ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
— Вийду, — сказала якомога спокiйнiше i в ту мить сама захвилювалася: а що, як вiн злякається її холодностi й не вийде. Поспiшливо додала: — Аякже!
Й побiгла.
Вiн залишився сам. Його всього переповнило її смiхом, її голосом, куди не повертав голову, йому з пiтьми свiтилися її очi. В грудях йому солодко млiло, тiло стало легке, у ньому бурхала сила, й, не знаючи, куди її подiти, вийняв шаблю, кресонув по довгiй гiлцi, що нависла — над водою, аж зелений вихор знявся. Гiлка впала у воду, обкрутилася кiлька разiв на мiсцi та й попливла за течiєю.
А десь на Сiльницi дужi парубоцькi голоси виводили:
…Там стояла дiвчина,
Там стояла дiвчина…
Почув Лаврiн ту пiсню й собi зненацька заспiвав, хоч не спiвав
Цвiт калини ламала,
Цвiт калини ламала…
I вербовi сльози тремтiли на кiнчику шаблi, яку чомусь i досi не сховав до надiлкiв.
А потiм йому стало шкода покалiченої верби, вiн аж стенувся душею. Й побачив, яка вона гарна, й замилувався молодою вишенькою, Що квiтла бiля тину, а над нею сходив золоторогий мiсяць. Ну просто.;. просто бери та малюй. I вербу, й вишеньку i… дiвчину Килiяну бiля них, всi вони вельми — вельми гарнi… можна б намалювати й себе, але вже десь далi. Й замлоїло Лаврiновi вiд тої краси серце, й захвилювалося воно, й огорнулося сумовитою журбою.
Через те, що Сiрко з Лаврiном приїхали, коли ярмарок вже був у розповнi i всi малi свiтлицi в корчмах були зайнятi, хазяїн корчми постелив їм у прикомiрку, який тримав на крайнiй випадок. Там стояли двi лави i стiл i висiла iкона, але в кутку лежали мiшки з пашнею, и висiло на жердцi з десяток вичинених'пiд хром шкур, якi й тхнули, i пахли воднораз. А також стояли двi величезнi кованi скринi, а в них — вовна у рунах, сукна й полотна, а може, й грошi — лише кошового одважився пустити господар у те царство. Перед iконою чадiла лампада, вони не гасили її всю нiч. Одначе поснули не одразу. В шинку при корчмi гуляли гостi, i хоч шинкарська половина за глухою стiною — гомiн звiдти долiтав добрячий, та й спати не хотiлося. Лаврiн розглядався по кiмнатi — коморi, а сам щось мугикав, а тодi нагнувся до вiконця, яке заступила чорна, мов безодня, нiч, i вдавав, що дивиться в неї, а насправдi видивлявся своє обличчя, покладене на скло свiтлом лампади. Сiрко сiв на лаву, помацав, чи не м'яко вистелене ложе, й сказав, нiби помiж iншим, одначе заломлюючи брову:
— Щось пiд тобою, Лаврiне, земля смiється.
— Як то? — не втямив джура.
— А просто. Так i тьохкає. I пика твоя посмiхається у вiкнi. Чи не капшук з червiнцями знайшов?
— Та… — одхитнувся од вiкна Лаврiн. — Ярмарок гарний.
— А може, щось на ярмарку? Воно й пора. Я в твої роки дiвчат лоскотав.
Лаврiн почервонiв. Про все вони балакали з кошовим, через одне сито пересiвали свiт, але були зернини, яких в сито досi не кидали. Iнодi Сiрко й зачепить якимось словом джурине парубкування, покепкує, а той сфрасується та й замовкне. А зараз i Лаврiновi мовби iсковзнула з серця крига, там одкрилися плеса чистi й глибокi, веселi й манливi.
— I багатьох залоскотали? — запитав майже нахабно.
Сiрко здивувався, аж йому впала брова.
— Та було трохи. А що, — знову скинув бровою, i обличчя його прибрало вигляду мовби й урочистого, а трохи й хитрого. — Справимо тобi жупанок, i повезу я тебе на один хутiр. Живе там удова, а в неї є дочка. Двi дочки. Ну, одна мала ще. А старша… Дiвка гарна i пишна. Їй — бо. Неначе пава. I роду гарного.
— А я не хочу пави, — задьористо вiдказав Лаврiн.
— Побачиш, то захочеш. — Лаврiн i далi не мiг розiбрати, кепкує отаман чи говорить насправжки. — Я сам женився на вдовинiй дочцi.
— Тiтка Софiя удовенчиха?
— Ага. Бiгало по сусiдству таке сонливе дiвча. А я, було, приїду та запитую: чого, мовляв, не ростеш. А собi й не гадки, що то їй було кривдно i що вона нишком закохалася в мене й молилася, щоб мене, дурного, не вбило в якiй веремiї. Все її за дитину мав. Та якось приїхав, а в хату — ник дiвка, чистiсiнько ласка, жару прийшла позичити. Я й не впiзнав її. I довго з того дивував ще й смiявся.
I, смiючись, закохався.
— Бiдна чи багата була вдова?
— Бiдна. У неї ще три отаких яски — ласки бiгало, ще й безштанькiв четверо. А це вдова багата. Я тебе, звичайно, на безвiк тiй челядi не оддам. Дiти з'являтимуться пiсля твоїх наїздiв. Це дiло нехитре.
Лаврiн знову почервонiв i труснув чубом.
— Ви так, батьку, наче про цапка…
— Го — го — го — го, — зареготав Сiрко. — А хто ж ти такий є? Дурний цапок.
— Ну, батьку…
— Гаразд, не гнiвайся, я жартую. Це ще не горить. Та й од своєї долi не втечеш. Я, бач, не втiк. Хоч залицявся й до козачок, i до мiщанок, i навiть до татарки.
— До поганки?
— Чого ж, була вона дуже гарна. Така гарна… — Сiрко лiг на лапу, не скидаючи чобiт, заклав руки пiд голову. — Їхав я iз застави й заблудився в хуртовинi. Закрутила вона мене, завела в татарську сторону. Тодi зими були лютi. I вже не знаю, чий бог звiв нас у тому смертельному безлюддi — мiй чи її. Арзи її звали, вона вийшла з юрт за вiвцями, яких погнало в степ, i теж заблудилася. Знаєш, як то заблукатися в снiговицю? Можна день крутитися бiля своєї хати й не знайти її. Злякалася вона дуже, як виринув я iз снiговицi. Упала в замет i боговi своєму молиться. А я вже сам хитався, i кiнь мiй також. Поклав я у снiг вiвцi i коня поклав, забрав її пiд кирею i лiг мiж конем i вiвцями. I нинi пам'ятаю: кiнь мiй важко хропе, а вона тремтить. Як перележали першу хартуну, пiдвелися, одтер її горiлкою i сам розкутурхався, вона й знайшла дорогу до своєї оселi. Сама жила, без чоловiка… Щастило менi, як бачиш, на вдiв. Бо вiк наш такий — кровi та вдiв. Смiлива була Арзи. То вона тiльки в першу мить злякалася. А то ж сама в степу жила, розлаялася з родом — племенем своїм… Горда була Арзи i гарна… Така гарна, бiльше нiколи такої не бачив, хоч i не нашою красою цвiла. Тiльки зуби мала темнi, корiнням якимось степовим їх стемнила — то в них теж красою вважається.
Лаврiн примостився на крайку отаманової постелi, принишк, а Сiрко, замрiяний i схвильований, переживав усе в споминi знову:
— Сама жила. Овечок десяток та стара кобила. Та дiток двiйко. Вони теж ледь не загинули в. ту хурiю, з кубел своїх повилазили, матiр кликали. Я i їх горiлкою повiдтирав. А тодi вiхола знову знялася, й мело та вило два тижнi. Страшно мело. Тепер таких зим немає. Тепер зими сирiтськi, безснiжнi. А тодi позаносило всi долини й балки, можна було з конем провалитися на той свiт. I довелося менi чекати, поки снiг стужавiє… Та й не мiг я покинути Арзи — занедужала вона. Одпоював чаєм з полином та звiробоєм, одхаючував її саму i дiтей її. Вкипiла вона в мене… як куля в живе тiло. Чи я в неї…
Сiрко зiтхнув i замовк. По довгiй хвилi мовив:
— Гарна була. I красою, i душею. Може б, я й назавжди залишився там, коли б… Коли б не бог та щоби тирса не текла в рiдну сторону. Поклявся ж бо я захищати край свiй до скону. Та й жити без нього не мiг. Як i вона без свого. Тодi й спiзнав: усе можна збити докупи: нi цi, грошi, навiть притулити поле до поля, а двi батькiвщини в одну стулити не можна. I двох богiв в одного також. То страшно… два боги пiд одним дахом. Двоє господарiв — i то не просто. Страшно i сумно. Але iнакше не жити… Дiтей їй порятував од вiрної смертi. Татарчат двоє. I коня оддав. А сам пiшки пiшов у свою сторону… Татарчата плакали…
Сiрко посмiхався, але в його очах стояв глухий смуток. Лаврiн зрозумiв: вiн посмiхається, щоб приховати нiяковiсть. I не помилився. Бо в наступну мить Сiрко пружно пiдвiвся, тернув долонею щоку.
— А може, й не було нiчого. Може, все те менi привидiлося… Химерна придибенцiя й бiльше нiчого. Треба була менi та татарка, як i я їй. Пожартувала доля, пожартували ми та й розiйшлися. — Почепив на цвях шабельтас, кинув на лаву кунтуш. — I взагалi нiчого в ньому свiтi немає, крiм голоду, холоду й смертi. Вони владарюють, i ми у їхньому законi.
