Гетьман, син гетьмана - Мушкетик Юрий Михайлович (чтение книг .txt) 📗
Од Виговського потрапив до Юрася.
Олелько встав з корми, подав руку Юрасеві — щоб той не замочив ноги. Мить провагавшись, мовив:
— Ви б не їхали туди, пане гетьмане.
Юрій здивовано поглянув на стременного.
— Там дуже багато московського війська.
Юрій не сказав: «Не твоє діло» — мовчки ступив у човен.
Посеред Дніпра вони розминулися з сином Бутурліна, якого воєвода послав замість себе.
Ще кілька днів грали в переваги-ваги в самому Переяславі.
Тим часом похмурими днями середини жовтня московити оточили місце за містом, де мала відбуватися рада: війська боярина Василя Шереметьєва, князя Григорія Ромодановського, вірні цареві полки чернігівський, ніжинський, полтавський, прилуцький, лубенський, миргородський.
Юрій розумів, що не йдеться до доброго, що це перший крок на тернистій дорозі, на яку став. Зранку молився в церві: «Боже великий, допоможи мені і моїм козакам. Я чистий перед тобою, не обійди мене своєю ласкою, своєю мудрістю. Мій батько живота не жалів за Тебе, стільки мук прийняв за те, щоб не були ми холопами на своїй землі, стільки крові пролив. А тепер ось… як же мені бути, страх мене палить, страх мене тріпає, дай, Боже, вистояти мені, пошли сил і терпіння. Не покидай мене, Боже, я молодий і кволий, поможи мені».
Трубецькой повів мову жорстко, нахраписто: він уже забув, як був погромлений Виговським під Конотопом і як міняв штани, добігши до Путивля.
— Великий державець мені наказував, щоб у Новгороді-Сіверському, Чернігові, Старобуді, Почепі, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані і в інших містах були воєводи й правили. — Його брезкле обличчя налилося синявою.
— Великий цар, державець обіцяв усім нам лишитися за стародавніми правами і вольностями, — несподівано заговорив Юрась, дивуючись власній сміливості. Його викотисті очі дивилися наївно, майже дитинно. Але говорив серйозні речі. — Нехай цар згодиться, щоб ці міста були при війську запорозькому. Ми вказали це в статтях, їх схвалило все військо.
Складених козацькою радою статей Трубецькой не взяв до рук. Далі думний дяк Лопухів прочитав нові умови, пробелькотів їх так, що годі було щось зрозуміти. Гетьману заборонялося приймати послів з чужих земель, він повинен виступати в походи, куди накаже цар, у гетьмана відбиралося право ходити по своїй волі на війну, заборонялося козакам перебувати на Білій Русі й ще багато дечого.
Юрій микуляв очима й скрізь натикався на похилені вістрями вперед бердиші стрільців і на такі ж гострі погляди.
— Цього не було раніше.
— Статті трохи поширили, — Шереметьєв.
Оточені московським військом, старшини з козаками понуро мовчали, зиркали туди, де маяли московські корогви й чорно дивилися жерла гармат.
Похилили голови обозний Тимофій Носач, суддя Іван Безпалий, писар Семен Остапов, полковники Іван Лизогуб, Яків Петренко, Іван Силич, а навпроти них повипинали бороди й груди боярин Олексій Трубецькой, білозерський намісник Григорій Ромодановський, дяки Грибоєдов і Хитров. Отакі були вільні вибори. У міській соборній церкві брали присягу до віку бути вірними цареві, стояти проти царевих ворогів, слухатися бояр і воєвод. Поруч Юрася стояв паволоцький полковник Іван Богун, розтоплений лій стікав зі свічі й крапав йому на чоботи, але Богун не помічав того. Юрась стояв і пригадував останню розмову з батьком, його слова, що він сам помре вірний московській присязі, а ти вже чини, як захочеш, батько про щось здогадувався, на щось натякав, але що він, Юрій, може зробити? Він тільки бачив неправду, насильство замість обіцяного братства.
Олелько мовчки прийняв Юрія в човен. Той одвів погляд.
Темною, похмурою була та ніч у Трахтемирові. Пугукали пугачі, яких була сила-силенна в старому лісі, Юрій дивився вгору — примеркли зірки у Волосожарі.
Повезли москалі з Переяслава затверджені статті і повезли в залізі зловлених трьох братів Івана Виговського: старшого, Данила, закатували по дорозі до Москви, двох інших, покатованих, завдали до Сибіру. І упіймали та повезли славного Нечая. Залишилась по ньому пісня:
Нечай відказує, що не звик утікати, не втікав він і цього разу, й повезли його занютованого в залізо північні «брати».
Тихо, похмуро, наче з похорону, роз’їжджалася генеральна рада з-під Переяслава. І тільки повернувшись у Чигирин, постали докори й нарікання. На Юрія, на старшину, докоряли один одному. Юрій нітився, мовчав.
— А де ви всі були? — мовив Іван Богун, козак достойний, хоробрий і правдивий. — І я там був. Молотите навздогін качілкою.
— Так нас оточили. Кожному життя дороге.
— Отож!
Постановили послати до царя посольство — він справедливий, він добрий, — аби скасував Переяславську умову. Говорили з боярами, знову посилалися на угоду Богдана Хмельницького, й бояри посилалися на неї, але самої угоди не показували. Врешті сказали, що цар звелів, щоб було по Переяславській умові, та ще й додав, що в умові Хмельницького немає, в яких містах не стояти московським воєводам і війську, отже, можна стояти скрізь. А ще бояри сказали, що все це «козні» Виговського й вам не випадає за ним іти. Окремим листом просив Юрій Хмельницький, аби не були покарані Данило Виговський, Іван Нечай — брат Данилів, Григорій Гуляницький та ще кілька, просив майже слізно, вказував, що це піднесе його авторитет у козаків, що це тільки всім на користь. Але цар переказав: коли Юрій приїде в Москву, тоді про це й будемо гомоніти. До Москви Юрій їхати не хотів, адже знав, що потрапить там у павучі тенета.
…Розтривожений, з потовченою, пошарпаною душею ступав стежкою Хмельниченко. Тією самою стежкою, якою біг посланий батьком по косарів. Тоді він був згнічений, зляканий, але не так, інакше, й тоді фортуна ще не покидала їхній рід.
І тоді ще якась надія гріла його: батько одужає, відкине палицю, скочить на коня й заграє по двору, а далі по вулиці — як завше. Батьки, поки живі, здаються нам безсмертними. А тепер почувався прикро й принижено: йому дорікали ті самі старшини, які віншували його під Германівкою і в долині Жердовій. А що він міг зробити — стати насупроти бояр? І його б схопили, повезли й замучили в московських катівнях?
Юрій підійшов до перелазу над левадою і враз зупинився. Перед ним постало щось таке, чого він не бачив і в снах. Макове диво. Це була дівчина, може, ще навіть дівочка. Личко кругле, рум’яне, брови плисові, дугами, кучерики над чолом, на голові вінок із дикого маку й волошок. Юрій так спантеличився, що аж заціпенів. Не міг ступити ногою. Не міг мовити слова. Врешті мовив:
— Пріся? Я тебе не впізнав.
І знітився, й спаленів. Так, це була Пріся. Давно, ще як була дитиною, її мати приходила до Хмельницьких тіпати коноплі, віяти просо, порати город, а з нею і Пріся, яку не було на кого покинути вдома. І Юрась, котрий не любив бешкетливого хлопчачого товариства, грався з нею. Робили з огірків свиней, а з жолудів поросят і пасли на мураві. Юрась виносив коржики, ламали їх і гостювалися — ходили одне до одного в гості. Пріся була метка дівчинка з муратинням довкола носика, з двома кісками за плечима. А тепер перед ним стояла красуня з довгою косою, у якій червоніла стрічка, з кучерями над чолом. Вона також трохи сфрасувалася, на обличчі густіше виступив рум’янець, закліпала довгими віями. Якось дядько Яким Сомко, побачивши, як вони «пасуть товар», пожартував: «Дивись, Юрасю, а то ця дівчина зробить з тебе свинопаса».
А дівча враз стрепенулося, одним скоком взяло перелаз і побігло по стежці. Юрій і далі стояв оторопіло. А потім таки звернувся до хлопчака, який пас двоє телят:
— Чия це дівчина?
