Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна (мир бесплатных книг .txt) 📗
— Наче всі його ідеали обмежились міщанським спокоєм і добробутом, який ми бачимо в цих затишних будиночках, — мовив Менделєєв.
— А ювілей — просто академічний обов'язок чемності, — іронічно сказав Борщов.
— Що ж, «наш век для идеалов не созрел. Я — гражданин грядущих поколений»! — процитував Єшевський слова маркіза Поза.
— Увечері ми були тільки на площі, — розповідав далі Сеченов. — Ми опинились на театральній виставі. Давали «Табір Валленштейна». Апофеоз. Але, правду кажучи, ми не досиділи до кінця і вирішили відзначити й закінчити свято у вас, Тетяно Петрівно, в колі друзів.
— Ми можемо навіть і самі воздати шану Шіллеру! Проспівати, приміром, шіллерівську пісню, перекладену нашим Пушкіним, — лукаво, змовницьки усміхнувшись, запропонував Бортов. — Пам'ятаєте, панове, «Пуншеву пісню». Це нічого, що ми питимемо не пунш, а чай!
— Обов'язково! Обов'язково! Усі хором! — аж закричав Іполит:
— Що ви! Хіба можна! — сполошилася Тетяна Петрівна. — Що подумають господарі, сусіди? Вони гадатимуть, що ми справді п'яні!
— Але ж Шіллер! Ми співатимемо пісню Шіллера! Хай знають, як росіяни шанують його! Олександр Порфирович заграє! — доводив, розвеселившись. Менделєєв.
— Ні, ви тільки погляньте, як розійшлася наша Леонора! — засміявся Бородін. «Леонорою» товариші жартома називали Менделєєва, бо він дуже любив слухати «Леонору» Бетховена і завжди просив Бородіна заграти її.
— Шкода, нема нашої Марії Олександрівни, — мовила Юленька, — вона б напевне заспівала шіллерівські пісні.
— А справді, де Марія Олександрівна? — спитав занепокоєно Степан Васильович. — Може, вона захворіла?
— Від такого чоловіка захворієш! — зітхнула Тетяна Петрівна. — Хіба можна до творчої талановитої людини так присікуватися, як він до неї?
— Ви помиляєтесь, Тетяно Петрівно, — сказав миролюбно Єшевський. — Опанас Васильович дуже приємна людина. Звичайно, Марія Олександрівна талант, її думкам потрібні воля, простір...
— А не постійні обмеження. Ні, ні, вона дуже терпить від його характеру! — стояла на своєму Тетяна Петрівна. — Може, він просто не пустив її сьогодні?
— Ну, скажете! Марію Олександрівну — не пустити!
— Звичайно, не просто заборонив, але вигадав безліч перешкод, висловив своє невдоволення, а Марія Олександрівна ніколи не хоче з ним сваритися.
— Та ні, тьотю, не хвилюйтесь, — втрутився всезнаючий Іполит, — ми з Володею бачили Марію Олександрівну разом... — але тут Володя непомітно сіпнув його ззаду, і саме в цю мить до кімнати увійшла Марія Олександрівна разом з Сашею Пассеком.
— Ну, нарешті! А ми вже турбувались про вас, Маріє Олександрівно! — кинулась до Марії Тетяна Петрівна і обняла її й тому не побачила, як Маруся зніяковіла. Зніяковіли і Єшевські — і чоловік, і жінка, а молодь, на щастя, галасливо сперечалась і особливої уваги не звернула.
Тетяна Петрівна так була переконана, що Опанас Васильович пригнічує свою дружину, що навіть не спитала, де ж він, і не цч 'і я чя ніякого значення тому, що Марія Олександрівна й Саша з'явились удвох і сіли поруч за стіл. Мати тільки побачила, що її завжди блідуватий смаглявий Саша зараз наче палає.
«Як він переживає це свято, — подумала вона задоволено. — Усім, усім він схожий на батька».
Вона поправила таким звичним материнським рухом волосся, що впало йому на чоло. Він з поблажливою усмішкою відвів її руку — дорослі сини не розуміють, що вони завжди малі діти для матері!
— А що ти встиг побачити? Правда, сьогодні чудесний день?
— О, так, так, ми все бачили.
Коли б його розпитали, — він нічого не міг би сказати. Хоч йому щиро здавалось, що він бачив усе. Поряд з ним була вона!
— А де ви зустрілись з Марією Олександрівною? — без жодної прихованої думки спитала мати.
— А ми весь час були вдвох, — просто відповіла Марія. Раптом вона подумала: що їй ховати? Навіщо їй брехати? Так, вони були вдвох, і мати нічого не сказала на це, але чомусь її підсвідомо вколола ця одверта спокійна відповідь, на яку нічого не скажеш. Ні, ні, вона підсвідомо хотіла зберегти свій піднесений розчулений настрій.
— Мій Саша, як і я, змалку захоплювався Шіллером. Я гадаю, це для нього виняткова радість бути свідком його ювілею. Я певна, що і ви, Маріє Олександрівно, схиляєтесь перед цим геніальним письменником і він і для вас також багато важить, — поринула вона в свою стихію.
— Я думала сьогодні, — мовила замислено Марія, — як усі німецькі патріархальні родини, всі бюргери, всі філософипрофесори, у ці дні уславляють Шіллера за те, що він висловив їхні ідеали, їхні мрії, він так багато промовляє саме до них.
— Але ж, мила Маріє Олександрівно, за «Розбійників» Французька республіка оголосила його своїм Громадянином! — нагадав Єшевський.
— Він у цьому творі революціонер, як можна заперечувати? І я завжди любила «Розбійників», але деякі його твори мене трохи дратували. Безперечно, він дав такі надзвичайні образи і в «Марії Стюарт», і в «Орлеанській діві», але ж хіба це той самий заклик до боротьби, біль за щастя всього людства?
— Але ж скільки в них, у цих творах, благородних, загальнолюдських ідей! — сполошилася Тетяна Петрівна.
— Звичайно, людям приємніше сприймати його пізніші погляди, — гаряче мовив Борщов, — адже вони виправдовують і спокій, і втому, і пасивність. Пам'ятаєте? В перекладі нашого Курочкіна:
Заключись в святом уединеньи,
В мире сердца, чуждом суеты.
Красота цветет лишь в песнопеньи.
А свобода — в области мечты.
Це вже далеке від палких рядків з «Розбійників»!
— Ні, ні, ви навели прекрасні слова... «В мире сердца, чуждом суеты»! — похитала головою Тетяна Петрівна. — Ви згодні зі мною, Маріє Олександрівно?
— З німецьких поетів я люблю найдужче Гейне, — ухильно відповіла Марія, — але йому й не гадають поставити пам'ятник і, певне, ще довго не святкуватимуть його ювілей на батьківщині.
— А Гете? Олімпійський бог Гете? — спитав Бородін.
— Він надто відчув себе на Олімпі, — усміхнулась Марія.
— Ви не можете йому простити чину веймарського сановника. Пам'ятаєте, ви обурювались, — нагадав Єшевський якусь розмову з Марією. — А Гейне ви симпатизуєте як людині, вигнанцю.
— Мені багато говорить кожен його твір, його іронія, навіть його підсміювання над самим собою, що робить його поезію такою своєрідною, несподіваною, людяною, але головне, звичайно, його непримиренність до пошлості, міщанства, як він ненавидів це все в своїй Німеччині і як болів за неї і не тільки за неї. Як він писав, що «через його серце пройшла тріщина, яка поділяє весь світ», а він помер вигнанцем, і більшість німців не визнає його.
Саша слухав Марію, як заворожений.
— Що ж, нові часи, нові пісні! — сказав Єшевський.
— А проте повернемось до ювіляра. Все ж таки наш великий вигнанець взяв гаслом'для «Колокола» слова Шіллера — «Vivos voco!» — мовив Борщов, той, що так хотів заспівати «Пуншеву пісню».
— О, так. Це навіки його слова! Vivos voco! Як чудово! — гаряче підхопила Марія.
— Ілля Григоровичу, ви збираєтесь у Лондон, — сказала Тетяна Петрівна, — а Марія Олександрівна нещодавно була там.
— І ще поїду! — впевнено вигукнула Марія.
Ілля Григорович Борщов тільки-но повернувся з надзвичайно цікавої наукової експедиції в Прикаспії, та він більше ніж хто інший з молодих вчених цікавився і соціальними питаннями.
Як завжди, коли збирались, мимоволі розмова поверталась на своє рідне — «Колокол», реформа, яку нетерпляче чекали, новини з Росії.
— Гейдельберг став просто зупинкою на шляху до Лондона, — зауважив Єшевський. — А я ніяк не зберуся поїхати. Ще хочу закінчити тут свою роботу, послухати декого в університеті і обов'язково поїду.
— Може, тому, що я не буваю в університеті і на ваших наукових засіданнях, а бачу тільки вас усіх, мені здається, що тут, у Гейдельберзі, росіян більше, ніж німців, — пожартувала Юленька Єшевська.
— Олександр Іванович писав: «Німців не люблять, а їдуть сюди», — згадала Марія лист Герцена.
