Шабля і стріла - Покальчук Юрко (книги полностью бесплатно .txt) 📗
забути, що я шукав, і знаходив, і втрачав, що є я...
Айдар дивився у вогнище, деякий час не відривав погляду від вогню, а
тоді підвів очі на Данила.
— Знаєш, Данку...
І Данила вразив його тон, голос хлопця ніби був зовсім інший, ніж
звичайно. Все ще в полоні власних настроїв, у своєму світі, Данило повагом
переходив у реальність, в якій існували зараз вони удвох, у їхню спільну
реальність.
— Ще зовсім недавно я би нізащо у світі не повірив, що хоч комусь
зможу, а надто захочу розповісти про себе усе...
І Айдар розповів Данилові про матір і про батька, про відчуття своє сина
батира і рабині і про Шолпан...
...руками твоїми марю, вустами твоїми марю, дотиком до тебе марю, подихом твоїм марю, зникаю, розчиняюсь, щезаю в тобі, не існую, не хочу
існувати, не хочу прокидатися, впиваюсь тобою, сню тобою, дихаю тобою, живу тобою...
Допоки мить, допоки година, допоки ранок... Тільки ти!
Великі кошлаті вії, густі, довгі брови, глибокі очі, як степ, як далина, як
сон...
Ти просиш розтерти тобі спину, бо вчепилась до тебе якась недуга, і я
вперше тремтячими руками торкаюсь твого тіла. Ти лежиш на животі, а я
розтираю тобі спину, намагаючись стримати дріж у тілі, намагаючись
стримати вибух почуття, намагаючись в кожен дотик свого пальця
вкластись, не вкладаючись, увійти, не входячи, лишити слід і лишитись
непоміченим.
Руки мої розминають твоє тепле тіло, вже вкотре проходячи вздовж, до
кордону, до межі, доки дозволено, доки можна, доки все позірно, так, ніби й
нічого, ніби й не повинно нічого бути, а вже трем долає мене, вже я не
годен стримати його, відчуваю: ще мить — і я вилечу геть звідси, вимчу на
повітря — видихатись, отямитись, озирнутись... А водночас знаю, що не
втечу, що не вибіжу, не отямлюсь...
І все ж не вірю ні в що, відчуваю, але не вірю, аж доки різкий рух твого
тіла не відкидає мене геть, і в наступну мить руки твої обіймають мене, вуста твої зливаються з моїми, уперше, ніколи так, уперше — і це ти, я
захлинаюсь тобою, а ти вглиблюєшся в мене, вглиблюєш мене в себе, я
торкаюсь язиком щілинки між твоїми верхніми зубами, і закарбовується ця
мить, я торкаюсь тремтячими руками, уперше обіймаючи твоє тіло вповні, і
закарбовується ця
мить, я зриваю з себе усе, і ти зриваєш з себе все, це долі миттєво-стей, і ми
відчуваємо одне, ми зливаємось воєдино, ми живемо, ми міобимо, ми —
одне, всесвіту немає, лише ти — цілий світ, лише ми з гобою, хай навіть
смерть...
Кожен раз провалююсь у безодню, у солодке марево, беркутом падаю на
здобич, вмираю разом з нею і народжуюсь знову... Шал, вир пристрасті, гріх, смертний, великий гріх і незглибна насолода порушити заборону, переступити все і забутись, знаючи, що рано а чи пізно прийде розплата, прийде каяття, прийде новий день, у якому не буде цього, нема цього, не
існує цього, але зараз, зараз є воно, мій шал, моя пристрасть, поділений зі
мною гріх недозволеного кохання, забороненої пристрасті...
Виснажую себе, вимучую себе, знаходжу себе в тобі, а тебе в собі, страждаю й мучусь, але, ні-ні-ні, не каюсь зараз, не каюсь потім, не каюсь
ніколи, каючись, не каюсь, бо світ ніщо у порівнянні з коханням, з
поділеним гріхом, із злиттям двох в одне, із розкішшю недозволеного, але
переступленого — за межі себе, за межі тебе, за межі життя, у позасвітний
простір у небо...
Спить аул, лиш я стривожений, напружений, як стріла. Нечутний мій
крок, рвучкий погляд, а ти лежиш, згорнуте калачиком маленьке створіння, заснула, сон здолав серед чекання на мене у глибинах ночі, нічого на тобі, тільки ти і ніч. І я.
Тихенько прокрадаюсь до тебе, і вже нічого й на мені, вже я — тільки я, і
ти ще не встигаєш прокинутися, а вже ми разом, ми вже одне, ми з тобою, я
і ти, хай би хоч скільки тяглася ця вічність, іавжди відчувати це, завжди
отак, завжди.
Але завжди — це тільки миттєвість, сьогоднішній день, може, ще завтра, а може, ще один день, і заволає сурма, і вдарять у бубон, і кінь заірже, і
завиє пес, і немає, нічого немає... Порожнеча, ніч, темінь, нічого. Я сам.
І чекання, довге, пронизливе чекання, біль і ревнощі, спокуса, самоїдство, відмова, і новий час, новий початок, нове життя. Зно-ву —
позахмар'я!
Тільки б це було, тільки б продовжувалось, за будь-яку ціну, потім
готовий померти, але тільки б продовжувалось зараз, у сьогоденні, у
нинішній хвилині, аби вона не кінчалась!
Страх поймає мене, що минеться, що наступить та мить, коли минеться, що зараз не візьму усього, а завтра — нічого, що вип'ю тебе до дна, як
отруту, а завтра, очманілий, у воду сторч головою, забути, ні, ніколи, це
моє, це навічно, допоки житиму, пам'ять, і в кожній кровинці моїй, в кожній
найменшій часточці мене живеш і житимеш ти, а я житиму в тобі, назавжди, навічно, це не минає, таке не може минути, не може забутися, бо не може...
Але наступає ранок, завжди наступає ранок, у якім немає нічого, тільки
порожній день чекання, тільки солодка млість у тілі, тільки спогад і чекання
ночі, тільки ти існуєш у цьому світі, тепер тільки ти існуєш, і вже
більше ніхто, ніколи й ніхто не існуватиме для мене більше, ніж ти, тільки
ти...
Айдар вже замовк, а все ще здавалось, ніби ворушить губами, погляд
його й далі висів у якійсь невловній цятці поза цим вечором, поза ніччю, що
вже запала, поза світом, у тому, що лишилось позаду.
—Спати, Айдаре, спати!
Більше говорити вони не могли нині, та й де вже більше.
—Так, Данку, зараз спати. Все.
Спали цієї ночі, як діти, натомлені за буйний день у рухливих іграх, спали у забутті, у звільненні, у новому житті.
Прокинулись, як ніколи раніше, коли вже день займався, давно по
ранкові, і здивувалися обоє, як довго спали.
Але не було поспіху, ніхто нікуди не гнався, не квапився в дорогу, не
було куди встигати. Попереду був час, його було багато, і всі були на місці, всі були разом, і всіх було — двоє.
Все було ніби вже зрозумілим, а все ж чимало зоставалось недо-
мовленого, і це був якраз той час, коли треба було без поспіху з'ясувати
решту, поставити все перед собою, перш ніж кудись рушати далі.
Слово було за Данилом, він знав це і знав, що Айдар чекає на його слова, і обоє знали, яким буде спільне рішення, але слова повинні були бути
сказані.
Поснідали, а тоді встали і вийшли з-за мазара і стояли, дивлячись у степ.
Сонце припікало дедалі сильніше, ковила жовтіла, буро-зелений полин та
колючки розкидані по степу. Який тут розмай різнобарвних колючок, від
малесеньких зовсім до великих і гострих, як цвяхи, а соковита зелена, найбільша — то верблюжа, улюблений тут харч цих поважних кораблів
пустелі й степу.
На видноколі невеликі горби, а за ними такий самий степ, і так довго-
довго, усю казахську країну треба проїхати, аби закінчилась степова смуга, де не звертати б на південь, де Каракум, Чорні піски, піщана пустеля, де в
пісках загинеш, заблукавши. Це не степ, пустеля — це біда, це мертва земля.
Говорилося ще про степ і пустелю, але більше мовчали і дивились в
нікуди, в степову далечінь, немов чекали чогось обоє. Хвилини, тієї
хвилини, стрівши яку, раптом позирнули один на одного. І тоді сказав
Данило:
— Різні ми з тобою, Айдаре, зовсім різні. Ти — молодий, а я — старший, ти — кипчак, а я — українець, у мене одна віра, а в тебе — інша. Все різне.
А доля в нас однакова. Ти знаєш про мене, а я про тебе. Все. Нікого в нас
немає на цьому світі, майже нікого. Але надбали ми за наше життя все ж
немалий скарб — один одного.
—Так, — сказав Айдар. — Це скарб, я знаю, ти правильно кажеш.
