ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Восени Гнилка розраховується з аргаталами стригунами й бузiвками, сьоголiтешнiми лошатами й телятами. З року в рiк Гнилчина частка в Носа бiльшала, врештi вiн вiдкупив у нього весь табун — двiстi п'ятдесят корiв i бичкiв — i хутiр.
Кошевi Гнилка платить димове i вiйськове, а також перетримує козакiв, якi їдуть у дозори або караули. I татарському азi платить дещицю, й ближнi татарськi кошi не вельми його шарпають. У крайньому випадку на коротку вiдсидку вiд малочисельної розбiйної ватаги має Гнилка бiля ворiт хати рублену башту на вiсiм бiйничок, а в баштi маленьку гарматку.
Запорожцi гордують домовитими козаками, називають їх гнiздю — ками, сиднями, а в душi не одному розтiкається заздрiсть, коли дивляться на ситi, наче вилитi, корови й прудконогi конi. Корови всi коричневої мастi, вони дикiшi, нiж тi, якi господарi тримають по селах, а конi й геть дикi: побачивши незнайомих вершникiв, витрiщились на них, наче на диво, а тодi буланий, з темною смугою вподовж спини жеребець коротко заiржав, пирхнув i повiв табун у степ, хвилюючи жостiр i тирсу. Все це його, Гнилчине! А вигляд має непоказний, i убранство його проти козацького просто?таки нужденне. На ньому полотняна, промаслена од нужi сорочка, шкiрянi штани — мешини, яловi чоботи, витертi в травах до червоного, та ще ремiнний гаман, а в ньому — кремiнь i трут, ремiнний черес з швайкою i кресалом — все, як i в iнших аргаталiв. Хiба що рушниця та шабля кращi.
Гнилка знає степ, як свою п'ятiрню, всi горби i видолинки, рiчки та байраки, впаде десь билиночка, i вiн знає, чого вона впала, хто тут пройшов чи проїхав, i угадує наперед, хто проїде й пройде, на тому тримається, та й сiчовики чи не найдужче поважають таких людей. Вiн пройде по степу вночi iз зав'язаними очима й не заблукає, в нього слух, як у дикого тарпана, а нюх, як у вовка. Було видно, що Гнилка давно не злазив з коня, виморився, його очi сльозилися й хворобливо блищали.
Гнилка передав табун своєму пiдпомiчниковi, а сам iз козаками поїхав до хутора. Хутiр — чималенький, проте ставлений не мiцно: хата, два хлiви, стайня на двадцятеро коней, двi кошари — все обнесене тином й навiть не обмазане глиною. Над уцвяхованими ворiтьми височить башта, впадає в око й вал новенький з невисоким палiсадом. Хата — крита очеретом, а поверху очерету — землею, там уже порiс бур'янець.
Проте є в нього й критi сукнами кожухи, й хутра лисиць та кабарги, i смушки, все те поховано в бочках у великiй ямi пiд долiвкою — льоховi.
Й нинi Гнилка найбiльше думав про них. I про корови та конi. Вiн був похмурий i дратiвливий. Саме бiля нього Лаврiн вiдчув, саме вiдчув, а не зрозумiв, що небезпека татарського рушення повисла над краєм, що вона ходить десь отут, може, принишкла в оцих травах, i щомитi за лiсяною огорожею зимiвника може спалахнути жорстоке татарське "алла", й звiдти полетять свистючi татарськi стрiли. Гнилка казав, що дозорцi помiтили вже давно, як малi татарськi кошi потяглися до великих i татарськi чамбули стали заїжджати далi, вони озлiшали й посмiливiшали. Гнилка збирався залишити зимiвник й податися кудись на Слобожанщину. Вiн бачив попереду збитки, а може, й розор, i вiд того ним заволодiли ще бiльше похмурiсть i смуток.
Та й усiх козакiв оповив смуток. Здавалося, один Марко не помiчав того, баляндрасив, i смiявся, й навiть кепкував з тих, що гомонiли про близьке татарське нашестя. Пого мовби пiдносило щось, гiрке й веселе воднораз, вiн чомусь почувався, як зайшлий смiливий чоловiк на чужiй пожежi, ходив околясом, кепкував, пiджартовував, спробував подратувати короткошийого, з гострими i довгими, наче штилi, рогами бугая, що ходив у мiцнiй загорожi, той ревнув, недобре подивився на козака, кiлька разiв кинув широкою, як сковорода, ратицею землю собi на спину, а тодi буцнув крутим лобом з кучериками бiля рогiв, аж затрiщало вiр'я, i Марко ушився пiд регiт козакiв. Вечеряли в дворi бiля призьби на широкому ряднi. В казанi парувала юшка з галушками, скупенький поставець кружляв по колу. Гнилка їв неохоче. Клював носом, голова йому хилилася до колiн. Раптом вигукнув, неначе уражений гедзем: "Аркань, Прокопе, жеребця, аркань". Побачивши розсмiянi очi, заклiпав повiками, знiяковiв, виловлював з казанка галушку, поквапливо жував, а далi очi йому заплющувалися i голова хилилася на груди. I знову: "Варко, Варко, вижени з клунi кури". Лаврiн подумав: який то важкий лантух — Гнилчине багатство. Якщо збiжжя не придавить до землi, то висиплеться через дiрку. Марко хотiв пожартувати над Гнилкою, покласти йому в ложку замiсть галушки жабу, але Лаврiн не дав. Гнилка небавом тут же, бiля призьби, й заснув. Уранцi Марко таки викинув фортеля, який ледве не обiйшовся йому дорогим коштом.
Гнилчиха — дебела, товстонога молодиця — бiгла з дiйницею до корови, Марко перепинив її й запитав, чого вона не вийшла до нього увечерi, як обiцялася.
— То я задурно дав тобi плахту! — Марко казав голосно, аби чув чоловiк, котрий обтiсував бiля хлiва новий дишель до котиги — величезної гарби. Гнилка витрiщив вирла, збуряковiв на рябому виду, з дишлем у руках пiшов на жiнку й на Марка. Запорожцi одняли в Гнилки дишель, але скiльки не розраювали, гнiздюк не йняв вiри, що то був жарт. Сiкався до жiнки, вигукував, що бiльше не пiдпустить до ворiт жодного сiчовика. Прийшов осавул, пан Амбросiй, послухав, узяв когось iз козакiв з рук нагая, але Марко вже потягнув коня за ворота, й осавул тiльки встиг покласти басаман на крижi Султану та довго скородив моркву навздогiн Марковi. Лаврiн наздогнав Ногайця, й вони полишили козацьку залогу, поїхали далi самi. Лаврiновi туманила голову досада: вбив шпона Марко, невдатно вив'язав жарт. Марко ж смiявся, але щось заважало йому оддатися душею жартам i веселощам до кiнця. Вони були неначе чорна нитка п'блакитному шитвi, що прялась у майбуть i туманила Марковi день.
Проте йому таки вдалося утнути й дошпетну штуковину. Й тим потiшити i себе, й Лаврiна. Це вже було недалеко од Ладижина. Проїздили вони мiст через невеличку рiчечку Соб, i Марко з коня побачив у очеретi якогось чоловiка. Дiйшлий Ногаєць одразу вгадав, хто то такий: то сидiв старшина й рахував вози, верхiвцiв i пiшакiв, якi добувалися по його мосту на той бiк. Увечерi вiн звiрить свою лiчбу з лiчбою мостового i таким робом дiзнається, чи обманює його мостовий.
Марко стиснув острогами коня й погнав по греблi, гукаючи: "Татари, татари в степу! "Старшина зопалу стрибнув просто в воду й вбрiд добувся на греблю, по якiй дядьки саме везли зерно на помол у його ж таки млин. Ох же й регiт стояв на греблi. В одного дядька, котрий низько нахилився над бильцем мосту й витирав кулаками сльози в очах, аж шапка упала в воду. Смiявся мостовий, смiявся Лаврiн, що їхав назирцi, тiльки Марко сидiв на коневi незворушно й, здавалося, не помiчав нiчого, а якщо й помiчав, то воно його мало обходило.
Такий штиб його жартiв.
* * *
Дорога кривуляла лiсом, з правого боку синiли ялини та сосни, з лiвого тягнувся мiшаний лiс: дуб, клен, береза, iнодi грабина або осичина. В понизов'ях — вiльха та верболози. Лiс — мовчазний, глухий. Прокопитили мiсток — товстi плахи ув'язанi лозою, проїхали ще з пiвсотнi сажнiв, i Лаврiн повернув коня лiворуч, просто в струмок, що плюскотiв у травi. Цю путь проїхав сотнi разiв, нехай тiльки в думцi, але заблудитись не мiг. Дорогу йому розказав Брус, а потiм Килiяна.
Ось верба над струмком з п'ятьма короткими товстими гiлками, схожими на розчепiренi пальцi. Тут вони знову взяли в лiву руку. У травi виднiлась ледь помiтна колiя, яку можна було вiдшукати, тiльки знаючи про неї. Дорога бралася вгору, а тодi покривуляла праворуч, обминаючи руїни монастирища. Сумно й страшно сiрiли тi руїни. Не було нi стiн, нi стовпiв, тiльки купи камiння, порослого бур'яном, та неглибокi ями. За монастирищем колiя вповзла на стару гребельку, насипану мiж двох ставкiв, уже замулених, порослих лепехою, очеретом. Вiдтак поминули нешироку стiну лiсу, а далi вiдкрилася долинка, оточена з усiх бокiв горбами. По схилi горба праворуч кучерявився сад, за ним жовтiла огорожа з очерету. Хата стояла мiж лiсом i садом, притiнена осокорами. Вiкна обмальованi по бiлiй глинi жовтими пiвонiями та червоними ружами, вiд того в Лаврiновiм серцi теж зацвiли пiвонiї. Бiля хати — клуня, два хлiви, двi комори, ще якiсь будiвельки — мабуть, погрiбник i льодовня. Обiйстя огороджене воринням, зчорнiлим, але ще мiцним. Од подвiр'я кривуляла в долину стежечка. Пiрнала в густий кущ калини, а там — до криницi. Мабуть, звiдти починався й струмок, його позначала густа, яро — зелена гривка осоки. Запорожцi не могли одвести од тої божої краси очей. I водночас обоє подивували, що Дорош Брус оселився в такiй глухоманi. Та ще й сховав тут красу — Килiяну. А може, через неї й осiвся тут?
