Гетьман, син гетьмана - Мушкетик Юрий Михайлович (чтение книг .txt) 📗
Чомусь болить серце.
Ключ повертається з тихим виском, гайки закручують.
Зняли статтю Лози — Борису друга догана. Голубко Юхим Полікарпович, колишній зек, підписав Гельсінські угоди, він не чекав звільнення з роботи, подав заяву, звільнився сам. Добрий, тихий поступливий Юхим Полікарпович, запеклий курій і авторитетний оповідач про Сибір.
Борис сидить подавлений, занурений у свої думки. З тяжкої задуми виводить далекий грім — на Дніпрі лунають вибухи — рвуть лід перед мостом. Дніпро збунтувався. Вчора з горбів бачив, як він несе великі крижини — на одній біліла коза — як над затопленим Трухановим островом метляються верхівки дерев. А по вулицях, попід бровками, срібно дзюркотять струмки, несуть недопалки, сміття, якісь папірці. Світ як жив, так і живе. Он, хилитаючись, іде п’яний чоловік — усміхається до всіх. Отже, на світі ще є усмішки.
Бориса, його заступника Якимця і Сільченка викликали «на килим». Довго сварили, соромили, погрожували, тоді підняли Бориса, він крутився як в’юн, Якимець каявся, а Сільченко, який один з них прочитав проект рішення й побачив там назву матеріалу і цитату, не в них опубліковані, щоб урятувати начальство від казусу-халепи, підніс руку:
— Дозвольте.
Головуючий, вже надратований, кинув:
— Сидіть!
— Дозвольте! — і вдарив закаблуками по підлозі — колишній армійський політрук. І ще раз: — Дозвольте!
Головуючий сказився:
— Сядьте, я вам сказав!
За кілька днів принесли рішення. Сільченко, який підміняв відповідального секретаря (той у відпустці), шилом розкубрював п’ять сургучевих печаток на скріпках пакета: «Цілком таємно. Літер „А“». Пакет приніс кур’єр з пістолетом на боці. Сільченко розкубрив пакет, читає рішення, блідне, блідне, плечі його опускаються. Борис підійшов і через його плече прочитав: «Шустер і Якимець помилки визнали, а Сільченко намагався зірвати обговорення. Звільнити з роботи».
Яринка підходить до Бориса, показує порожні долоньки.
— Подивись, як багато я з’їла хліба і ковбаси. І понюхай мою голову, я з’їла цукелку і тепел дуже гално пахну.
— Сідай до столу, будемо вчитися. — Яринці скоро до школи, й Борис хоче її підготувати.
Яринка розв’язує задачку, з натуги висунула кінчик язика:
«Мама дала Олі одну цукелку, — загинає на лівій руці пальчика. — А тоді дала ще одну, — загинає другого пальчика. — А тоді плийшов тато і дав одлазу дві. Скільки цукелок отлимала Оля?»
Яринка загинає ще два пальці й тріумфуюче дивиться на Бориса:
— Я виїшила — чотиї.
Борис, аби більше її заохотити, каже:
— Задачки вирішують і дітки, і дорослі дяді. Вони їх і складають, от був такий дядя, на прізвище Ферма, він склав задачку. Його вже немає. Він склав задачку і поклав у банк два мільйони фунтів стерлінгів. Це дуже великі гроші, на них можна купити скільки хочеш ляльок, машинок, цукерок. От він заповів: хто вирішає цю задачку, одержить ці гроші.
Яринка дивиться ясними очима на батька:
— А можна я її на пальчиках лозв’язу?
Борис сміється:
— Можна, тільки вже двісті п’ятдесят років дяді на пальчиках і на розумних машинах не можуть її розв’язати. «Свята дитяча наївність. Як вона рятує од жорстокості світу. Од усього… У ній спасіння від несправедливості, від дикості».
В цю мить з грюкотом розчиняються двері. В кімнату влітає — саме влітає — Діна, очі її палають палом, на щоках — рум’янці, і просто з порогу:
— Оце твої хохли, твої хохли-українці, а ти кажеш…
— А чого не твої?
— Ну, нехай і мої. Але ж хохли, хохли!
— ?
— Треба було здати звіт лабораторії, українською мовою. Завлаб написав по-російському, він — Сєдов, а перекласти нікому. В лабораторії самі українці, хохли, і ніхто не вміє. — В її голосі з’являється тріумфуюча нотка: — Переклала я, гарно переклала. Слова так і низалися одне до одного. В українській мові є багато прекрасних слів. У російській стільки немає.
Борис говорить рівним голосом, а в грудях грає музика:
— Ти ж у мене розумниця.
Сакральна пауза.
— Я в тебе?
— Так.
— Ну, тоді і ти в мене.
— Не інакше.
На дев’яте травня — на день Перемоги — у видавничому залі зібрали три редакції. Після нудної доповіді учасники війни розповідали про війну. Здебільшого це були штабні офіцери, розповідали загально про операції, маневри військ. Жінки вимагали від Дробота, щоб виступив він. Той довго відмагався, врешті викульгав на трибуну. Озирнувся ніяково.
— Ну що я розкажу. Що я пам’ятаю? Вночі кудись женуть, на світанку окопуємося, а ранком пішли німецькі танки і піхота. А перед цим — огняний вал на наші окопи. Падаєш на дно окопу, накриваєш куфайкою голову і автомат — щоб не забило піском — лежиш, а воно гримить, земля гойдається під тобою. Скінчився наліт, встав, дивишся, скільки нас залишилося з роти.
— Скільки чоловік рота?
— Сотня.
— Ну і скільки залишилось?
— Коли як. Половина. А то пам’ятаю три рази поспіль: сім, дев’ять і одинадцять. Якщо позаду залишалась наша артилерія і б’є по танках, то ми відсікаємо піхоту від танків, а якщо її немає — ноги на плечі і драла. Ще якось загаявся, і танк вискочив з виярка поруч. Жме за мною. Я спочатку кинув автомат, далі поскидав на бігу з ніг валянки, а за плечима — речовий мішок, мотузочком спереду лямки зв’язані. Ледве згадав про фінку, брейонув, і його разом з кухвайкою кинув. А танк жме, реве позаду, не стріляє — хоче живого намотати на гусениці. Й страх мене обійняв такий, що аж штани горять ззаду. Шкіра на потилиці і спині брижами взялася. А тут канава з водою, я — стриб, вхопився за гілку і в кущі. Танк гур-р-р з кулемета. Прибіг до своїх, сів на поваленій сосні, хтось скрутив мені цигарку і всунув у зуби. А хлопці дивляться на мене, пальцями показують і регочуть. Я тоді зирк униз, а там матні немає — кулі виїли. І все зверху. Так, ви не думайте… тільки матні. А все інше ціле, у мене двоє дітей, обоє на мене схожі.
— Якийсь епізод героїчний розкажіть. Ви ж морський піхотинець. Як покидали Севастополь?
— Севастополя я не покидав. А брати брав.
— Розкажіть.
— Ну що там. Біжу я вулицею, до мене приклеївся якийсь салага, а тоді змився. Тут снаряди — торох, торох, дивлюсь — відчинений підвал, я туди. Очі на лоба полізли: в підвалі більше взвода німців. Побачили мене — звізду на моїй шапці — і всі підняли руки. Я бачу — на всіх годинники, й видно — добрячі, а в хлопців у нашому взводі майже ні в кого годинників немає. Я тоді зайшов з одного краю та й познімав усі в шапку. Штовхнув двері ногою — «виході», вони вийшли на вулицю, акуратно вишикувались. Йдемо. А тут, знов снаряди: грюк, грюк. Я через паркан та ходу, думаю, хай вам риба і коші.
— Ви щось про воду, зв’язок з водою, ви ж моряк.
— Воду я п’ю, а краще водку, — пожартував і зрозумів, що невдало. — Який я там моряк. Ну, так от… — Обличчя розгублене, майже дитяче. — Це було вже на Дунаї. Сиджу я на пенькові, рубаю з казанка кашу, а тут біжить якийсь старлєй: «Хто знає німецьку мову?». Ну я, дуралей, так ніколи й не порозумнішав. «Я». — «Пошлі со мной». Привів до штабної землянки, над водою. Там човен, два весла і палиця, до неї прив’язано півпростині. Кажуть: на острові засів полк есесівців і не здаються. Поїдеш парламентером. Отуди к хрінам. Ну я вже не зовсім у потилицю битий, кажу: «Хто зі мною, солдатом, буде розмовлять». Вони довго гиркались між собою і випхали капітана. Сів я на весла. Острів — зеленою стіною, кущі — над самою водою. Страх Божий — кожен кущ розстрілює. Гребу — пітний увесь, більше зі страху. Вилізли. Попереду мілке болітце осокою поросло. Бредемо, я — попереду, несу над собою флаг той. А рука втомлюється, важчає, важчає — я не помічаю — опускається. А він: «Вище флаг, застрелю». Ні, думаю, пістолета в тебе немає. Й кажу про те, а він: «Вернемося — застрелю». Бредемо. А страх зо всіх боків. «Вище флаг». І чую, вже од нього повонює. Не знаю, як я теж не наклав у штани. Попереду — галявина суха, на ній консервні банки, папірці, недопалки — полк змився вночі. Вернулися, й капітан одразу напився до безпам’ятства. Правда, й мені дали стакан казьонки.
