Шабля і стріла - Покальчук Юрко (книги полностью бесплатно .txt) 📗
себе у небо, просинь якого лише гострими, нерівними латками пробивалась крізь
густу крону дерева, під яким вони лежали.
Важко було говорити Айдарові, він раз у раз замовкав, говорив повільно, немовби перетятим, тихим голосом, але чітко і виразно.
Після вбивства Жанібека-батира у війську Касим-султана почалися
незадоволення. Активну і, мабуть, провідну роль у виступах проти дій Касим-
султана відіграв Багенбай-батир, Айдарів батько, який очолював воїнів племені
кипчак, впливового й сильного у степовому казахському світі. Він одверто
висловив незадоволення діями султана, його самодурством і жорстокістю у
ставленні до Жанібека-батира, що теж був із кипчацького роду, і пригрозив султа-
нові, що кипчаки відокремляться і відійдуть з війська, якщо подібне буде
повторюватися. Водночас вимагав спокути за вбивство Жанібека-батира перед
його родиною.
На цей час вислані дозорці донесли султанові, що джун-гари, проти яких зараз
кочівники виступили в похід, наготували у гірському проході засідку степовому
війську.
Султан Касим славився не тільки жорстокістю, але й підступністю. Невисокий
на зріст, худорлявий, жилявий, з ріденькою гострою борідкою, запалими щоками і
завжди мало не на самі очі насунутою лисячою шапкою, він,дивлячись на людину, здавалося, пропікав її поглядом наскрізь. Далекоглядний у своїх діях і бездумно
підступний, він очолив молодших степовиків, а що воєначальник з нього був
непересічний, чи не завдяки його ж підступності, та й хоробрості йому не
бракувало, то Есим-хан, на цей час вже літня людина, прозваний за свої дії
«Справедливим», призначив Касим-султана воєначальником усього степового
війська.
Есим-хана не раз попереджали, що з-поміж своїх царедворців найбільше він
повинен остерігатися Касим-султана. Бо хто зна, що може задумати цей підступний
пес. Але поки велися війни, Касим-султан повсякчас був у походах. Минуло вже із
вісім років, як він став воєна-чальником, звик Есим-хан, що веде військо Касим, і
десь попри всі
сумніви, повірив, що не намагатиметься він скинути його і домогтися повної влади
над степом, стати головним казахським ханом.
Ще одна риса була у характері Касим-султана — невідступна хтивість. Гарем у
нього вже був чималенький, але майже ніколи око його не проминало гарної
дівчини чи жінки, а як тільки була найменша можливість, то ставала вона
султановою наложницею.
У тому бою з джунгарами, де Багенбай-батир відбив у ворогів полонянку
Шолпан, яка, за дідівським звичаєм, якщо він захоче, мала стати його дружиною, Касим-султан і собі поклав на неї око і ніби жартома навіть попросив було Багенбая-
батира відступити йому красуню-тюре. Але краса юнки полонила й Багенбая, і він
одмовив султанові.
І цим долив у серце воєначальникові ще доволі злості проти себе, окрім
заздрості до поваги і любові, якою користувався Багенбай-батир у степовому
війську, і слави його як воїна, що й досі, попри вік свій, брав участь в усіх
найважчих переходах і боях.
Усього цього не знав Айдар, який був новачком у війську, і голова йому
самому лускала від суперечливих думок і почуттів, якими він проймався під час
відпочинку, на переходах, будь-де, де думка могла повзти вільно. Мимоволі
верталася вона у рідний аул, до Шолпан. Несамохіть погляд Айдара раз у раз падав
на батька, якого він так глибоко любив, так поважав і якому ж сам так підступно
зрадив, піддавшись спокусам перших пристрастей, і в ті миті, коли чув себе
батьковим суперником, розривала його така туга і такий біль, сум'яття ревнощів, любові, провини і невідступне відчуття прийдешньої біди, що хотілося кинутися
батькові в ноги, признатися в усьому, відпросити для себе дівчину, бо тільки з
нею, тільки з нею, здавалося хлопцеві, міг він бути щасливий. .
Хто зна, може, батько й зрозумів би його, може, пожалів би, а може. . І від
цього іншого «може» йшов мороз по шкірі, бо то означало прокляття, біду, смерть, втрату всього, що мав, у що вірив, чим жив... Ні, ні, ні... Він мовчав, з'їдала його
гризота, але він мовчав і кидався в бій, як очманілий, виробляв такі одчайдушні
виверти, що батько, хвалячи його, після одного з боїв сказав:
— А ти побережи себе! Надто вже гарцюєш, ніби зумисне голову хочеш
підставити. Ще молодий! Не будь такий гарячий, бо то дурість, а не хоробрість!
Як було сказати йому, що часом і жити не хочеться, що все не миле...
І ось, зарвавшись при облозі Ташкента, Айдар не помітив, як вирвалась з
лівого флангу, вийшовши через Шейхатаурєькі ворота, кіннота ташкентського
хана, і враз був зім'ятий фланг кочовиків. Збитий з сідла ударом списа, Айдар
дивом лишився живий, тільки втратив свідомість, бо спис вдарив його лише
руків'ям, а вістря пройшло мимо. Він отямився вже у ташкентському зіндані, де
поруч у ямі сидів якийсь світловолосий чоловік з кучерявою чуприною, також з
невеличкою борідкою і зі світлими, що при денному освітленні виявились потім
на диво блакитними, очима.
Побачивши, що хлопець отямився, він підніс йому води, але Айдар
відвернувся тоді геть, змірявши його поглядом, сповненим туги і ненависті до
всього світу. . Лежав мовчки, відвернувшись, аж доки не спитав:
— Де я?
— В ташкентському зіндані. Завтра можуть і повісити. Так що маєш часу
досить, ще до ранку далеко, зараз щойно вечір запав...
— Ти хто?
— Я. . здалеку. Теж у полон захопили. Ось мають повісити. Може, завтра.
— Ти давно тут?
— Два роки.
— Рабом?
— Так.
— Тьху!
— Ти не плюйся, а виживи отак два роки! І я побачу, що тоді співатимеш!
Зразу видно, що ще зелений...
— Я — воїн.
— Був воїн, а зараз полонений, а завтра або труп, або раб, невільник. І все.
— Це ти — раб і народився рабом, що видно з твоєї мови, а я — вільний воїн! Я
— степовик, кипчак, який ніколи не був рабом і не буде! Зрозумів? Не так, як
ти! — Якби твій батько почув зараз твою мову, то дуже б зажурився. Бо син у
нього дурний, як віслюк, і такий же упертий.
— Ти мого батька не руш, рабе!
— Слухай, ти, щеня зелене, ти помовч, а то в мене терпець урветься і я тебе й
перед смертю вивчу, як поважати старших. І рабом я ніколи не був і народився хоч
бідний, та вільний, а за волю усіх мій батько був скараний як бунтівник на
смерть, зрозуміло тобі? І що таке Україна, як би я не пояснював, у твою дику
голову не дійде ніколи, і де воно, і що там, тільки як би там зле не було, а таки
краще, ніж у вашій Азії...
— Чого ж ти сюди забрався, якщо так добре? Торгувати? Чи воювати?
— Отож, ти тільки й знаєш, як усі тут, — торгувати чи воювати! А я з миром
їхав, добром від московського царя до вашого ж Есим-хана. А напали розбійники, ну і забили кількох нас, мене поранили, ну і в полон, а тоді в Хорезмі продали аж
сюди. . А воювати, хлопче, я би тебе ще повчив! І руки такі, як у мене, дав би тобі
Бог хоч колись мати. І тому язика притримай та давай спати, бо з тобою
говорити важко, та й, врешті, неприємно...
— Не тримай зла, я сказав, що думав!
— А я теж, що думав, те й казав. Отож — спи. Все.
Айдар зиркнув тоді на дужу постать Данила, на його міцні руки, широкий
розворот плечей і зрозумів, що чоловік цей насправді дужий. І нема чого до
нього задиратись. Одвернувся від оросута і
занурився у свої думи нелегкі, і так минув час до ранку, така була у них
перша розмова.
А на другий день з'явився Хамід, й увечері заговорив із Айда-ром
Данило про втечу, знову наступного дня прийшов Хамід, а потім вони
втекли...
Касим-султан викликав Багенбая-батира і наказав йому разом із
