Рай - Барка Василь (онлайн книги бесплатно полные txt) 📗
«Чи є у вітрині цікаві речі? — дивиться Антон Никандрович. — Ні, немає. Зайти і спитати Саркісяна».
— Моє шанування! — через прилавок гукнув, побачивши старого в дверях, Саркісян, завідувач магазину: очі, подібні до чорносливу, і спритні руки.
Крізь вузенькі дверці провів старого в кімнатку, відділену від магазину простінком із тьмяними шибками. Порадував старого:
— Через секунду вернусь, маю для вас дещо.
Антон Никандрович присів до стола; примирився з необхідністю дожидати — замріявся на кольористу пожежу квіток, що в вазі. І враз аж кинувся, мовби з квіток засичала гадюка. Ні, не гадюка!., не засичала вона з ласкавих квіток, — Серпокрил рудіє по той бік стола, втопивши в свого недруга пильний погляд, подібний до скісного проміння місяця, коли приходить воно з–за тополь.
Мимовільний рух Антона Никандровича був найпростіший — встати і вийти. Але Саркісян перейме, почне розпитувати, шумно умовляти, щоб зостався, щоб почекав, а старий жахливо не любив прилюдних сцен такого роду. Він відвернувся від стола — до книжок, що купами складені долі. Пальцями лівої руки витарабанював якісь зневажливі і войовничі ритми. А потім зір його впав на томик на столі, недалеко від вази; схопив його старий і з шаленою уважністю зазиркав між сторінки, а втім зміст надрукованого вперто залишався за межею свідомого сприймання.
Хоч був старий, сказати б, забронований ворожістю до Серпокрила, все ж відчував на собі погляд його: допитливий погляд, незадоволений, з відтінком досади.
— Добрий день, Антоне Никандровичу! — зазвучало з–за препишного згромадження барв.
Спершу старий промовчав, але через хвилину, в неспокої, з болісно переможеною досадою відповів:
— Добрий день!
Відбувши формальність, старий зосередився на сірих сторінках вельми недосконального друку; виявилося, то — грузинські казки в перекладі, який нагадував «зянне дзеркало», з такими прищами і викривленнями, що сама Венера Мілоська була б схожа на жабу. Однак суть можна схопити; навіть можна здогадатися, яка то краса в оригіналах! Старого приманює відпечаток злитих двох характерів; — східна емоційність і розкіш уяви єднаються з духом християнства. «Прийдуть часи, — гадає собі Антон Никандрович, — від узгодження східної мудрости і християнського світла залежатиме доля цивілізації».
Почав Антон Никандрович ткати свої печальні, свої відрадні думи — збайдужнів до Серпокрила, ніби втік душею від нього в минулий круг, повний патетики, бурхливости, трагізму, щоправда, напоровся дорогою також на досить «прозаїчні» рядочки в шкарубкій книжці. А Серпокрил нагадує про свою присутність:
— Скажіть, якби замісто мене тут сидів біс і на ваш оклик: «Ах, як мені потрібна ця книжка!» сказав: «Будьте ласкаві! дарую!..» — взяли б ви чи ні?
— Взяв би.
Як ви гадаєте, хто гірший: біс чи я?
— Мушу подумати, — сказав Антон Никандрович, а після короткої павзи ствердив: — здається, товариш Серпокрил трохи кращий.
— І за це спасибі. Книжка моя, а не Саркісянова; прошу вас: візьміть її!
— Ви — люб’язна людина, і я починаю розуміти, чому Іван Іванович захоплений вами. Вдячний за книжку; прочитаю, — верну.
— Знаєте що? — гарячково загомонів Серпокрил і навіть грудьми наліг на стіл. — Киньмо трагікомедію!.. Кому вона потрібна?
Різким жестом рудий бібліотекар відсунув вазу під простінок, щоб дивитися без перешкоди в обличчя старому. Низько нахилені, аж до церати на столі, квітки метнулися набік, і перед очима Антона Никандровича, що повернувся до ворога, заблистіла в червонастому світлі, звільнена від кольористого прикриття, металічна розрізачка для книг, подібна до старовинного кинджальчика з костяними накладками на колодочці. Антон Никандрович швидко схопив її й підняв до очей — хотів роздивитися перед тим, як вжити, — а Серпокрил відсахнувся від стола, наставив руку, закриваючи собі обличчя перед ударом. Проте, мавши міцні нерви, в одну секунду прибрав собі ставу людини, що байдужно дивиться на тигра, випущеного з клітки. Тим часом Антон Никандрович, схилившись до книжки, водив кинджаликом поміж нерозрізаними сторінками. Він боровся з божевільною хвилею, що бунтувалася в чуттях і штовхала на злочин: шпортонути, вдарити по–звірячому он того, хто сидить недалеко від такого смертельно тонкого вістря. Отруйна каламутна хвиля, залишена, мабуть, від найпервіснішого хижацтва, проривається в свідомість і мовби магнетами посуває вістря до наміченої жертви, а очі засліплює і розумну волю, що противиться проклятій спокусі, послаблює вкрай. Антон Никандрович збирає всю добру волю своєї душі, щоб перебороти скажений намір, і боячись себе самого, ховає гострий металічний предмет за вазу, щоб його зовсім не видно було.
— Книжка мені потрібна, — напівпритомно, але з самовиправданням сказав Антон Никандрович. А зрештою він хотів остаточно здушити в своїй психіці моторошне бажання: перебранчити його або втекти від нього в найтемніший куток і там заплющити очі. Він би радо задрімав тепер. Погасив би свою свідомість, в якій розпеченим каменем ворушаться думки: от є людина; її вбито; зникає з існування назавжди!., в течії вічного один лиш раз появилась особа, що думає, відчуває, діє, перебуває в житті, як неповторна, навіть непомислима вдруге… і — немає її… який страшний своїм значенням на тлі безконечного існування — факт знищення людини! Немає міри для визначення несвітського непоправного зла, що в убивстві, — жахом віє від уявлення про нього і незносимою безнадійністю, від якої можна збожеволіти або навіки пройнятися залізним стоїцизмом і жити смиренно до кінця днів своїх, жити в несказанній тихості серця, щоб не образити судних сил возмездя і не спричинити, крім однієї передчасної смерти, також загибелі кого–небудь з ближніх.
Можливо, на обличчі Антона Никандровича позначилося дещо з його переживань, бо Серпокрил багатозначно промовив, притишивши свій хрипкий баритон:
— Ви хворі, треба відпочити і полікуватися. Мені вас жаль.
Сердиті слова вихопилися з уст Антона Никандровича:
— Вам?! Знайшли кого жаліти…
— Ну, знайшов, — і себе жаль, і вас, бо скоро всім кришка.
Підняв брови Антон Никандрович: «Лякає рудий? Чи почув що–небудь про війну?» А рудий говорить, як прокурор:
— Вам тільки в ідеалі прогрес, особиста свобода, прав да, а в житті ви здатні, скажімо, зненавидіти того, хто, як вам тільки здається, ваш смертельний ворог. Я мав необережність говорити про свої наміри. Сорок років живу на світі, а перший раз маю таку прокляту рахубу! В чім я винен? Беру тільки краплю з того егоїзму, що ним живуть партійні — від вождя до останнього Ваньки. Вони всі забезпечили собі теплий куточок. А я, — що я? «безпартошка», «ципльонок жарений»; так, «ципльонок тоже хочет жить»… От і весь секрет: я жити хочу! Досить мені ідеалів, що дві з половиною тисячі років ходять, як туман, і застилають сонце і тішать дідів по кабінетах, досить мені крикливих лозунгів про горлорізання, за якими кримінальна компанія мостить собі царське гніздечко, — досить! і чорт з вами, з усіма крикливими втішителями і проводирями; я не хочу знати вас! І не тільки я — народові надоїли ви до смерти. Хто з вас дав йому щастя? Ніхто! Кожний дурить на свій лад, а «ципльонок жарений» вискочить на світ, намучиться–намучиться і складає крильця, гроб з музикою. Скажу вам точно: я найменший егоїст на світі, бо чесно вимагаю: бризніть мені в чарку одну тільки краплю життя, що належить мені від народження! Бризніть!., ось сюди, — підставляю чарку… Хочу випити краплю життя, бо тяжко мені, душить дурна тяганина за владу, за гроші, за славу… будь вони прокляті! Якщо вам кого–небудь хочеться вбити, будь ласка, кличте на дуель Гітлера! А то прив’язли до Серпокрила, «ципльонка жареного». Мені однаково, чи чорт червоний, чи чорний; уконтрапупить червоного чорний, — я й при ньому пристроюсь жити: шукатиму зернини під верандою. А то, дивись, які вони розумні! Посварились на смерть, а ти за них лоб підставляй під кулю… Ні, йдіть самі! Нема дурних. Живому псу ліпше, ніж мертвому леву, бо тепер все навпаки: пси керують світом і хотять, щоб Серпокрили, як леви, воювали за них. Досить! Хай самі воюють. На додачу — з вами морока… навіщо я здався вам? Причепились до такого собі штурханого на всіх перехрестях пташка, пустіть його к чорту — нехай собі пручається в світовій веремії, якось та виб’ється до солодкого хуторця. Вип’є свою крапельку з чарки, а тоді, як кажуть, — мертвим хоч тин підопри.
