Помститися iмператору - Литовченко Тимур Иванович (книги регистрация онлайн бесплатно TXT) 📗

Та Йоганна-Єлизавета вбито мовчала.

Осінь 1743 року від Р. Х., Петергоф

– Ну, графе, сподіваюсь, ви привезли добрі вісті?

– Я теж сподіваюсь на це, Ваша Величносте! Адже не маючи добрих новин, я просто не насмілився би приїхати в Росію.

Вони зупинились біля статуї мармурової Данаїди, з діжки якої лився нескінченний потік води. Тут, у затишному Петергофі, Сен-Жермен почувався значно комфортніше, ніж у чудовому майже льодяною, застигло-пекельною красою Санкт-Петербурзі, котрий навіть посеред білого дня здавався мертвим попри кипіння й вирування столичного життя. Чи це відчуття виникало тому, що під дерев'яними настилами тротуарів, під фундаментами пишних будівель і величних храмів графові постійно ввижались цілі шари кістяків та напівз'їдених хробаками трупів? А що доброго може вирости на кістках!..

У Петергофі все було теж не надто справжнім, але, на відміну від столиці – теплим, чарівливо-казковим… І Сен-Жермен вкотре щиро подякував вищим силам, що хоч би цього разу йому не довелося занурюватись у черево міста, котре він порівнював подумки з кістяком біблійного Лев'ятана. [32]

– Слухаю вас уважно, графе.

Сен-Жермен набрав повні груди повітря й видав заздалегідь заготовану фразу:

– Я об'їздив усю Європу, намагаючись виконати дружнє прохання Вашої Величності. От якою є моя скромна думка: підходящою партією для Великого князя Петра Федоровича має стати Софія-Фрідеріка-Августа, принцеса Анхальт-Цербстська.

Після цих слів на алейці біля фонтану із мармуровою Данаїдою запанувала мовчанка, яку порушували тільки м'який плюскіт струменів води та шелестіння вітру в золотавих кронах осінніх дерев.

– Так, мушу визнати, логіка у вас, чоловіків, і справді дивна, – мовила нарешті імператриця, коли мовчанка стала нестерпною.

– Але ж Ваша Величність так…

– Я пам'ятаю, графе, пам'ятаю, – кивнула Єлизавета Петрівна. – Я сама вирішила довіритись вибору чоловіка. Причому чоловіка, віддаленого як від мене, так і від справ усіх європейських дворів. Але це аж ніяк не означає, що я не вимагатиму від вас жодних пояснень та обґрунтувань вашого рішення. Оскільки рішення це видається мені щонайменше дивним – якщо не сказати… – Зробивши ще суворіше обличчя, імператриця коротко мовила: – Поясніться, графе.

– Із задоволенням надам Вашій Величності будь-які необхідні пояснення, – граф шанобливо вклонився.

– Облиште, будь ласка, етикет…

– Слухаюсь, Ваша Величносте!

– Для початку скажіть, чом ви обрали кандидатку, що належить до, з дозволу сказати, такої збіднілої… ні, чого там – злиденної фамілії?

– Якщо Великий князь Петро Федорович удався у свого діда, то його, як і великого імператора російського Петра, мають приваблювати дівчата саме з незаможних родин.

– Хм-м-м… Ви натякаєте на мою венценосну матінку, імператрицю Катерину?

– Але ж Ваша Величність самі згадували під час минулої нашої розмови, що імператриця Катерина з'явилась на світ не в розкішному палаці, а у бідній селянській хатині…

– Ваша правда, графе, я справді про це говорила. То ви вважаєте…

– Як кажуть у вашій землі, яблучко від яблуньки недалеко падає. У так званих примхах Великого князя Петра Федоровича доволі легко вгадуються схильності його великого діда.

– Що ви маєте на увазі, графе?

– Молодий цар Петро починав з «потішних» солдатських полків та іграшкових корабликів, а закінчив славетними вікторіями [33] на полях численних битв. Так само й Великий князь Петро Федорович бере за приклад одного з найславетніших вояків сучасності – прусського імператора Фрідріха Великого.

– Ваша правда, графе: Фрідріх – то його справжній кумир… До речі, наскільки мені відомо, батько принцеси Анхальт-Цербстської, принц Христіан-Август, перебуває на службі в імператора?

– Це справді так, Ваша Величносте.

– А чи принцеса Анхальт-Цербстська не перетягне чашу терезів долі Російської імперії на бік Пруссії?

– Не треба боятись цього, Ваша Величносте.

– Ви так вважаєте?

– Вважаю.

– Чому?

– Бо, по-перше, принцеса Анхальт-Цербстська поріднена не тільки з королівськими сім'ями ворогів Росії – Пруссії та Швеції…

– До речі, про цю спорідненість, графе!..

– Але й Англії також. А наскільки мені відомо, навіть граф Бестужев-Рюмін вважає союз з Англією вкрай корисним для вашої держави.

– Як на мене, графе, цього занадто мало. Лише це не гарантуватиме невтручання принцеси у справи Росії під кутом зору Пруссії.

– Але, по-друге, Ваша Величність завжди зможуть нагадати принцесі, що вона походить із збіднілого роду. Отже у разі найменшої непокори волі Вашої Величності принцесу можна буде не тільки постригти у монахині, але й ганебно відіслати додому. А це для неї та для її немолодих уже батьків найгірше.

– Так, мабуть, ви маєте рацію… – мовила Єлизавета Петрпша, наморщивши чоло. – Багатій завжди керуватиме незаможником.

– Так влаштований цей світ, – кивнув Сен-Жермен. – І насамкінець, Ваша Величносте, варто сподіватись, що служба шляхетного принца Христіана-Августа в імператора Фрідріха Великого зробить принцесу Софію-Фрідеріку-Августу Анхальт-Цербстську ще привабливішою в очах Великого князя Петра Федоровича.

– Справді – адже Великий князь обожнює все, пов'язане з Фрідріхом Прусським…

– І навіть саме її ім'я немовби містить у собі частиночку Фрідріха: адже одне з імен принцеси – Фрідеріка!

Єлизавета Петрпша трохи подумала й обережно спитала наостанок:

– Ну а як у нашої кандидатки з темпераментом? Бо знаєте, графе, Великий князь Петро Федорович, м'яко кажучи… м-м-м… щось не надто… І його, знаєте, потрібно було б розтопити…

– Темперамент у принцеси Софії-Фрідеріки-Августи такий само бездонно-невичерпний, як діжка данаїд, – і ховаючи очі, граф вклонився імператриці, водночас вказуючи рукою на мармурову статую фонтану.

– Ви впевнені?

– Я ж особисто зустрічався з нею. Повірте, Ваша Величносте, це всепоглинаючий пламінь, а не дівчина!

Тепер Єлизавета Петрпша замовкла надовго, тоді як Сен-Жермен ввічливо очікував рішення. Нарешті імператриця мовила:

– Ну гаразд, графе. Визнаю, ви попрацювали на совість. Гадаю, тепер з обраною вами претенденткою варто зустрітись особисто мені. – А потім додала: – До речі, графе, як на мене, мармурову Данаїду на цьому фонтані варто було б замінити бронзовою. Вам так не здається?

– І те, й інше у волі Вашої Величності, – граф знову вклонився. Щоправда, тепер він ховав від Єлизавети Петрівни не очі, а легеньку задоволену посмішку, що мимоволі напросилась на губи.

Грудень 1747 року від Р. Х., Версаль

Дочекавшись початку чергового танцю, в якому закружляли і сам король Луї, і маркіза де Помпадур, і щаслива молода дружина мадам Луїза-Єлена, шевальє Орлі підвівся з місця та підійшов до Сен-Жермена, котрий скромно примостився в тіні однієї з бічних колон.

– Якщо ви не проти, давайте відійдемо трохи подалі, – крикнув граф на вухо шевальє.

Той кивнув, і вони пішли на інший кінець довгого коридору, куди лише долинало відлуння веселої музики. Та й шляхетного панства тут було поменше…. Коли зупинились, шевальє Орлі мовив розчулено:

– Шановний графе, ви сьогодні потішили мене не тільки тим, що як завжди виглядаєте дуже молодо – тепер навіть ви здаєтесь молодшим за мене, – а й чи не найліпшим подарунком з усіх, що я отримав… Ясна річ, за виключенням драгунського полку, що його купила мені моя люба прекрасна Єлена!

– Так, дорогий шевальє, я цілковито згоден: жінки на ім'я Єлена – чи, як кажуть в інших землях, Хелен, Гелена, – притягують чоловіка немов магнітом.

У коридорі було доволі темно, тож шевальє не бачив, як очі графа раптом посумнішали.