Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич (хороший книги онлайн бесплатно .txt) 📗

Княгиня Ольга пригадує чоловіка свого Ігоря, який не раз, прощаючись з нею, говорив: «Іду допоможу брату Симеону» – і йшов, не знаючи, чи повернеться назад. Може, проходив він через Преславу, може, лежав колись у цій світлиці, лежав, слухав далеку пісню в горах.

Але затихає смутна пісня вдалині, вітер давно завіяв сліди кесаря Симеона і князя Ігоря, а ті, що прийшли після них, до своїх батьків уже не подібні.

Княгиня Ольга пригадує обличчя кесаря Петра, з яким розмовляла цього вечора, і думає: на кого він схожий, кого нагадує?

І тоді виринає перед нею ще одне обличчя – обличчя імператора Костянтина: та ж посмішка, ті ж рухи і ті ж самі злі вогники в очах.

«Ось на кого став схожий кесар Болгарії, – думає княгиня Ольга. – Ні, марно я заїжджала сюди, до Болгарії. Преслава – це той самий Константинополь, тільки менший, зовсім маленький…»

8

Чим далі на північ, тим ставало холодніше. Ішов сніг, дужчали морози, замело шляхи. Посуватись далі колісницями нічого вже було й думати. Княгиня Ольга веліла обміняти їх у якомусь болгарському городі, де починалась рівнина, на сани. Але незабаром виявилось, що й на санях вони не проб’ються через засніжену рівнину… Тоді вони залишили й сани.

На коні сіли княгиня Ольга, вся рідня її, сли, купці. Перехрестившись на схід, поліз на коня священик Григорій, спритно стрибали в сідла служниці княгині, – полянським дівчатам це була не новина. Останніми сіли, озброївшись луками й списами, лодійні вої – разом з дружиною вони повинні були охороняти поїзд.

На добре поприще розтягнувся поїзд: попереду їхали дружинники, за ними – княгиня з своїми супутниками, лодійні вої пильнували сліду.

Перед ними тягся довгий шлях, степове бездоріжжя, дні й ночі серед снігів, у лісових хащах і просто на мерзлій землі, під небом.

Але чутка про те, що київська княгиня Ольга їде з Болгарії на Русь через Угорську землю, швидко летіла перед нею, і в лісах над Тисою валку княгині зустрів загін закованих у броню вершників на чолі з братом князя Такшоня – князем Мітлашем. Цей загін супроводив княгиню в усій дальшій дорозі, а в особі князя Мітлаша вона мала розумного супутника.

Від нього княгиня Ольга дізналась, як живуть угри на рівнині над Тисою. Князь Мітлаш говорив, як важко їм було знайти куточок землі серед слов’янських племен і як довго доводилось утверждати дружбу з цими племенами. Далі князь Мітлаш розповів, як разом уже з руськими племенами доводилось уграм одбивати раз за разом наскоки сусідів, розповів про страхітливу битву з германським імператором Оттоном над рікою Леха, що сталась за два роки до цього…

Та княгиня Ольга і сама пересвідчилась, що угри, які тільки сто літ тому вийшли з далеких земель на сході, рушили на захід і стояли деякий час, шукаючи вільних земель, недалеко від Києва, знайшли ці землі, осіли на широкій долині над Тисою, побратались з слов’янами, багато чого вже від них навчились, посходили з коней, залишили свої намети.

Скільки не їхала княгиня з почтом понад Дунаєм, а потім понад Тисою, вона бачила великі села, оброблені ниви, табуни худоби.

У палаці князя Такшоня Ольга не зустріла ні розкоші, ні візантійського блиску. Це була справжня фортеця серед степів і гір, а мешканці її – мужні люди, вої.

І чомусь так трапилось, що княгиня Ольга, яка не змогла вільно говорити й не зустріла підтримки ні в Константинополі, ні в Преславі, зрозуміла цих суворих воїв.

Ці люди хотіли жити, працювати на землі, тримати в руках не меч, а рало, але на них накочувались ворожі хвилі з півночі й з півдня; цих людей так само, як і ті племена, що жили тут до цього, хотіли знищити з півночі германці, з півдня – ромеї, і тому князь Такшонь дуже люб’язно зустрів княгиню Ольгу, що прийшла до нього з дружбою і миром, – маючи запеклих ворогів на півночі й півдні, угри хотіли мати друзів на сході.

І щось більше, ніж сусідська дружба, народилось за ці дні й у довгі осінні вечори, які княгиня Ольга провела в палаці князя Такшоня. Вона просила князя й дружину побувати в Киеві-городі, запропонувала дочці князя Ільдіко поїхати з нею до Києва, подивитись на руських людей, познайомитись з її синами.

Вона більше нічого не сказала, але і князь, і його дружина зрозуміли, що княгиня Ольга немарно запрошує Ільдіко до Києва, немарно називає її Предславою, а хоче назвати її дочкою, зміцнити мир любов’ю. Що ж, угорський князь не забороняє Ільдіко-Предславі побути гостею в Києві, познайомитись із княжичем Святославом, обидві ж княгині домовились і про більше – посаг.

Так закінчувалась далека подорож княгині Ольги до Візантії. Перед нею був ще важкий шлях через широку рівнину, де протікала швидка Тиса, через високі Карпати, ліси, нетрі, червенські городи.

Але княгиню вже не лякав цей шлях – тут, над Тисою і в Карпатах, жили рідні руські люди. Князь Такшонь і княгиня посилали з Предславою різні добра, велику дружину, багато коней. З таким почтом княгині не страшні були ні зима, ні зла людина.

Розділ дев’ятий

1

Дні ставали коротшими й коротшими, морози все дужче сковували Дніпро, від стін города до самого обрію біліли сніги, сніги…

Нарешті настав і Корочун – найкоротший зимовий день, коли, як тоді вірили, бог сонця сходився з богами темряви, боровся з ними й перемагав.

Закутані в шкури убогі, перемерзлі люди від щирого серця хотіли допомогти доброму богу врятувати сонце, бо втрата світила була б загибеллю й для них, – і в найдовшу зимову ніч у звірячих шкурах, зі зброєю в руках виходили на сніги, загрожували злим богам, палили вогні, щоб боги темряви тікали.

Так було й на Горі. Тільки настала ніч, перед постаттю Перуна біля величезного вогнища завирував натовп чоловіків, жінок, дітей. Проте добрати, хто з них чоловік, а хто жінка, – було важко, бо цієї ночі боги темряви не повинні були знати, хто на них наступає. Усіх злих, хижих богів годилось налякати, й тому багато чоловіків понатягали на себе жіночі платна, жінки ж одягали чоловіче вбрання, на обличчях у багатьох були скурати й ларви [131], люди тримали в руках щити, списи, мечі, дехто ніс з собою сопелі, бубни, гудки…

Тоді зчинився великий шум – усі били мечами об щити, гриміли списами, хто вмів, свистів у сопелі й гудки, інші просто обертались круг вогнища, кричали:

Далі в коло входив хтось із жерців, який заради цієї ночі одягав на обличчя страхітливу скурату – цілу голову бика з рогами, великими очима, а в руках мав бубон з мідними брязкалами. Ставши серед кола, жрець через дірки в шкірі вдивлявся в скурати й ларви навкруг себе, потім починав обертатись все дужче й дужче, високо піднявши в руках бубон, що гримів і брязкотів.

Слідом за ним швидше обертались і люди в колі, дужче бряжчали щити, пищали сопілки й гудки, – це був страхітливий танець перед Перуном.

І раптом жрець зупинився. Зупинилось і коло. Жрець якийсь час передихував, дивився в темряву, що стелилась за Перуном.

– Бачу Корочуна, бачу! – раптом волав він.

І тоді він брав головешку з багаття, підіймав її над головою, рушав у темряву, де ще звечора приготовлена була й оздоблена велика сосна, а під нею стояло обв’язане соломою й змащене смолою коло.

– Женіть Корочуна! – кричав він.

– Славте Коляду! – голосили люди.

Жрець підносив головешку до сосни, і вогонь відразу запалював гілля, повз угору, до вершини.

– Женіть Корочуна! – кричав жрець.