Хотин - Сорока Юрій В. (читать книги онлайн полностью TXT) 📗

— А що?

— А то! Найбільше нам попаде і городовикам Цецюри Севрюка. Вони хочуть середину проломити гарматним вогнем, а потім, напевне, і підуть на штурм.

Ніби підтверджуючи його слова, неподалік у землю вдарило велике ядро. Грудки землі та шматки розпеченого чавуну цвьохнулись урізнобіч. Беркут скочив із коня і нагнав його у бік обозу. Знявши з плеча мушкет, упав поряд з Андрієм, що біля нього, як завжди, тулився Яцько.

— А ти, малий, чого тут? Ану, бігом до обозу! Сховаєшся під… — курінний замовк, бо у цей час на воза над ними впала граната. Пошипівши ґнотом, гучно вибухнула.

— Стривай уже. Ще не добіжиш! А ти, Андрію, куди дивився?

— Я не бачив, батьку. Він, бісів син, під кожухом ховався. Щойно виліз.

— Тьху вас! Добре, може, й тут згодиться. Мушкети хай заряджає.

— Добре, добре! — зрадів Яцько. — Я так заряджу, що егей! Може, ще й поцілю якого турка!

— Сиди вже тихо, аби тебе не поцілили, — Андрій, що йому були прикрими докори курінного, вліпив малому дзвінкого ляща, на якого Яцько навіть не звернув уваги.

Через кілька хвилин стрілянина посилилась, і гарматні кулі сипались уже густо, як сніг. Повітря наповнилося курявою і димом, а у вухах гуділо від сотень вибухів. Оскаженілий метал дивився, де б напитися гарячої крові. Подекуди знаходив. В обозі забило кількох коней, з'явились убиті й серед людей. На окопах доки було безпечно: захищали шанці, що на них запорожці були великими майстрами. Але поступово ядра та гранати почали навідуватись і сюди, то там, то тут вириваючи життя когось із козаків. У полку Цецюри Севрюка граната поцілила під обкопаного воза, розірвавши одразу п'ятьох. Кров струмочком зацебеніла по валу, збираючись внизу у велику калюжу.

Деякий час з-під возу ще долинав голосний стогін, що поступово перейшов у хрип, і замовк.

— Царство вам Небесне, братики! — захрестилися козаки.

Гарматний вогонь не вщухав. Козацька армата до пори мовчала, очікуючи на наближення ворожих рядів. Нарешті турецькі гармати почали стріляти рідше і замовкли. У наступ пішли татари ногайської орди у брудних, вивернутих хутром догори, овечих кожухах. Маленькі кошлаті коники, що гривами мало не торкалися землі, хутко бігли до козацького окопу, здалеку здаючись мурахами у безкрайньому полі. Підскочивши впритул, вони швидко випускали по кілька десятків стріл і кидалися назад. У полі загони сипахів завертали їх і змушували ще і ще атакувати запорожців. За ногайцями пішли яничари. Йшли невеликими загонами. Наблизившись на відстань рушничного пострілу, зупинилися. Половина стала на коліно, половина підняла мушкети, обіперши важкі рушниці об підставки. В землю вперлися широко розставленими ногами. Чорбаджиї [33] віддавали накази про залп, і кулі сипалися цілими хмарами. Проте з них було мало користі: козаків захищали окопи. Все повторювалось.

Після кількох залпів яничари кинулися на приступ, намагаючись якнайшвидше перебігти ті страшні метри, що добре прострілювалися козаками. З валу гримнули гармати, дружно вдарив залп із рушниць. Яничари бігли, втрачаючи цілі сотні вояків, але не спинялися. Запорожці робили вже по три залпи за хвилину, але спинити ворога не могли. На місце мертвого яничара ставали двоє живих. Гори трупів перед окопами виросли вдвічі, а наступ продовжувався. Через хвилину перші з яничар скочили на окоп і почали рубати загорожу із загострених паль. Ще мить — і дорога для кінноти вглиб козацького табору буде вільною.

Над головою в Андрія піднявся Хвилон Беркут. Поплював на руки й витяг шаблю.

— Ну, дітки, пора туркам і пива наварити. Нумо, на шаблі, отоманин цього не любить.

Андрій витяг шаблю і повернувся до Яцька:

— Біжи до табору! І щоб мені… — Андрій не договорив — його голос потонув у несамовитому «аллах акбар». Турки були вже поруч.

Андрій, Максим і Микита стали пліч-о-пліч, відбиваючи удари шабель і списів. Далі, поряд із величезним Півторакожуха, вимахував шаблею малий, мов горобець, Товкач. Намотавши на вухо довжелезного сивого оселедця, бився Сипаха, старий, але ще досить міцний. Андрій і не здивувався, коли побачив, що поряд із дідом конають уже аж два турки. Знайоме відчуття небезпеки стиснуло горло, відключило свідомість, і Кульбаба з головою поринув у бойовище, колючи, б'ючи і рубаючи чорнобороді обличчя, перекошені від крику, з палаючими очима. Сам щось кричав. Встигав стежити тільки за тим, щоб не зламати шеренги і не забігти вперед, на вірну погибель.

Попереду всіх бився курінний отаман. Шапка злетіла, і чорний із сивиною оселедець розтріпався по спітнілому обличчю. На могутній, мов бичачій, шиї видулися жили, а важка шаблюка не знала втоми, рубала ворогів, завдаючи їм страшних ран, від яких декотрі розпадалися на кавалки.

— Козаки! За козацьку славу! За мною!

— Слава! — залунало у відповідь, і лави козаків поринули вперед, зносячи турків з окопу.

— У галас! Бий супостата! — кричав Хвилон Беркут.

Січові курені, що стояли всередині козацької оборони, а за ними полки Цецюри Севрюка й Івана Зискаря кинулись у поле за турками, нав'язуючи їм сумнозвісний козацький «галас», де кожен сам на сам із ворогом пробує військового щастя.

— Ой, хороше, — приказував Горбоніс, рубонувши шаблею по шиї чергового турка, — ой, добре!

— Горбоносику, допомагай! — почулося позаду.

Максим обернувся. На Андрія насіли відразу троє.

Кульбаба щосили відбивався, але сила була явно не на його боці. Максим дістав пістоля, приставив одному з турків до виголеної потилиці і натиснув на собачку. Гримнув постріл. Яничар упав мов підкошений. Другий відскочив від Кульбаби і схрестив шаблі з Горбоносом.

— То інша річ! Ну, давай, потурначе, позмагаємося!

— Давай! Готуйся до смерті, гяуре! — засміявся зі злістю яничар. Він говорив чистою українською мовою. Серед шуму бойовища його голос ледве долинув. Максим здивовано опустив шаблю.

— Земляк, чи що? — глипнув він на яничара. Той вищирився звірячою посмішкою:

— Шайтан тобі земляк!

Біля Максима зі свистом пролетіла куля. З глухим стуком ударила в спину когось із козаків.

— Звідкіля ти? — усе ще дивуючись, запитав яничара.

— З Чигирина. Слава Аллаху, тепер це не мій дім!

— То ти, потурначе, ще й радієш? — Максим відчув несамовиту злість.

– Іди до шайтана, гяурський собако! — потурнак щосили рубонув Максима шаблею. Той відбив. За мить вони вже затанцювали у смертельному двобої. Билися запекло, не помічаючи нічого, лише повні зненависті погляди перед собою. Підскакували у випадах і, не жалкуючи криці, сікли, аж сипались іскри. Оскаженіло гарчали, як дикі звірі, палали вогниками у щілинах очей. Яничар уже кричав щось турецькою. Очевидно, виливав на супротивника ненависть мовою, що її вважав рідною.

Кипів довкола кривавий, несамовитий «галас», і врешті турки здригнулись. Як і в минулі рази, захлинулись у крові й почали відходити, втрачаючи все більше і більше людей. А запорожці, схожі у бойовій лихоманці на дияволів із пекла, кидалися в погоню. Подекуди зопалу забігали у гущу ворогів і там падали, порубані десятками шабель, поколоті десятками списів. Лягали жертвами буйного козацького норову.

А Максим бачив лише очі ненависного яничара. Гіршим за будь-що вважав він зраду християнської віри, тож закипів, запалав, шаленіючи, коли почув ті слова, кинуті рідною мовою. І незчувся, як сам опинився попереду, у гущі ворогів. І пропав би, сердешний, якби не Микита, що побачив шалену сутичку попереду. Гукнув він запорожцям і почав прокладати шаблею дорогу до побратима. Наближався крок за кроком, відчуваючи за спиною кілька дружніх плечей. Ось уже й поряд. Одним помахом зніс голову туркові, котрий націлив спис у спину Максима. Та раптом Горбоніс похитнувся. Ногою він потрапив у лисячу нору й заточився. А ворожа шабля вже поруч. Блискавкою впала вона на козацькі груди. Розсікла червоне сукно та занурилась у темну гарячу кров. Бризнула червоними суницями на зелень трави.