Генерали імперії - Чемерис Валентин Лукич (бесплатные книги полный формат .txt) 📗
«Дорошенко — один из героев древней Малороссии, непримиримый враг русского владычества».
Ось-ось. Саме так, Олександре Сергійовичу. Ворог непримиренний, але не руських взагалі, а тільки руського «владычества», що, як відомо, не одне і те ж; того «владычества», завдяки якому Росія і росла, і розширювалася з року в рік, з віку в вік, перетворюючись із маленького московського князівства на гігантську імперію. Петро Дорофійович і був ворогом такого «владычества», та й хто — скажіть-но мені, — може любити чуже «владычество» над собою? Який народ? Яка нація? І, що важливо, не люблять його чомусь і самі росіяни, бо віками з ким тільки не боролися, аби скинути з себе оте чуже «владычество», що вони його віками і віками нав’язували — і нині нав’язують — іншим народам.
Отож твердити, що з усіх українських гетьманів тільки він, Дорошенко Петро Дорофійович, єдиний, хто більше за всіх ненавидів руських, значить нічого не сказати. Справедливішим буде інше твердження: з усіх українських гетьманів він, Дорошенко Петро Дорофійович, найбільше любив Україну.
То щира правда, що про неї згодом напише Микола Костомаров: «У Дорошенка, як і в багатьох українців того часу (та хіба тільки того, — В. Ч.) була одна улюблена думка: зробити Україну самостійною державою». Але…
Але спробуй те зробити, як Україну споконвіку оточували такі сусіди (Польща, Росія, Туреччина з Кримським ханством), які намагалися приєднати її то до свого королівства, то до свого ханства, то до свого султанату чи своєї імперії… А щоб українці так ніколи й не могли об’єднатися і стати за одне, турки ставили на чолі України Ю. Хмельницького або Суховія, Москва — Брюховецького, Многогрішного, Самойловича, Польща — Ханенка, маніпулюючи маріонетками, готовими торгувати Україною, аби втримати в своїх руках булаву, вміло роз’єднували українців і нацьковували їх один на одного…
«Шукаю виправдання…»
«Кому? Чому?..» — запитав його інший Дорошенко. Теж Петро Дорофійович, якого він хоч і не бачив, але чию присутність і голос чий завжди відчував, — він лунав у його в душі.
«Собі. Своєму життю…»
«І тобі ото воно треба?» — запитав другий Дорошенко.
«Треба, — відповів твердо. — Кожний, хто закінчує земний свій шлях, мусить шукати виправдання своєму життю. От і я шукаю, думаю…»
«Про віщо ж ти думаєш?» — чіплявся внутрішній голос.
«Та все про те ж… Навіщо я взагалі жив?»
«О, ти стільки зробив…» — почав було другий Дорошенко, але він його перебив:
«Почекай. Кому це було потрібно? Що я жив? Та й чи було кому потрібно? А має ж бути в житті кожного призначення — для чого він прийшов у цей світ? Для чого йому Господь дав життя?»
«Дивний ти, чоловіче… Та для того, щоб… щоб…»
«Ну, ну, сміливіше. Для чого?»
«Та для того, щоб жити!»
«Просто так жити? — подивувався він. — Але ж просто так і звір живе. А людина, як я мислю, не для того створена Господом і живе, щоб тільки їсти, пити. Щось ще має бути. Більше. Значніше. Зрештою, в людини має бути те, що їй Бог заповів. І як людина заповідане Богом здійснить, значить, вона не даром жила і може спокійно йти з цього світу».
«І ти ото голову собі сушиш?»
«Сушу. За життя треба розплачуватися, як і за все в цьому світі… Хто сказав? Не знаю. А зараз я кажу. Не відаю, чи є в мене чим розплатитися за прожите життя, Богом мені дане. Одне можу сказати: я не так і багато зробив зла».
«Вітаю, — гмикнув той, другий Дорошенко, в’їдливіший, — шкода, що не витягнув на святого».
«На святого і справді не витягнув. Але… Зло я таки зробив, хоча і не хотів. Але мало його зробив — у цьому маю хоч якесь заспокоєння. Тож мені ще може бути якесь виправдання, та й що я хотів? Не для себе жив. До 57 літ, як мене в Москву запроторили, навіть хати своєї не мав, жив у резиденції гетьмана, а вона кожному гетьману положена».
«І що ж ти хотів?»
«Волю своєму краю. Щоб була своя держава. Того хотів, чого раніше мене й Богдан хотів».
«І про що ж ти знову думаєш, небораче?» — вже почав сердитись другий Дорошенко.
«А про те, чи вистачить в мене розплатитися за життя. І про те, що я скажу, коли стану перед батьківські очі Господа? Ось я, мовляв, Дорошенко, грішний аз? Хоч і багато задумав, але багато й не встиг. Чи й не вдалося мені».
«Не тільки тобі не вдалося. Богданові теж…»
Скільки в Україні Шевченків — було і є, — а Шевченко в Україні один.
І з гетьманами не густо.
За 116 років існування Української гетьманської держави (1648–1764, хоча по-справжньому Україна незалежною була лише в рамках 1648–1654 років, себто шість років, бо протягом решти 110 років наша вітчизна була пов’язана договірними відносинами то з Польщею, то з Туреччиною, то з Кримом і особливо з Москвою), так ось, справжніх гетьманів вона мала раз-два, три, чотири… Третім у цім списку славетних після Богдана Хмельницького, Івана Виговського, але перед Іваном Мазепою, іде він — Петро Дорофійович Дорошенко.
Чотири за 116 років.
Таки не густо.
І всім їм, чотирьом борцям за волю України, так і не вдалося її вибороти — волю для України.
Зародившись у 1648 році, гетьманство (всієї України) «старшим братом», під якого всі так воліли на Переяславській раді, було знищене у 1764 році, потім через віки відродилося, але вже на кілька місяців — у 1918 році — Павло Скоропадський — і зникло, здається, назавжди. Та загалом, якщо рахувати і незалежність, державу свою ми до 1991 року так і не мали. То що ж ми за народ такий — унікальний чи що? Чи такий невезучий, що за віки не вибороли собі держави? Чи керманичі нам усе такі траплялися?.. Хоча…
Чотири з них (гетьманів) таки були на вагу щирого золота. Патріоти і талановиті військові та державні діячі. Але і їм, відданим з відданих, не вдалося створити незалежну Україну, навіть самому Богдану, зачинателю титулу «гетьман України».
«Бог знає, братове, чиє це нещастя, що не дав мені Господь закінчити цю війну так, як хотілося… Ствердити навіки незалежність і вольність нашу…
Бог задумав інакше. Не встиг я завершити свою справу і вмираю з великим смутком, не знаючи, що буде після мене…»
Вже стоячи однією ногою в могилі, на порозі Вічності — так звернеться в році 1657 Богдан Хмельницький до нагально скликаної ним же — смерть уже була в нього за плечима, загадкова, до речі, смерть! — козацької ради в Чигирині, і вимовлятиме ці слова глухо і тяжко, не так від фізичної втоми, як від душевного відчаю і усвідомлення своєї поразки.
Не просто було вже приреченому гетьману вимовляти такі слова, але мусив. Хто-хто, а він добре бачив і розумів, що його титанічні зусилля, що їх він докладав день у день, створюючи незалежну Україну, врешті все його життя, що він його поклав на вівтар України, не увінчалися успіхом, і він залишав Україну посеред тяжкої, виснажливої дороги, якій кінця ще й не було видно — до волі.
«…старий Хмельницький із сумом бачив, що десятилітня його праця й зусилля не довели розпочату справу до бажаного кінця, й майбутнє рідної землі вимальовувалося перед його зором у сумному вигляді». (Орест Левицький).
І це йому не вдалося — Славетному! Здавалося б, везучому! Генію. Визволителю України. Батькові козацької держави. То що вже говорити про інших.
Через два місяці після цих гірких слів 6 серпня 1657 року Богдана Хмельницького не стане. (Його, воістину шекспірівську драму кінця життя не втішить навіть козацька обіцянка вибрати гетьманом по його смерті сина Юрія. Юрка. Юрася. Приємно йому було те чути, приємно як батькові, але як гетьман, як діяч він знав нездалість Юрія, тож ніякої сподіванки на нього і не покладав).
Так і помре він з відчаєм, що йому — навіть йому! — після київських князів Ярослава Мудрого чи, скажімо, Володимира Мономаха та Володимира Великого — найвеличнішому, не вдалося утвердити навік «незалежність і вольність нашу».
Його спіткала фатальна невдача, передавши її нам, він відійде з цього світу. Нам і досі гірко. І нам ще віками буде гірко.
