Хотин - Сорока Юрій В. (читать книги онлайн полностью TXT) 📗

Тим часом Варшава виглядала «цапа-відбувайла». Ним, як і у всі часи, стало козацтво. Чи не воно своїми морськими походами розбудило сплячого лева? Залишалося лише покарати винного. Проте цей винуватець, як виявилося, був тою гілкою, що на ній сиділа вся країна. Довелось іти на приниження гіпертрофованого шляхетського гонору й домовлятися з Бородавкою. Козацтво не підвело. Попри всі прогнози, залишки реєстрових полків, що зосталися після Роставицької комісії, вирушили на допомогу «батьківщині-матусі»…

— Так воно і йде, Микито. Здалеку: «Хлоп, пся крев, лотр». А як припече за сідниці: «Рятуйте, пани-молодці, ойчизну». Я вже й не дивуюсь, але до болю образливо, коли пригадую, як старий Сипаха розповідав про Наливайка: спочатку король універсали дарував, потім разом із полковником Лободою, суддею полковим Мазепою і київським сотником Кизимом у мідного вола кинув. Та спалив на повільному вогні. А Сейм йому руки цілував, мовляв, слово гонору, схизматикам дане, шеляга не варте. Такий їх гонор!

Микита підняв на Горбоноса очі:

— Так, Максиме, так! Гонор, як у блудниці. Але ти не гірше за мене знаєш, що мусимо йти. І підемо! І боронити будемо. Бо не ляхів боронимо, не ксьондзів їхніх нечестивих, а землю свою. Щоб такого не відбувалось, що Андрій змушений був пережити. Щоб слава козацька не вмирала!

— А я що, проти? Підемо… — Максим знову припалив люльку.

— За що ви? Не розумію. Там діло, там здобич, хіба не все одно, що коли було. Задумалися мені теж! Он, хай коні думають, у них голови великі, — почувся байдужий голос Кульбаби.

— Зате в тебе, як у дятла, — ні за що не болить, — без злості помітив Максим.

Надовго запанувала мовчанка. У багатті потріскував хмиз, неподалік паслися коні, час від часу форкаючи м'якими губами. Нарешті Микита підвівся і почав намощувати лежанку зі скошеної трави. Потім ліг і вкрився жупаном.

— Дасть Бог день, розберемося, — кинув і за мить уже хропів.

А нічний степ жив своїм життям. Він тріскотів, шелестів, стогнав і верещав. Незчисленні полчища цвіркунів, коників і цикад сповнювали ніч оглушливим дзвоном. Тріпотіли крилами напівсонні перепели, і щось діловито гляділи у заростях ховрашки. Десь зловісно сміявся пугач, виглядаючи своїми великими очима першу здобич. Перекочувались у травах важкі хвилі, пропускаючи диких свиней і благородного оленя. І над цим строкатим від міріад світлячків морем піднімався тонкий серпик місяця, чистий і блискучий, немов викупаний у прохолодних водах Дніпра-Борисфена. Роздивлявся свої володіння, заливаючи їх примарним сяйвом; зазирав в обличчя козаків, які безтурботно розкинулися серед сотень верст дикого степу і віддалися в обійми Морфея, як малі діти, що не турбуються невідомими проблемами прийдешнього дня.

Чорним шляхом

За кілька верст над просторами Дикого Поля можна було бачити хмару куряви, що стовпом піднімалася десь там, де пролягала ледве вловима змійка Чорного шляху…

Чорний шлях. Чорний-польський шлях. Шпаків шлях. Чорна-Іслах… Лише частина назв, що ними величали биту дорогу, яка, почавшись у глибині Польщі, проходила через Козніце, Пулаву, Маркушів, Люблін, Жовкву, Львів, тягнулася поблизу Умані на Торговицю через річку Синюху і звідси — у межі запорізьких вольностей. Життєдайною артерією вона пролягла через річку Вільшанку, Кілтень, вздовж Малої Виськи, на Велику Виську, над верхів'ями Костоватої і Бобринця, а потім до самого гирла Ташлика і Бугу, де нарешті приєднувалася до шляху Караван-Іоль.

Сотні людей проїжджали шляхом з Польщі в Московію, у Туреччину, Крим і навпаки. Скрипіли велетенські вози, гарби і кантари, поважно ступали круторогі воли. Везли найрізноманітніші харчі, горілки, виноградні вина, сукна й шовки, селітру, залізо й свинець. Текло десятиліттями утверджене торгове життя…

І ось його порушила висушена серпневою посухою земля, яка, збившись у пил під копитами тисяч коней, піднялась у височінь і намагалася чорною ляпою порушити бездонну блакить неба.

Там ішло військо. Нескінченними лавами тягнулися козацькі полки, здалеку полохаючи звірину і торговий люд, що опинилися на їхньому шляху, одним виглядом тисяч озброєних вояків. За кілька миль попереду звертали у степ купецькі валки. Вірмени, жиди, волохи, усі, хто знав лиху козацьку вдачу, несамовито цвьохкали батогами і з лементом кидались урозсип, рятуючи своє майно. А шляхом уже йшли, йшли, йшли козаки. Сотня за сотнею, полк за полком. Укриті курявою і спітнілі, але веселі, зі збитими на потилицю червоноверхими шапками, під лісом списів, прапорців і хоругв. Гриміли музики, й сотні голосів виводили щось молодецьке і героїчне, як самі козаки:

Іржали коні, скрипіли вози. Сонце плавилось у срібних деталях кінської збруї, начищених до блиску стволах мушкетів, у сотнях тисяч бляшок, ґудзиків, чеканках порохівниць, золотих насічках шабельних рукояток і надітих поверх чобіт бронзових та срібних острогів. А над усім цим стуком, грюком і блиском гриміло далі:

І рухалося далі могутнє військо. Нестримним кроком долало версту за верстою, линучи назустріч туркам, які десь там, на південному заході, мали зустріти їх у пекельному військовому привітанні.

Раптом повз козацькі ряди, порушуючи рівний неквапний рух, пролетів загін польської гусарії. Стрункі білолиці вояки, у блискучих панцирах, щиро оздоблених золотом шоломах, із червоними ратищами списів у руках, нещадно гнали породистих тонконогих коней, прикрашених багатими рондиками [3]. З'явившись із хвоста колони, вони стрімко чвалали до її голови, залишаючи позаду все нові підрозділи.

Через півгодини, минаючи відділи війська, гусари наблизилися до гурту багато вбраних старшин, що їхали на чолі війська. Молодий польський шляхтич, який очолював загін, стримав баского огиря і крикнув, не знаючи до кого звернутись:

— Маю лист до гетьмана Бородавки!

А до нього вже летіли три десятки комонних козаків з особистої охорони гетьмана. Спинилися щільною стіною перед здивованими поляками. Стояли спокійно, з ніг до голови оглядаючи прибулих.

— Хто такі будете? — у спокійному голосі козака вчувалася криця.

Поляк спалахнув.

— Я єстем хорунжий його величності, Марек Грабовський. На цю хвилю — посол його ясновельможності коронного гетьмана Кароля Ходкевича. Геть із дороги, лотри!

Він замовк і розгублено закліпав очима. Здавалося, що козаки не чули сказаного. Вони все ще похмуро позирали на поляків, не збираючись рухатися з місця. Грабовський не чув себе від люті, але не знав, що діяти.

— Ви не чули?! — ще раз гнівно зблиснув він очима. — У мене лист до гетьмана Бородавки.

– І чого ти, пане, особисто і твій гетьман Ходкевич разом із тобою хочуть від пана гетьмана?

— Але ж це образа! Свята Діво, я не подарую такої мови мерзенному хлопу!!!

На козака крики Грабовського не справили ніякого враження. Він спокійно припалив люльку.

— Вибач, пане. Але я маю знати, кого допускаю до свого гетьмана… То що у вас? Я передам.