Атлантида - Бенуа Пьер (читать книги без .TXT) 📗
Біля моїх ніг лежав карабін. Постріл покотився стоголосою луною по безмежному просторі пустелі. За якусь мить Гале лежала на шиї своєї господині, там, де я так часто бачив її, тепер і вона спала вічним сном.
Коли на поверхні виріс невеликий пагорок з притоптаного піску, я підвівся й, заточуючись, рушив пустелею навмання, на південь.
РОЗДІЛ XX
КОЛО ЗАМКНУЛОСЯ
Тієї ночі, коли Сент-Аві розповів мені про вбивство Моранжа, десь у долині ріки Міа завивав шакал. Тепер знову виє шакал — інший чи, може, той самий.
Я відразу ж відчув, що цієї ночі має статися щось непоправне.
Ми сиділи цього вечора, як і завжди, на бідненькій веранді, прибудованій до нашої їдальні. Гіпсова підлога, балюстрада із схрещених колод, чотири бантини підтримували дах з альфи.
Я вже згадував, що з цієї балюстради відкривався просторий краєвид пустелі. Скінчивши розповідь, Сент-Аві підвівся і сперся на поруччя. Я став поряд з ним.
— А далі? — запитав я.
Він подивився на мене.
— Далі? Ти, мабуть, знаєш, що всі газети розповідали, як мене, ледь живого від голоду й спраги, знайшов у краю ауелімідів загін під командуванням капітана Аймара і привіз до Томбукту. Протягом місяця я марив. Про те, що верз під час нападів лихоманки, так ніколи й не довідався. Офіцери, які служили в Томбукту, сам розумієш, не хотіли мені це повторювати. Згодом, коли я розповів їм про свої пригоди, як це написано в рапорті про експедицію Моранж — Сент-Аві, з того, з якою холодною ввічливістю вони слухали мої пояснення, я зрозумів, що моя офіційна версія де в чому розминається з тими подробицями, які я вибовкав під час марення.
Ніхто ні на чому не наполягав. Було визнано, що капітана Моранжа, який загинув від сонячного вдару, я поховав на крутому березі ріки Таргіт, на відстані трьох: переходів від Тіміссао. Всі бачили білі плями в моїй розповіді. Здогадувалися про якусь таємничу драму. Але доказів не було. А що зібрати їх було неможливо, вирішили приховати деталі, які могли спричинитися до непотрібного скандалу. Тепер ти знаєш ці деталі не гірше за мене.
— А… вона? — запитав я несміливо.
Він переможно всміхнувся. Тріумфував, бо домігся того, що я вже не думав ні про Моранжа, ні про злочин, тріумфував, бо заразив мене своїм безумством.
— Вона? — перепитав він. — Уже шість років я нічого не знаю про неї. Але бачу її, розмовляю з нею. Я мрію про ту мить, коли знову опинюся біля неї… Припаду до її стіп і лише скажу: «Даруй, що я наважився повстати проти тебе. Я не розумів. Тепер знаю, і ти бачиш, я повернувся, як лейтенант Гіберті».
«Сім’я, батьківщина, честь, — сказав Ле Меж, — ви зречетеся всього задля неї». Старий — недалека людина, але, говорячи так, мав досвід. Він знав, чого варта була воля п’ятдесяти привидів зали з червоного мармуру перед Антінеєю.
А тепер ти хотів би знати, хто ж вона насправді, ця жінка? Я й сам не знаю. Втім, яке це має значення! Що мені до її минулого й таїни її родоводу, чи вона походить з роду бога морів і шляхетних лагідів, чи байстрючка польського п’янички і повії з кварталу Марбеф.
Ще коли я мав слабкість ревнувати її до Моранжа, ці деталі могли зачіпати безглузде самолюбство, яке цивілізовані люди часто змішують з пристрастю. Але я тримав у своїх обіймах тіло Антінеї. І більше нічого не хочу знати, ні того, чи зацвітуть сади, ні того, що станеться з людством…
Не хочу цього знати. Мабуть, тому, що виразно бачу це майбутнє і відкидаю його задля єдиного цінного вибору: незбагненної, незайманої природи й таємничого кохання.
Незбагненна, незаймана природа — це треба тобі пояснити. Одного зимового дня в багатолюдному місті, де все вкриває кіптява, яку викидають чорні фабричні труби й ці жахливі караван-сараї, котрими є житла на околиці, я пішов за похоронною процесією.
Ми довго чалапали по багнюці. Нова церква була сирою і вбогою. В очах усіх, крім двох чи трьох родичів небіжчика, змордованих стражданням, читалося одне: знайти якийсь привід, щоб зникнути. Ті ж, хто доплентався до цвинтаря, такого приводу не знайшли. Я бачу сіру стіну жалюгідних тисів, цих дерев світла й темряви, таких гарних серед південного краєвиду, на невисоких блакитних горах. Бачу цих огидних факельників у брудних куртках і дощовиках. Бачу… Ні, годі, це жахливо.
У віддаленому кутку цвинтаря, біля стіни, у глинистому, кам’янистому жовтому суглинку викопали яму. Туди й поклали небіжчика, ім’я якого я не пам’ятаю.
Коли спускали домовину, я подивився на свої руки, ті руки, які на просторах, залитих несказанним світлом, обіймали Антінею. Мене пройняв невимовний жаль до свого тіла, невимовний жах перед тим, що загрожує йому в цих закіптюжених містах. «Невже, — запитував я себе, — це тіло, це найдорожче, неповторне тіло знайде тут свій кінець? Ні, ні, найдорожче за всі скарби, присягаюся, що врятую тебе від цього безчестя, ти не гнитимеш у бруді приміського цвинтаря! Твої брати по коханню, п’ятдесят орішалкових лицарів, мовчазних і поважних, чекають на тебе у залі з червоного мармуру. Я зумію привести тебе до них».
Таємниче кохання. Ганьба тому, хто виставляє напоказ своє кохання! Сахара створила навколо Антінеї непереборний бар’єр, тому висока вимогливість цієї жінки по суті є цнотливішою і доброчеснішою, ніж твій шлюб, влаштований з його непристойною пишністю і рекламою, які розголошують глузливому й підлому натовпові, що такого-то числа, о такій-то годині ти матимеш право зґвалтувати копійчану незайману дівчину.
Здається, це все, що я хотів тобі сказати. Ні, не все. Щойно я згадував залу з червоного мармуру. На південь від Шершелю, у колишній Цезареї, і на заході від річки Мазафран, на пагорбі, що вранці виринає з рожевої імли рівнини Мітджа, стоїть таємнича кам’яна піраміда. Місцеві жителі називають її «Могилою християнки». Саме тут поховане тіло праматері Антінеї, Клеопатри Селене, дочки Марка Антонія і Клеопатри. Хоч шляхом, на якому стоїть гробниця, йшли завойовники, вона зберегла свій скарб. Ніхто так і не спромігся відкрити підземелля, де спочиває у скляній труні це божественне тіло. Онука перевершить похмурою пишнотою те, що зробила її праматір. У центрі зали з червоного мармуру, де на скелі скорботно дзюркоче темний водограй, споруджено поміст. Там на орішалковий трон сяде чудова жінка, про яку я розповів тобі, з пшентом і золотим юреюсом на голові й тризубом Нептуна в руці у день, коли усі сто двадцять ніш, видовбаних у стінах навколо трона, отримають свою покірну здобич.
Пам’ятаєш, коли я залишав Хоггар, ніша під номером 55 мала стати моєю. Відтоді я займаюся підрахунками і дійшов висновку, що мені судилося спочити у ніші номер 80 або 85. Але ці припущення можуть виявитися хибними, бо спираються на такий хисткий грунт, як фантазія жінки. Тому моє хвилювання зростає. Треба поспішати, кажу тобі, треба поспішати.
— Треба поспішати! — повторив я, немов уві сні.
Він підвів голову, на обличчі була невимовна радість.
Його руки, що стискали мої, тремтіли від щастя.
— Ти побачиш її, — повторював він, наче сп’янілий.
У нестямі обійняв мене й довго стискав в обіймах. Ми розкошували, сміючись і плачучи, мов діти, й повторювали:
— Поспішаймо! Поспішаймо!
Раптом здійнявся легенький вітерець, і на покрівлі зашелестіла альфа. Блідо-фіалкове небо стало ще блідішим, і враз на сході його розірвало жовте сяйво. У безмежній пустелі народився світанок. З укріплень долинули глухі звуки, ревіння худоби, брязкіт ланцюгів. Форт прокидався.
Кілька секунд ми мовчки дивилися на південний шлях, який вів до Темассініна, Егере й Хоггару.
У двері їдальні постукали. Від несподіванки ми здригнулися.
— Увійдіть! — сказав Андре де Сент-Аві різким голосом.
Перед нами стояв сержант Шатлен.
— Чого вам треба в таку рань? — суворо спитав Андре де Сент-Аві.
Сержант виструнчився.
— Вибачте, пане капітан. Цієї ночі біля форту дозір захопив тубільця. Він, втім, не крився. Коли його привели сюди, він зажадав зустрічі з комендантом. Була північ, і я не хотів турбувати вас.
