Пустоцвiт - Литовченко Олена (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью .txt) 📗
– Добре вже, зрозуміла, – зітхнула куховарка. – Не бабиного розуму ця справа, як я подивлюся.
– Тобі ж краще буде, повір, – продовжив колишнім тоном «дохтур». – Я от знаю, і годі. А із цим…
Він знов подивився на розпростерте на столі неживе тіло, ненадовго замислився. Потім раптом мовив рішуче:
– Не житиме він, та все ж давай-но спробуємо! Малий як, спить?
– Спить. Попив молочка Машчиного й заснув, сердешний, – підтвердила Гафія.
– От і добре! Тепер ти зі мною лишайся. Будеш допомагати, а то від братії, особливо від цього дурня Никодимки користі, як з цапа молока. Кров як побачить, то й непритомніє. Прости Господи…
Чернець перехрестився, потім згріб батистові пелюшки, офіцерський мундир і закривавлене спіднє, рушив до величезної печі, жбурнув речі в її палаюче черево. Гафія з жалем дивилася, як полум'я пожирає ніжну тканину. Отець же Феодор думав про те, що разом з мундиром дуже вчасно спалив пелюшки: якби жінка відіпрала їх, то чітко розглянула б вишитий герб – а чи мало до чого це могло б призвести…
Простеживши, щоб ганчір'я перетворилося на попіл, чернець обернувся до куховарки й заходився напучувати її:
– Ти от що, Гафіє… Про те, як ми цього поляка знайшли та дитинча з ним, мовчи. Нікому щоб анічичирк!
– А Никодим, а братія?.. Вони як же? – не зрозуміла жінка.
– З ними з усіма я поговорю. Архімандритові доповім, як приїде.
– А цей як же?.. – жінка кивнула на напівголе тіло.
– По-перше, він не житиме. А по-друге, навіть якщо виживе, то розмовляти не зможе.
– Це чому? – насторожилася куховарка.
– Через рани, усе через отримані рани. У кожному разі, за стіни нашої обителі така історія вийти не повинна.
В очах жінки застигло німе запитання. «Дохтур» лише зітхнув:
– Зрозумій, менше знаєш – спокійніше живеш. Ти, Гафіє, бачила в цю ніч багато чого. Пелюшки мереживні, папір цей – хоч він і запечатаний був, але все ж таки…
– Та я ж грамоти не розумію, тож хоч запечатаний, хоч відкритий…
– От і добре. Однак про все побачене мовчи.
– Але!..
– Та знаю, знаю, – отець Феодор пожував губами. – Розумію, що всевидючий Господь однаково відає, що діється на грішній землі нашій.
– Бачить, ой бачить!..
– А раз Він дозволив офіцерові польському в обитель нашу дістатися та малечу із собою принести, може, у тім і є воля Вседержителя, щоб ми малюка виходили, виростили, у віру нашу православну навернули. Як думаєш, Гафіє?..
– Без батьківської згоди… – почала була жінка, однак «дохтур» негайно заперечив:
– Не батько він йому, аніскілечки не батько.
– А хто тоді?..
– Менше знаєш – спокійніше живеш.
– Зрозуміла, зрозуміла вже.
– Я не обдурюю: ці двоє кревними узами не пов'язані. Отакі справи…
Чернець пройшовся кімнатою туди-сюди, обернувся до Гафії й продовжив наставляння:
– Якщо хто із чужих про щось запитуватиме, скажи, мовляв, чоловік сестри твоєї покійної до тебе з дитинчам своїм прийшов… До речі, є у тебе сестра?
– Яка така сестра? – не зрозуміла куховарка. – Немає ніякої сестри…
– Це тепер немає, а колись була. Була, але померла. Ясно?
Гафія кивнула.
– Чоловік один залишився. Йому із малечею незручно, от і вирішив дитинча до тебе віднести – тобто, рідній бездітній тітці племінника на виховання віддати. Ішов до нас уночі, та неподалік стін монастирських вовки голодні на нього й напали, на смерть загризли.
– Невже на смерть?! – куховарка покосилася на нерухоме тіло на столі.
– Ну, це ми зараз подивимось. Витягнемо з того світу – не на смерть, не витягнемо…
«Дохтур» лише рукою махнув.
– А малеча?.. Можна я собі малюка залишу? – з надією запитала жінка.
– Ну, звичайно, залишай! – посміхнувся отець Феодор. – Це ж племінничок твій рідненький… Залишай. А цього…
Чернець знову зміряв куховарку оцінюючим поглядом, насупився, крекнув. Потім опустився на коліна, витяг з-під столу виблискуючий самоцвітами ефес шпаги з куцим уламком клинка, разом з підсохлим заплямованим папером та натільним хрестиком дитини підніс до обличчя здивованої Гафії й докінчив тихо, але тужливо:
– А от цього всього ти ніколи не бачила. Якщо, звичайно, хочеш, щоб малюк не тільки з тобою залишився, але й у майбутньому ні йому, ані тобі самій ніяка небезпека не загрожувала. Зрозуміло?
– Так чого вже там незрозумілого! – кивнула вона.
Чернець задоволено кивнув, грамоту й золотий хрестик акуратно сховав за образи в покуті, уламок шпаги поклав у шафу під рукописи.
– Отак, – мовив задоволено, – ці речі нехай у мене полежать. А коли хлопчисько виросте…
Він ненадовго замислився.
– А коли твій племінничок виросте та розуму набереться, тоді Бог підкаже. Так, Гафіє?
– Так, – погодилася куховарка, найбільше втішаючись думками про те, що відтепер виховуватиме маля.
«Дохтур» повернувся до столу з нерухомим тілом, вкотре прискіпливо оглянув його й мовив:
– Про молодшенького подбали, тепер займемося старшим. Ти от що, Гафіє, води негайно нагрій, свічок побільше постав і запали, рядна з моєї скрині принеси… І це… бражка у тебе є?
– Яка в монастирі бражка?.. – зніяковіла жінка.
– Ну-ну, не бреши, не бреши! Гріх це, – отець Феодор з поважним виглядом здійняв до стелі вказівний палець правої руки. – Знаю, що є. То вже будь люб'язна, принеси-но сюди трохи браги. А я тим часом інструменти підготую. Важку справу маємо зробити, ох і важку ж!.. Якщо все вдасться, я цього вояка Миколою наречу.
– Та у нього ж, мабуть, ім'я вже є… – куховарка тільки руками розвела.
– Кажу ж тобі, якщо й виживе, то ніколи вже нічого нікому не розповість. Навіть імені свого повідати не зможе.
І побачивши написане на обличчі жінки здивування, додав суворо:
– Якщо хто й підсобить йому з того світу видертися, то хіба сам Миколай Чудотворець! Нехай він говорити не буде, та й ходити – теж навряд чи… А втім, поживемо – побачимо. Несповідимі шляхи Господні. Тож біжи-но за бражкою, і приступимося, благословившись. З Богом, Гафіє, з Богом…
Отець Феодор боровся за життя офіцера ніяк не менше двох годин. Увесь цей час жінка курсувала зі своєї комірки, де на ліжку мирно посапував карапуз, у сповнену дивними лікарськими пахощами «лабораторію». Там за вказівкою ченця різала ножем рядно, приносила підігріту воду, підкидала дров у грубку, поправляла ґніт на якийсь із безлічі свічок, що опромінювали дерев'яний стіл…
Нарешті виснажений «дохтур» накрив тіло чистим рядном і кульгаючи від утоми вийшов надвір, жадібно вдихнув повними грудьми морозне повітря, у якому танцювали білі пухнасті сніжинки.
Куховарка пішла за ним, не наважуючись ні про що розпитувати.
– Все, край… – вимовив зненацька чернець.
– Помер, чи що?! Ах ти ж!.. – сплеснула руками Гафія й одразу замурмотіла: – Упокій, Господи, душу раба Твого…
Але зупинившись, розгублено запитала:
– То Миколою його звати або просити, за кого Господь Сам знає?..
– Помер польський офіцер, – з філософічним виглядом прорік отець Феодор, – зате Микола народився.
І додав вагомо:
– Запам'ятай, Гафіє: сьогодні, напередодні дня Святого Миколая Чудотворця, єпископа Мірлікійського, народився опалювач Микола, зять твій. Німий від народження, грамоті не навчений. Зрозуміла?
– Ясна річ, – жінка все-таки не втримала задоволену посмішку.
– Я не жартую, – отець Феодор суворо зсунув брови до перенісся.
– Зять мій Микола, німий від народження. Із племінничком маленьким, – тепер уже серйозно повторила куховарка.
– От і добре, – кивнув «дохтур». – А тепер іди до себе й хоч трішечки поспи, бо вже незабаром до заутрені вставати потрібно. У мене геть нога поранена розболілася, то вже уявляю, як тобі нелегко в цю ніч довелося…
Гафія пішла до своєї комірки. Перш ніж заснути, радісно оглянула найкоштовніше для свого самотнього життя надбання й подумала: «От і дав мені Бог дитинку на старість…»
Отець Феодор зробив, як обіцяв. Окремо поговорив з послушником Никодимом і з ченцями, які виходили вночі до воріт. Коли мешканці монастиря зібралися на ранкову молитву, він оголосив братії й робітникам, що до куховарки прибув німий зять – чоловік сестри її покійної, людина вільна, не кріпак, а разом з тим немовля своє приніс, та біля монастиря вовки голодні на подорожан напали. Зятя вдалося врятувати, і поки він одужуватиме від нанесених хижаками ран, то житиме у отця Феодора – а там видно буде. Племінника ж бере на виховання Гафія, оскільки мати його віддала Богові душу при пологах.
