Помститися iмператору - Литовченко Тимур Иванович (книги регистрация онлайн бесплатно TXT) 📗
– Ну, це ми виправимо, – кивнув сотник і знов звернувся до Івана: – Я би запросив тебе у дім, та в нас іще не прибрано. Сам розумієш: удовець я, нема кому за цим стежити… Тому вибачай, хлопче, – Степан свій, а от тебе запрошувати до неприбраної хати негоже.
І знов здивувався Степан: надворі день давно, то який же розгардіяш мав залишитися з вечора, щоб у домі й досі було не прибрано?! Але тільки-но хотів спитати про це, як батько обернувся до нього й кинув з-під насуплених кошлатих брів такий дивний, просто вбивчої сили погляд, що слова одразу ж застрягли у горлі. Батько же знов перемінився в обличчі, повернувся до гостя і продовжив:
– Тож побудь поки що надворі. Сідай он до на лаву попід яблунею, відпочинь з дороги. Я велю тебе нагодувати трохи, щоб кишки не бурчали невдоволено…
Іван знову мовчки вклонився, тепер уже не так глибоко. Сотник посміхнувся у вуса й гукнув до челядників:
– Гей, винесіть-но нашому гостеві чарку горілки і чогось там попоїсти! А ми із сином поки що підемо в дім: з минулого літа все ж не бачились, є про що поговорити.
І знов Степан здивувався: чом це батько… Але тієї ж миті, немовби схаменувшись, сотник обернувся й суворим тоном наказав:
– І давайте-но, приберіть і подавайте на стіл усе, що є у хаті! Син додому на вакансії повернувся… Гей, Охріме! Не спи, тетеря!..
Миттю старий челядник, що впустив хлопців у двір, кинувся всередину будинку, мало не збивши з ніг здивованого Степана. Але, наскільки міг бачити юнак, побіг служник зовсім не до світлиці, а до невеличкої бічної кімнатки поряд з нею. І поки, обійнявши сина за плечі, сотник повільно вів його у покої, челядник поквапився вивести з тієї кімнатки худорлявого довготелесого чоловіка, вдягненого в чорне. У передпокої було темно, проте Степан майже одразу здогадався, хто то був. Однак висловити здивування знов не встиг: батькова рука владно стиснула його плече, і, підкоряючись цьому жесту, юнак знов промовчав.
Доки старий челядник виводив довготелесого чорним ходом на задній двір, сотник із сином у повному мовчанні увійшли до світлиці. Тут Степан побачив, що його потаємні підозри справдилися повною мірою – в кімнаті був повний і зразковий порядок, ніде ні зайвої порошинки, ані павутинки. Схрещені шаблі як і раніше висіли по стінах, на полицях акуратно вишикувався розмаїтий посуд. Що ж це таке?! І доки батько перевіряв, чи щільно причинені двері, юнак нарешті дав волю обуренню:
– Тату, скажіть, що це все означає?! Чом ви не впустили у дім мого товариша, навіщо збрехали… – Степану було все-таки ніяково казати батькові подібні речі, тож продовжив він уже не так задиркувато: – Навіщо казали, буцімто у хаті не прибрано, коли тут…
– Бо є на те причина.
Сотник заклав руки за спину, пройшовся декілька разів туди-сюди, зупинився, крутонувся настільки рвучко, що, здавалось, мало не вгвинтився у надраєну до блиску підлогу, і повторив мов заклинання:
– На все у цім світі є причина, синку…
– Не розумію, батьку… – почав було Степан, та сотник перервав його несподівано різко:
– Навіщо ти приїхав додому?! Чом не лишився на літо в академії, як я наказав?!
– Ви-и-и?! Наказали?! – вирячив очі Степан.
– А що, хіба ти не отримав мого листа? – здивувався сотник.
– Ні-і-і…
– Вже місяць, як я відрядив до тебе посланця з листом і грішми.
– Ніякого посланця від вас, тату, не було.
– Ти не обманюєш мене?
– Як можна!..
– Присягнися!
– Що?!
– Присягнися, кажу!!! – У голосі сотника було щось таке незвичайне, що син злякався і проказав скоромовкою:
– Христом Богом присягаюсь…
– Та-а-ак.
Сотник знов пройшовся кімнатою і знов зупинився, сумно потупившись.
– Та-а-ак…
– Що відбувається, тату?
– А втім, він і про це знав, – обронив батько, немовби звертаючись до самого себе. Потім підвів очі на сина й мовив різко: – Ну, гаразд. З'явиться Петро… якщо тільки з'явиться, хай йому грець!.. Шкуру з нього спущу, гречаною половою наб'ю й на тин повішу! Нехай усі бачать, що таке мої накази і як їх треба виконувати!..
– Але ж, батьку!.. – Степан губився у здогадках.
– Стривай, синку, спочатку я про дещо спитаю. Скажи, хто цей хлопець?
– Я ж казав: Іван Богданович, теж в академії навчається – красній словесності.
– Богданович, Богданович… – сотник на мить замислився, потім продовжив: – 3 Лубен, кажеш?
– З Лубен.
– І давно ти знаєш цього Івана Богдановича?
– Ну, познайомились в академії.
– Давно?
– Ну, не пам'ятаю… – Степан знизав плечима. – А що?
– Так, нічого… А навіщо він тобі у подорожні нав'язався?
– Чому «нав'язався»?! Як вакансії наблизились, а від вас жодної звістки не було…
Сотник скрегонув зубами, але промовчав.
– Тоді я сам став шукати подорожнього, а Іван згодився йти зі мною. Мандрували попутниками, по хуторах псалми співали, нас за це годували…
– Зрозуміло, – відрубав сотник. – Але ж із Києва на Лубни шлях інший, чом же Іван пішов до твого дому, а не до свого?
Степан почухав потилицю.
– Та-а-а… Він насправді сирота, а в Лубнах мешкає його дядько.
– А-а-а, он воно що! – кивнув сотник. – Ото ж я й гадаю, звідкіля в Михайла Богдановича з Лубен син узявся.
– То ти Йванового дядька знаєш?
– Не надто близько… Але стикалися.
– І що?..
– Не надто він заможний порівняно з нами, Раковичами. Та й загалом, той ще скнара. А от батько його покійний…
І хоча Степан ні про що не питав, лише мовчки слухав, сотник різко мовив:
– Утім, мої міркування тебе не стосуються.
– Тоді що ж означають ваші слова, батьку?
Сотник знов кинув на сина якийсь незвичайний погляд:
– Зрештою, Іван не син Михайла Богдановича, а лише бідний небіж. Але ж я не очікував, що він колись таки з'явиться у моєму домі!.. Що ж, либонь, така наша доля.
Юнак хотів щось запитати, та батько не дав цього зробити.
– А тепер скажи-но мені, синку, от що: чи не хотів би ти зараз же, негайно повернутись до Києва і провести нинішні вакансії в академії?
– Що-о-о?! – відверто кажучи, після всіх непорозумінь сьогоднішнього ранку Степан приготувався до несподіванок. Але ж не до такого!..
– Не вдома – в академії. Я все беру на себе: і листа ректорові відпишу, і за твоє перебування там щедро заплачу. Тільки повернись до Києва, синку…
– Навіщо, батьку?! – щиро обурився Степан. – Чом женете мене з рідної домівки, немов приблудного пса?!
– Не жену, синку, що ти!..
– Тоді навіщо…
– Бо так спокійніше.
– Але кому?!
– Мені. І тобі теж.
– Та мені зовсім!..
– Не гарячкуй, синку. Тільки не гарячкуй.
– Як же…
– Ти не розумієш!!! – раптом скрикнув сотник, і цей крик душі подіяв на Степана, немов цебро колодязної води на мандрівника, котрий весь день брів пішки розпеченим від сонця степом. – Ти не розумієш, синку, – повторив сотник менш схвильовано, – проте це для твого ж блага. Якщо мій син… мій єдиний син уникне смертельної небезпеки, то й мені буде спокійніше. І тобі краще.
Батько підійшов до вікна, сів на невеличкий ослін і сумно мовив:
– Ти зовсім, зовсім не знаєш і не розумієш, що на нас насувається… Та й я теж, якщо чесно, не надто розумію, але…
Мовчанка.
– Але ж небезпеку відчуваю.
Раптом у Степановій голові немовби вдарив грім: він зрозумів, хто саме посіяв зерна смутку у батькову душу! Ах ти ж, клятий паскудник, дідько тебе забирай у самісіньке пекло…
Юнак подумав, що у такій делікатній справі варто діяти не наскоком, а поступово: якщо христопродавець насмілився так явно занепащувати козацьку душу (і не просто чиюсь чужу, а душу рідної людини!), то справа ця непроста. Але запальна юна натура негайно взяла гору, тож назвати його запитання делікатним при всьому бажанні було неможливо:
– Батьку, скажіть чесно: що Мошка робить у вашому домі?
– Мошка? – сотникові очі блиснули, немов у хижого вовка з лісових хащів. – Яке тобі діло до цього юдея?..
