Торговиця - Іваничук Роман (читать книги бесплатно полностью txt) 📗
До кухонного віконця, з якого рядочком висовгувались алюмінієві миски з гарячою баландою, що швидко на холоді вистигала, товпилися в черзі в'язні, телесувалися, хапали ті миски й голосно сьорбали бурду, добріли й перемовлялися. Олесь дізнався від Петра Гулейчука, який того дня чергував на кухні, цікаву новину. Петро приніс побратимові добавку – миску турнепсової гущі, крадькома всунув до кишені його бушлата скибку хліба й пошепки, щоб не привертати уваги інших в'язнів, повідомив, що до їхнього барака прийшло поповнення – зо двадцять поляків-аковців. Треба вважати, сказав він, щоб не сталося сутичок: ось стоять вони в кінці довгої черги, ще несміливі, проте до нас, бандерівців, насторожені, хай би наша ворожнеча тут закінчилася – москаль примирює нас спільною неволею…
Олесь одним оком позирнув на новачків і тут же відвернувся, щоб не зчепитися бува з чиїмось неприязним поглядом. Аковці вже були одягнуті в куфайчану уніформу, з номерами на кашкетах і рукавах – такі самі, як усі в бараці: не люди, а номери. Може, з цієї причини, відчувши рівноправність з барачними старожилами, один з поляків осмілів, вийшов з черги і боязко, навшпиньках, підійшов до Олеся й Петра, пильно придивляючись то до одного, то до другого.
Олесь відразу впізнав його й навіть не здивувався: номерна каторжанська рівність узвичаїла в'язнів до несподіванок; обидва якусь мить пильно придивлялися й разом примирливо вимовили:
«Олесь…»
«Казьо…»
Після вечері в'язні швидко влягались на нарах, і сказав Олесь до Казя:
«Лягай біля мене, матрац вільний: хлопчисько з Прокурави не витримав, вибіг минулої ночі голий з барака й закостенів на морозі. Дурень…»
Лежали горілиць на матрацах і дивилися в дощану стелю, боячись глянути один на одного, щоб не уздріти в очах давньої ворожнечі. Та за якийсь час їхні очі таки зустрілися, й не побачив Олесь на обличчі Казя пізьми, тільки сіре знеохочення – може, то від переситу колишньою злобою, жадання крові й помсти невість за що; схожу осугу втоми побачив і Казьо на чолі в Олеся. Колишні ворожі почуття не мали тепер ніякого значення, єдиною реальністю, яка чогось ще вартувала, була неволя, що підкорила обидвох.
Олесь дивився на Нусиного брата, такого схожого на неї, й у серці проколювалося до нього співчуття, однак на денці душі ще озивалася рештка неприязні, спородженої колишньою Казевою ненавистю, яка заподіяла кривду не тільки Олесеві, а й усьому українському люду: Олесеві ще хотілося залити Казя задавненою злобою, та враз зчахла вона, спопеліла, бо обидвох їх однаково потоптала доля, й слова ненависті, якби й зродилися, не мали б нині, на табірних нарах, нищівної сили. Й спитав Олесь примирливо:
«Як ти сюди втрапив?»
«Так само, як і ти, – відказав Казьо. – Чей у нас один ворог, і здолав він нас обох у той вигідний для нього час, коли ми чубилися, запаморочені заповзятістю когутів, у смертельному поєдинку й не бачили оскалу хижої лисиці, яка зачаїлася за плотом… Коли генерал Сікорський назвав справжніх винуватців катинської трагедії, Сталін наказав роззброїти Армію Крайову, й вона після загибелі генерала в замовній авіакатастрофі перейшла у підпілля під проводом Станіслава Миколайчика. На чолі Польської Крайової Ради совєти поставили енкаведиста Болеслава Берута, й після нашого невдалого походу на Львів Волинська дивізія АК була оточена, переарештована – нині в московських концтаборах аковців не набагато менше, ніж упівців… Отаке-то, мій сусідо. Та ми ще довго потім, мов одурілі, вирізували одні одних…»
Олесь мовчав, перетравлюючи у свідомості сказане Казьом, згодом промовив скрушно: «Після нашої з тобою бійки у Студентському парку гімназійний педель Штефан Шамрай, мій батько, мовив до твого батька-машиніста Антошка Дзівака: «Наші незгоди почалися з хлоп'ячої бійки, а закінчитися вони можуть великим пролиттям крові». І – як у воду дивився… Ну добре, ви мали свою рацію, воюючи за довоєнні кордони, а ми свою, обстоюючи рідну землю. Але ж кому вона дісталася? – москалеві. Чому ж то ми спільно не спрямували своїх штиків проти відвічного ворога? Ми різалися, а землю сусід забрав… – По хвилині мовчанки Олесь різко повернув голову до Казя й запитав: – Ти брав участь в акції «Буря» в Саргині на Холмщині? Там аковці вирізали до ноги півтори тисячі невинних українців разом з жінками й дітьми… Признайся, ти був там?»
Олесь підвівся на лікті й чекав від Казя відповіді зі страхом, що він признається до людиновбивства, а тоді їхня розмова закінчиться й проляже між ними стара ворожнеча, яка в неволі могла й загаснути.
«Яке це має значення, – відказав Казьо, – був чи не був. Мене там не було, та здійснювали акцію мої однодумці, військові побратими… Але якби я навіть брав у ній участь, то чинив би те саме, що й вони. Жорстокіших законів, ніж воєнні, немає на світі… ну а ти був на Волині, коли упівці мстилися на невинних польських осадниках? Кажеш, що ні. А якби й так – то скажи по правді: як би ти поводився, коли б там опинився?»
«Тихше, Казю, люди сплять… Але я знаю: наші дітей не вбивали».
«О, які добрі! А чи то вельми гуманно вбивати батьків на очах у дітей?»
Запала мовчанка, згодом Казьо проказав спокійно:
«Колись Станіслав Вінценз таке мовив моєму татусеві: «Настане час, коли поляки й українці, як ті однокінні ґазди, які з необхідності стають супружниками, спільно оратимуть парокінкою кожен свою нивку, свято оберігаючи межу…» Як би я хотів, щоб так сталося! Висохла б кров на наших руках».
Казьо знайшов Олесеву руку й легко стиснув його зап'ястя. По хвилині прошепотів:
«Недавно я дізнався, що у Воркуті карається моя сестра Нуся».
Олесь з відчаєм і радістю скрикнув:
«Нуся?!»
Хтось із в'язнів пробурмотів невдоволено: «Замовкніть нарешті, таж завтра в забій!»
Розмова між Олесем і Казьом обірвалася, врешті вони поснули. І, певне, кожен думав перед сном: яка ж то Господня несправедливість, що розсварених товаришів мирить лютий сусід, рівноправно винищуючи їх у Катині, Вінниці, Золочеві, Дем'яновому Лазі й однаково мордуючи в магаданських, колимських та воркутинських концтаборах… Чому то перед миром і злагодою завше має відбутися моторошна рахуба втрат?
…Небо почало сіріти, й щербатий місяць, перемінившись у клубочок туману, розтанув за схилом гори. Світало. Мабуть, вода у плесі стала прозорішою, й риба побачила наживку: поплавець стрімко занурився під воду, потягнувши за собою вудилище, – клювала поважна здобич. Олесь знову став заповзятим рибалкою, він повів вудкою понад плесом, даючи змогу рибині порозкошувати, потім рвучко смикнув її вверх, і на жилці затріпотів, вигинаючись срібними боками, всипаний білими цятками по хребті здоровенний пструг.
Та короткою була втіха від улову: риба щосили тріпнулася, зірвалася з гачка і зникла в зеленій каламуті. Й огорнув Олеся невимовний туск: так само колись зникла єдина найщасливіща за все його життя мить, залишивши в душі пекучу гіркоту від непоправної втрати.
…Вернувшись увечері з роботи в шахті, Олесь не застав у бараці польських в'язнів, їх з якоїсь причини – може, якийсь стукач доніс начальству про нічну приятельську розмову Олеся з Казьом – перевели у табір двадцять дев'ятої шахти, що за двадцять кілометрів від міста. А мав же Олесь запитати в Казя, що він знає про Нусю, в якому ОЛП-і вона перебуває, – і його дійняла безнадійна розпука.
Цілу ніч не спав, сльози змочували подушку, він аж тепер утямив, що нікого в житті, крім Нусі, не кохав, і краще було б, якби не дізнавався, що вона живе й так близько від нього знаходиться, – тепер знову він її втратив і цим разом назавжди.
А перед ранком додумався до ризиковного кроку, за який не минути б йому карцеру: вирішив підкупити начальника конвою Корнєя Лиховідька, який ще мав дрібку Бога в серці, адже випалив уверх з автомата, коли Олесь знеобачки переступив лінію зони. Та яка кара могла б його настигнути, коли б його звинуватили у спробі підкупу начальника конвою – важко було навіть уявити…
Олесь тримав під матрацом папушу тютюну – пахучої мушкательки, яку отримав у посилці ще до того, як батька з матір'ю вивезли до Сибіру. І як не жаль йому було найціннішого для в'язня скарбу, він вибрав момент, коли Лиховідько перед розводом на шахти снідав у своїй каптьорці, подав йому той дорогий товар і складену вчетверо записку й заблагав: «Ви найдобріший, най справедливіший, гражданін начальник, ви все можете: киньте цей папірець у жіночу колону».
