Жовтий князь - Барка Василь (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗
Засмучений безмірно, відходив Катранник від пустки. Мандрував навмання, аби в степ вибратись, а там вхопити напрямок до станції. Коли, зрештою, прибув туди, його не впустила бригада комсомольців, що, настирно і різко кричучи, всіх завертала геть. Марно було б просити. Похилив голову Катранник і попростував пішки в район.
На шлях, що слався безконечно, налягали хмари. Посіяв дощик, потім линув так, що враз калюжі стали, але скоро і вщух. На нього не дуже селяни зважали — тільки гнулися, мов колоски.
Хто, вкрай виснажений, падав при дорозі, там помирав; і кожен був близький до того самого: вже здерев'янів почуттями і тільки прислухався, чи скоро самому кінець.
Катранник ступав, зібравши вичерпки сил в одно прагнення, і всі думки — в один вузлик, мов залізний: неодмінно дійти.
20
В районі, куди добувся з іншими, жовтіли установи в кам'яницях. Брама величезного подвір'я тримала напис: «Союзхліб», і дивувала хлібороба страшенно. «Чому союзний? Виходить, то хліб союзу з північчю, звідки накази йдуть, — який союз, коли забрано хліб, а ти вмирай?»
Погляд зосередився на пірамідах збіжжя: крізь дірявий брезент багато зерна видно, промоклого в дощі і підіпрілого.
Сам колір зерна непереможно надив. Ось він — спасенний хліб. Перед очима. Чиста пшениця. Всього мішечок би набрати — сім'я врятується! Однаково ж зерно згниє на мокрому місці. З того, що просипається в грязь, можна тисячі торб наповнити і спасти душі. Ні, і хліб, і люди гинуть. Хто наказав?
Сильна варта обступила пропадущі піраміди, вся з гвинтівками; по-чужому говорить.
Селяни ж, ніби приворожені, дивляться на зерно: худі, як тички, і обшарпані гірш, ніж колись жебраки. Здебільшого сидять або прилягли — скоро їм кінець. Крім лютої голодності, терплять муку від споглядання близького хліба; здається, простягнув руку, ступивши наперед, і — врятований! Досить сирого зерна поїсти, щоб скріпитись: твого зерна, з двору забраного.
Спокуса пожирає кволі душі, як незримий огонь, довівши до півбожевільного самозасліплення. Прилютувала близькістю пшениці і зв'язала руки, ноги, думки, очі, і позбавила твердої волі — шукати іншого рятунку.
Мерехтливі очима, притягуються до хліба, як снохода до місяця або нічні метелики до полум'я: притягуються і поволі згоряють в недужому жеврінні свого серця.
Катранника борола, мов навіяння, ця біда: він теж приточився очима до пірамід. Без марева, в денному вигляді хліб! Ось, близько! Постій отак півдня, і пропав; недуга душевна, скувавши, домучить. Як з ланцюга, виривається він з того заморочення…
Недалеко від сірчано-жовтих дверей райвиконкомівського будинку, в западині мертва людина лежить; обличчя не видно, бо дощова вода, набравшись високо, закрила. Проходить чоловік, поплямлений і небритий, маючи в руці поламану пилку на залізо. Сам собі говорить він, але так, що сторонньому чути:
— Умерла жінка, другий день лежить — і вони нічого… Затупотіли, вбрані в руді ваксовані шкірянки, службовці на виході з дверей, тоді враз Катранник і стрічний поспішили нарізно. Оглянувшись на групу при будинку, селянин подумав: «Прибиратимуть мертву — того й вийшли гуртом; іродові душі, а таки ж люди». Однак, група постояла на східцях, подиміла папіросками, і хоч би хто зиркнув на покійницю, що лежала перед ними! Зійшли наниз і огидливе обминули труп, коло якого світлі брижі біжать на воді. Обминули так, ніби то — дровина, що перешкоджає державній справі.
Катранник, побачивши, як частина службовців повернула йому вслід, пришвидшив крок. Треба сходити в містечкові магазини. Скрізь діди, жінки, діти ходять під вікнами і спиняються перед дверима: їсти просять. Багато померлих, ніхто не прибирає їх. Ось двоповерхова установа, крита ржависто-брунатною бляхою. На першому поверсі відчинилося вікно: повнощокий чорній, нагороїживши френч на плечах, розглядає вулицю і щось жує. Внизу, на тротуарі, підходить бабуся і простягає руку, висохлу, як хмизина:
— Дайте, хоч крихту! Бо вже вмру…
Сизастовибритий слухає в вікні, слухає, жуючи, і ніби аж втішається від жалібного прохання, а враз із брязкотом зачиняє вікно; чути, як клацнула задвижка.
На дверях, крізь скляний прямокутник на бронзових гвинтах, багріла вивіска, з якої Катранник довідався, що тут — редакція часопису «Ленінський шлях». В сосновій рамі з дротяною сіткою, вкріпленій на паркан, висів примірник видання. Поблизу валялася половина часопису, кимсь покинута чи загублена. Селянин зачепився поглядом за статтю, звідки викричано: «Підкуркульники в місті об'їдаються чужим хлібом… не хотять робити в полі… це — саботаж!..» — і далі в такому змісті; багато і густо.
Хотів покласти папір на землю, бо подосадував: «Бач, пикатий, що ковтає в вікні, розбрехався, коли платять; він до землі ні за якого чорта не підійде робити хліб, як ми і наші сім'ї з прадідів». А таки селянин приберіг часописний друк: в дорозі згодиться.
Біля сусіднього домика, їдкого покрівлею, як і редакція, але одноповерхового, стала підвода, вся обкинута парусиною. Сутулуватий службовець, що мав на кільцюватому волоссі кепку з чорної шкіри, метко зіскочив на цеглу і, щось крикнувши підводчикові, потупотів до дверей. Там потягнув за дерев'яний держачок, від якого бігла вгору дзвінкова дротина. Потягнув і зразу ж — назад до підводи, відкіля візник перевалював мішок, зверху сивий від випорошеної крупчатки, ніби коло млина. Вхопили вдвох і домчали до дверей, що якраз тоді рвучко відчинилися, бо за ними стояв хтось і ждав, коли впускати. В одну помлу очей мішок щез всередині, після чого обидва носії, за спинами яких дзвенькнув дверний замок, відбігли до підводи, скочили на свої місця і погнали щодуху. Важкий вистукіт розлігся по сірастозеленкавих бруковиках, тьмаво-лискучих після дощу, мов черепи, тісно покладені в грунт.
Переходячи, голодні ставали перед дверима; дід, що хитався, як смертельно поранений, потягнув держачок дзвінкового пристрою — жодного руху і відповіді! Ніби не було ні душі всередині. Прохачі, зболівши нервами від марного ждання, відходили геть.
Зоставалася загадка для селянина, чому вдень тягнено харч? «Мабуть, від страху, що в присмерку люди віднімуть, осмілівши».
Як потік серед цегляних скель, простяглася черга до магазину, де дають кислу капусту. Раптом перехожі почали підбігати поблизу; селянин і собі — туди! — в свіжий і значно коротший «хвіст», що випростовується течією дожидачів, від чого багато крику одних на одних. Зрештою, всі посунули назад, вирівнюючи звичайний порядок.
Мирон Данилович дістав кіло капусти: колись моченої, тепер сухої і несвіжої. Видалася смачнішою від десертів! — сховав запас її в торбу, обмотаний поверх кулька також половиною злої газети. Трохи повеселішав, набравши певності, що добереться до Кавказу: на три дні харчу вистачить. А там грошей позичити можна в знакімця — до віддачі з першого заробітку.
В дорозі до станції здогадувався: «Пощедріли на капусту — бачать, що пропада на складі». Присів під червонавою стіною, між такими, як сам. Здавалося, потяга взагалі не буде, і руху — теж, взагалі, нічого більше не буде — так довго ждали.
Аж перед світом, крізь штовханину, Катранник прорвався в вагонні двері і зразу ж ліг на верхній полиці.
Сон приходить мертвотний і тяжкий. Прокинувшися, відчув Мирон Данилович, що потіє в морозній лихоманці.
Певно простудився, на дощі йшовши, а потім — як сидів на землі.
Ось, надвечір, вузлова станція: тут пересідати; і знов жди!
Площа схожа на мурашник, серед якого сила начальства наіндичується з портфелями або товстими течками; козиряє в автах; протіснюється в установи і висипає звідти, надмірно вносячи лиця, як велипанство, і збрезкло поглядаючи на «сірих» з населення. Різниться одежею і партквитками, магветна могутність яких, нехай схованих навіть дома в шухлядах під замком, незримо обкидає їх злою властивістю. Бо то — їх талісмани, від яких навіюється відраза: передусім до кожного, хто з села і конає, згідно з рішенням партконоводства в столиці.
