Торговиця - Іваничук Роман (читать книги бесплатно полностью txt) 📗
Обидва мовчки сиділи на балконі, а на сцені відбувався жалюгідний спектакль, що його представляли юнаки, які втішали себе облудною надією на звитягу над давнім ворогом з допомогою зброї, новим завойовником подарованої…
Втім, Олесь побачив, як до театральної зали увійшли, тримаючись за руки, професор Тарновецький з дружиною Оксаною, й від того, що після незмірно довгого часу знову уздрів її – таку саму прекрасну, якою була тоді, коли він з кропив'яним мішком у руці стояв стовпцем перед нею, а вона погладила його по голові, – до млості стиснулося в нього серце. Олесь згадав, як сфотографувався в Кіблєра й ту фотографію залишив для неї на столику в салоні, – й сором спалив його обличчя від думки, що вона ту знимку забрала й прочитала дедикацію – «залишуся назавше вашим лицарем»; напевне, посміялася й, може, поглузувала б і тепер, якби його побачила; він втиснувся у спинку крісла, щоб Москалівна, бува, його не запримітила, однак не міг відвести погляду від її профілю – і звідки взялося на світі таке диво, і як йому звільнитися від пристрасної мани, яка й досі мучить його, заступаючи перед ним весь світ…
А тим часом на сцену виходили один за одним гімназисти і сільські парубки й складали присягу перед щитом із зображенням розлюченого лева. Й пройняло Олеся почуття роздвоєності: один Шамрай стояв на сцені з викинутою вперед рукою й вимовляв слова присяги окупантам, – і чому він зараз не там, чому заховався, коли нині кожен, хто молодий, повинен взяти до рук зброю; а другий соромився самої думки, що може піддатися оскаженілим загарбникам, які знищили подружжя Теліг і Костя Гупала, а прекрасну Сальомею, для любові й радості призначену, запрягли, немов конину, в шлею…
Й почув Олесь, як пан Геродот, опустивши голову, говорив сам до себе:
«Світ упав у хлань, що зветься абсурдом. Дві супротивні сили намагаються утворити, кожен свою, всесвітню державу не властивими для цивілізованого людства засобами: єдиний марш, єдиний розпорядок, єдині потреби і єдина владна рука. І ні одна, ні друга не спроможні цього зробити – одна одній такої можливості не дасть, та розбуджують вони, не бажаючи цього, силу третю, яка їх обох розчавить, оскільки буде молодою й життєздатною, абсурд же завше з'являється на світ мертвонародженим. Однак той труп надто довго затруює світ смородом…»
«Ви ще не почали шукати третьої сили?» – звернувся Геродот до Олеся.
Та Олесь мовчав, бо ще не бачив бодай найвужчого путівця, який би провів його до тієї нової потуги.
«Не знаю, де її шукати, тут її не побачив», – відказав.
«Спитайте у прелата Русина, він усе знає», – сказав Геродот і пильно поглянув в очі Олесеві…
Далі обидва сиділи мовчки, а перед їхніми очима тривала абсурдна вистава. Олесь не відводив погляду від пари, яка сиділа у першому ряді перед сценою: від професора Леопольда Тарновецького й чарівної Оксани Москалівни.
«Та невже, – подумав Олесь, – вони обоє, катовані в Березі Картузькій, тратовані поневіркою на чужині, присягнуть коричневим бузувірам перед видуманими ними й насильно накинутими українцям символами?»
Й коли Тарновецький вийшов на сцену й виконав перед жовтим левом римський жест, Олесь підвівся з місця, схилився над балюстрадою, щоб ближче побачити профіль пані Оксани – він ще не вірив, що вона хоча б поглядом поблагословить мужа на присягу ворогові.
Та всупереч його сподіванням пані Москалівна схопилася з місця й голосно заявила Паліїву:
«Прошу записати мене до табору медсестер дивізії «Галичина», що розташована в Криниці!»
Й тоді її чарівна врода, яка досі заступала перед ним образ загубленої у вихорі війни Нусі й решту всього світу, змеркла в очах Олеся, і він, скоробившись від болю, аж тепер збагнув, що втратив їх обох назавше.
Розділ дев'ятнадцятий
Головаті верби над Чорним потоком заступали перед Корнелем Геродотом пожежу в єврейському кварталі, й він бачив лише запалене червоним жаревом небо. Було неймовірно страшно: занурене в темінь вечора Місто освітилося язиками полумені, що відбивали на тлі неба чорну графіку безлистого чепірнатого гілля, яке чомусь не тліло й не розсипалося попелом на снігове місиво. За вербами палахкотіло червоне пекло, в якому згоряли ветхі халупи, Геродот чув, як кришилися й падали долі крокви, накриваючи живих людей, серед яких десь там, напевне, божеволіє з жаху Сальомея.
Вибрався крутим схилом на гімназійне подвір'я, й відкрився перед ним страшний содом, а він стояв укопаний по коліна в землю й зрушитися з місця не міг… Вогонь гоготів над чорною ямою гето, пронизливий лемент вдарявся в чорне небесне склепіння, обпалені люди вибігали з палаючих будинків, вискакували із двоповерхівок крізь вікна й падали від куль шуцманів, які оточили квартал; полум'я освітлювало закривавлені постільні бебехи, під які заповзали перелякані діти; шуцмани обливали бензином уцілілі будинки, полум'я збігало по стінах долі й текло червоними струменями до Чорного потоку, масні міські стоки в його руслі загорялися й пливли вогняною річкою до Воскресінець, загрожуючи селу пожежею.
Геродот непорушно стояв і блудив поглядом від будинку до будинку, що один за одним спалахували; в голові радника зринала лише одна думка: в якому домі гине Сальомея, а може, вогонь не добереться до того місця, де вона заховалася; знав пан Геродот, що життя їй не буде, що загине вона як не нині у вогні, то завтра в Шепарівському лісі, а все одно просив Бога, щоб ця вогненна ніч її обминула…
Завтра він так само, застряглий по коліна в землю, стоятиме біля ратуші, попри яку гнатимуть євреїв до викопаних ям у лісі, і, може, між ними буде Сальомея, може, Бог подарує їй ще дрібку життя… Та чи є той жидівський Єгова на небі? – ні, немає його, коли до останнього вигибає вибраний народ, а для чого, чому, хто міг би це пояснити, таж нікому ці побиті страхом люди не загрожують; Німеччина війну програє, її вже ніхто не врятує, вона мертва – однак її труп ще сочиться смердючою сукровицею, що сіє смерть, мов пандемія чуми, яка шаліє доти, поки сама не спалиться у власній отруті.
Усі завойовники однакові, – думав Геродот. – Приходять із визволительськими гаслами, а здихають у солоді садизму. Хіба совєтські визволителі не входили на завойовані території так само помпезно й урочисто, як і німці в перші дні війни, а втікали, мов боягузливі тхори, залишаючи по тюрмах гекатомби трупів; такий самий слід залишають і шваби – видно, так мусить бути: диявол відбиває на землі нестертий знак для того, щоб людство пам'ятало, до чого може довести світ сваволя озброєних орд.
Червона ніч згасла перед ранком, а вполудне рушили попри ратушу одна за одною чорні валки решток єврейського люду. їх, викрикуючи й погрожуючи зброєю, підганяли шуцмани, хоч знедолені вже їх не боялися і йшли покірно – все одно із Шепарівського лісу ніхто не вернеться, й жидівські орднунгполіцаї, які зрадили своїх братів за подарований їм для життя шматок часу, теж не вернуться цього разу в гето – їхній час закінчується в ганьбі…
Корнель Геродот пропускав повз себе чорні тлуми приречених, вдивлявся у кожне обличчя із тремкою надією побачити її: радникові здалося, що в його пам'яті стерся образ Сальомеї – і як йому без нього дійти до кінця своєї дороги?
Дивно було Геродотові, що з валки гнаних на смерть євреїв не вихоплюються ні крики, ні плачі, ні зойки – йшли вони впокорено, ніби вже неживі, – а може, смерть приходить до засуджених швидше від пострілів?
Шуцмани теж перестали гарчати, ряди орднунгполіцаїв, що з обох боків супроводжували колони, рунталися й губилися в юрбі – їхня служба закінчувалася. Тільки малі діти на руках спазматично оповивали шиї матерів, ховали голівки у лахміттях, а пулькаті білі очі бездумно визирали на світ у подиві від того, що він залишається десь там, позаду, й більше їм не належить…
Обличчя страждальців були однакові, затягнуті масками тупої байдужості до всього, що діється довкола, й тінилося на них нерозуміння, за що вони мають зазнати найсуворішої кари, адже ніякої вини за собою не відчували – тільки усвідомлення, що жид сьогодні чомусь не має права на життя, й такої несправедливості ніяк не могли збагнути люди, яких гнали у Шепарівський ліс до квадратових ям.
