Торговиця - Іваничук Роман (читать книги бесплатно полностью txt) 📗
Втім, брама тихо відчинилася, немов від подуву вітру, отворилася на всю ширину, й заступила пройму висока постать сивоголового добродія, підстриженого їжачком, з чорною борідкою, яку він погладжував долонею, ніби пестив; добродій, як і Штефан, стояв непорушно, немов застиг у такому самому подиві з причини з'яви у Місті українського храму науки. Врешті він приязно посміхнувся до Шамрая, який упізнав відомого в Місті гімназійного професора-латиніста Томащука, й теж посміхнувся йому у відповідь, – й так відбулося щасливе для Шамрая знайомство з директором гімназії.
Й промовив професор Томащук до знайомого йому сторожа музею, який завжди виструнчувався перед маєстатичним добродієм, коли той заходив до «Гуцульщини» і вкидав до скарбонки щедру лепту:
«Тішмося, добрий чоловіче, і Богу дякуймо… А якби ви мали бажання перемінити місце праці, то я взяв би вас за педеля до нашої гімназії. Що ви на це скажете?»
Й так несподівано Штефан Шамрай став на службу в першій Міській українській гімназії. Він щогодини побожно підходив з молоточком у руці до залізної штанги, що висіла в коридорі першого поверху, дзвонив і на перерву, і на уроки й гордо дивився на розгуканих хлопчаків, які, зачувши дзвін, вмить зникали з коридору й затихали в класах, а десь там, серед тлуму дітей, утихомирювався загарливий до науки гімназист молодших класів Олесь, син педеля Штефана Шамрая.
…Тієї осені Олесь мав уже переходити до п'ятого класу гімназії, він пишався тим, що відтепер буде вважатися старшокласником і ніхто із зарозумілих ліцеїстів більше не називатиме його «цванком» або ще принизливіше – «бенькартом»; за літо він помітно підріс, чорне волосся вкладалося на голові хвилями, він часто заглядав у дзеркало й переконувався, що виглядає зовсім незле: плечі поширшали й зміцніли, дитяче кругле обличчя видовжилось, стан набрав стрункості, рух тіла й рук став стриманішим – із дзеркала поглядав вродливий юнак з густими дугами брів, з великими сірими очима, й Олесь уявив собі, що непогано виглядав би й на фотографії.
Й тоді зблиснула в його голові зухвала ідея: він сфотографується в самого майстра Кіблєра й вишле поштою знимку на адресу панни Москалівни, за якою все літо, відтоді, як вона погладила його по голові й обпекла поглядом своїх синіх очей, кожного дня слідкував і таки догледів, як у квартиру будинку, що поруч із фотосалоном Кіблєра, заходить, і запам'ятав адресу. Отже, він підпише фотографію приблизно так «Найвродливішій на світі панні Оксані від юного лицаря на пам'ять про нашу першу зустріч на розі Скупневича й Каштанового провулка у червні 1934 року» – і вишле їй.
І хай собі панна Москалівна пригадує й домислює, хто ж то пазить за нею, хто цілує її у своїх юнацьких снах, хто щоночі умліває в ліжку від шаленого до неї бажання, й буде вона тими догадками мучитися аж доти, поки Олесь змужніє і – може, аж по матурі – покрутить дзвінок у дверях її квартири й з букетом червоних троянд увійде до покою, стане перед нею на коліна й великодушно промовить, що прощає їй блуд з професором Тарновецьким, що ніколи не спитає її й про інші дівочі гріхи, яких, можливо, вона надбала за його довгі передматурні роки, й признається їй, що є тим лицарем з фотографи, який без вас жити не може, то будьте відтепер і до кінця моїх днів зі мною… А тоді вона підведе Олеся з колін, пригорне до грудей і видихне заповітні слова: ти мій князь віднині і довіку…
Проте інтимна зустріч з панною Москалівною відбулася набагато раніше…
Олесь непорушно сидів на табуретці у фотосалоні Кіблєра, а майстер то присував до нього громіздкий фотоапарат на триніжці, то відступав з ним назад, підводив руку й просив хлопця дивитися на кінчик вказівного пальця; Олесь намагався виконувати вимогу майстра, та його погляд чомусь зісковзував на об'єктив, затулений чорною покришкою, майстер уже сердився на штивність клієнта, який сидів немов перед розстрілом або – гейби шпагу проковтнув; врешті Кіблєр відкотив фотоапарат аж до стіни й гукнув нетерпляче:
«Панно Оксано, чуєте, нехай панна Оксана стане отут-во, а ти, хлопче, дивися на неї закоханими очима, вона досить гарна, може й сподобатися… Ви що, не чуєте, панно Оксано, таж підійдіть і станьте отут-во!»
Й постало перед Олесем неймовірне видіння, і він уже не міг відвести очей ні вліво, ні вправо, вони прикипіли до дівчини, яка вибігла з лабораторії й стала там, де Кіблєр їй наказав; панна завчено посміхалася, й була то прекрасна Оксана Москалівна.
«Так, добре, люкс! – вигукнув майстер, зняв з об'єктива затулу, й коли спалахнув магній, закрив об'єктив і сказав до панни: – Випишіть йому квитанцію й візьміть плату».
Й коли Кіблєр сховався разом з громіздким апаратом за параваном, з Олесем сподіялося таке, ніби в салоні опинився не він, а його двійник, й Олесь збоявся, що той може повестися неґречно, адже панна Москалівна взяла його за руку, й він у нестямі відчув, як його лікоть діткнувся до її м'якого перса; проте панна поводилась відчужено, вона сіла за столик і, не дивлячись на хлопця, почала виписувати квитанцію. Й Олесь враз став сам собою і, перемагаючи зніяковіння, запитав хрипким голосом:
«Чому ви тут?»
Панна підвела голову, здивовано глянула на хлопця і враз приязно посміхнулася, впізнавши «бенькарта», який колись стояв перед нею сторопілий на розі Скупневича й Каштанового провулка в той час, як вона, тихо зачинивши хвіртку, вийшла з подвір'я професора Тарновецького.
«О-о, то ми знайомі! – голосно промовила, немов зраділа з такої зустрічі, й стала ще гарнішою, ніби захоплені позирки адораторів додавали їй краси. – Та це я після матури стала тут до праці, чи ж то може нині українка отримати відповідну посаду або вступити до університету?…»
Панна Москалівна знову нахилилася над столиком, докінчуючи виписувати квитанцію, й, коли подавала її Олесеві, прошепотіла, дивлячись йому у вічі й обдаючи його гарячим подихом:
«Будь моїм приятелем і нікому ніде не похвались, де ми побачилися вперше. Це для мене нині дуже важливо… Добре?»
Й більше нічого тієї миті не бачив і не чув Олесь, лише тиха просьба панни дзвеніла в його вухах. Він зумів вимовити тільки одне слово «добре» і в нестямі вибіг із фотосалону майстра Кіблєра.
Квитанцію забув узяти, та вертатися не посмів, запам'ятав лише, що фотографії будуть готові за тиждень. Тоді вже розпочнеться навчання в гімназії, й Олесь по дорозі додому заверне до Кіблєра, забере їх, а одну з них – з підписом, залишить на столику, за яким працює панна Москалівна, і навіть якщо вона кликатиме його, він не вернеться… А вдруге зайде до фотосалону аж перед матурою в новому костюмі, який батьки справлять йому на випускний вечір – з чорним метеликом під шиєю, з білосніжною хустинкою в нагрудній кишеньці, ріжок якої визиратиме, як у судового радника Корнеля Геродота; о, тоді він уже насмілиться запросити панну Оксану на котильйонову забаву!
З такими мріями Олесь жив увесь тиждень, й ніщо більше на світі його не обходило. Не знав він і того, які клопоти завітали до панни Гані й пані Аделі, котрі щоранку сходилися посередині Каштанового провулка на пльотки, й чому вони тепер, такі голосні, почали розмовляти впівголоса, нахиляючись, кожна своєю чергою, до вуха сусідки, надолужуючи мову мімікою, а останнього дня літа тільки головами покивували й руками показували в бік будинку професора Тарновецького, розпачливо прикладаючи до грудей долоні…
Пан Геродот іноді виходив на подвір'я й біля хвіртки прислухався до балачок пань, щоб дізнатися про найсвіжіші новини, бо обидві сусідки цілими днями слухали в покої панни Гані детекторний приймач, тепер він і без них знав, що трапилося в краю, однак пантоміма, якою нині порозумівалися пані, насторожила його: що ж бо могло сподіятися з професором, чому вони шепочуться, кидаючи скрадливі позирки на його будинок?
Усі тепер у Місті тихцем обговорювали найновішу тривожну новину – про варшавський процес над убивцями міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького. Вулицями, базарами, склепами снували конфіденти в чорних капелюхах, з піднесеними до вух комірами, в крамницях вони нібито уважно оглядали товар, прищурюючи при тому вуха до продавців і покупців; замовляли в барах і ресторанах порцію салату й пиво й сиділи там, насторожені й чуйні, скільки їм було звелено; на Торговицькому ринковому майдані тихо никали, мов таргани у дешевих їдальнях, вистоювали біля вивішених гуцульських килимів та ліжників, пробували на зуб біжутерію у жидівських ятках, відмикали ключиками, немов для проби, чи справні, амбарні колодки, перебирали пальцями шевські кілки, однак ніхто з них нічого не купував. їхня служба полягала в тому, щоб слухати, про що люди півголосом розмовляють, хоч самі добре знали, про кого йде між людьми мова: про Григорія Мацейка, який виконав атентат і зник безслідно, про Крайового провідника ОУН Степана Бандеру, якому за організацію атентату загрожує смертна кара, про новостворений концтабір у Березі Картузькій та про сітку оунівських змовників, якими поліція заповнює тюрми.
