогонь багать у військовому таборі
ще не згас і проти ночі був йому дороговказом.
За якийсь час він вже наблизився до табору кочівників чи не впритул. Ще
трохи — і його могли б помітити, а він зупинився, розгублений. Величезний
простір займав військовий табір, і що тут було шукати й де — неможливо
прибульцеві з'ясувати.
Однак юрт було небагато, воїни вкладалися спати просто неба, а юрти, очевидно, султана і його найближчих, розмістились біля озера, куди впадала
ріка.Туди й прокрався Данило, а вже наблизившись до юрт і побачивши охорону, що стояла тут на чатах, заліг, а потім поповз на-вкарачки. Підповз якомога ближче
до крайньої юрти і завмер, дослухаючись до розмови охоронців.
Говорили про різне: коли виступати в похід, що у кого в аулі діється, хто має
женитися, яку гарну нову жінку взяв собі Касим-
султан, аж доки не просковзнуло те, що цікавило зараз Данила найбільше.
— А чому цього виродка не забили відразу?
— Касим-султан хоче, щоб закидали його камінням привселюдно, усе
військо проходитиме повз, і кожен кине камінь, як у зрадника й шпигуна...
Так і поховають.
— Мало султанові, що й так усі незадоволені його жорстокістю і
свавіллям, то ще вистави влаштовувати...
— А мені шкода цього хлопця, щось тут в усьому цьому не так...
— Ти б помовчав, бо й степ вуха має, а почує Касим-султан, що ти
жалієш зрадника, — стережися...
— Та я ж тобі кажу, не комусь, а ти мені свій... Та, врешті, яка різниця, одним більше, одним менше, просто я бачив його обличчя, коли він кинувся
до Касим-султана з тим ножем... То не через зраду, ні, то, може, через
батька...
— Помовч краще, досить про це. Тебе дуже обходить, що заб'ють його?
Мав думати раніше, а тепер вже пізно.
— Ось зараз він і думає, доки лежить у тій юрті зв'язаний. Навряд чи
йому спиться...
— А чому його в юрту кинули?
— Бо там охорону поставили — і все. Та крайня юрта — то для
ханського майна, та й тільки. А серед степу навіть зв'язаного, навіть при
охороні лишати якось не годиться. Я б не лишив. А при юрті один
охоронець — і все. Куди той шпигун дінеться...
«Ну ось, — думав Данило, притулившись щокою до землі. — От тобі й
родичі, і землячки, і все славне кочове військо, і все тут. Від самого початку
не хотів я їхати сюди, як знав, що нема чого мені тут робити. То ні, потягло
мене! Мало мені ще було! Треба забиратися звідси якнайшвидше, бо нічого
тут не вдієш проти цілого війська! І сам голову складеш. Тут-то вже кінець
буде насправді».
Він тихенько порачкував назад, аж коли вирішив, що може звестися на
ноги. Тоді підвівся і пішов геть у ніч, кленучи і себе, і свою долю, і дурного
хлопця, що навів його у цю халепу, і 'кляте кочове військо, і зловісного
