Жовтий князь - Барка Василь (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗
— Бо все інакше стало, — пояснює молодша. — Колись убивали тільки вночі, а тепер і вдень; і людей до того призводять, таких, що вже не тямлять себе.
Потяг стугонів, перебігаючи через простори, вкриті бур'янами. А дві душі ніяк не відстануть думкою — від того, що діється.
— З дітьми і в нашім селі так: більшістю попропадали, — згадує молодша. — Один чоловік на околиці, недалеко від нас, раз вийшов з хати поратися в садибі, слабий і ледве рукою водив. Бачить хлопця, що тільки-тільки ноги переставляє; от і журиться чоловік, знаючи його: «Дивися, сирітка тут! Це б йому шматок хліба дати, бо мале та бідне, а де ж я візьму? — сам скоро поляжу і діти зо мною». Зробився той хлопець, як тінь. Був сирота круглий: батька на війні вбито, а мати ще не встигла сина виховати, як померла; так і бродив він по людях. Побачив клуню в сусідньому дворі, туди і зайшов. А дядько думає: «Хай там у куточок заб'ється сирота і відпочине, завтра я йому чогось ізз'їсти понесу». Увечері вернувся дядько в хату — не бачив, щоб хлопець із клуні виступив. Другого дня взяв дядько маторженик: це і в вас мабуть, однаково печуть мішанку, бравши кільця з шпоришів, серіжки з береста, лободу, кропиву і всячину разом: взяв і поніс до клуні. Прочинив двері, зразу протягом війнуло знизу; поламаний реманент по кутках і соломка, — дивиться дядько, ніде немає хлопця! Походив сюди і туди, немає! — таки немає. Хіба вночі вийшов, а куди? Постояв дядько і вже хотів вертатися, аж тут його морозом обкинуло — побачив кров! В одному місці розлита по соломі. Багато потекло. І видно, хтось затирав її, віником, чи що, а вона все ж зосталась. «Он що! — прошепотів чоловік; чув, що холод обняв йому всю душу. — Божевільні вбили хлопця! І — на м'ясо… Тепер готують з нього їжу… Страх який! — Дядько вийшов швидко і вернувся в свій двір. Не знаходить собі місця. — Хоч міліція — собачня, а хтось же мусить на світі за таким ділом глядіти! Хай хоч тут порядок наведуть». З'явився до сільради і там, зустрівши міліціонерів, розказав їм, що бачив. Пішли вони в той двір робити обшук; і дядько з ними, і ще одного взяли в дорозі.
В хаті була сама господиня — її чоловік давненько помандрував кудись. Господиня мовчазна і нерухлива: стояла, ніби стовп, тільки очі світилися їй лихоманкою. Враз затремтіла вся і знов — як стовп, мовчить; дивиться широкими очима і нічого не тямить. Дядько побачив: «Так і є! Вже розуму рішилась».
Заглянули в піч — стоїть чавун; витягли його, а там хлоп'яче стегно порубане: холодець варився. Решта була в погребі.
Повели господиню до сільради, там замкнули в «холодну», а коли знов прийшли брати і вести в місто, вона мертва лежала.
Слухавши розмову в вагоні, Дарія Олександрівна мучилася від неспокою; як почула ж нагадку про напасть на дітей, то тривога, мов залізна розпечена гадюка, заворушилась на серці. Скоріш би додому!
Біль душевний і нетерпеливість накипали від кожного почутого слова: з переказів про випадки, що і сама Дарія Олександрівна знала. Якраз тепер, при спогаді про загибель дітей, їй на душі зметнувся найгірший розпач. Страшно навіть уявляти нещастя, хоч так настирливо, з безжалісністю нав'язується бачення само: як син її терпить подібно до тих, котрі пропали. В байрак вкинуто, чи що. Вона обмирала безперестанку при кожному проблискові того уявлення і боялася чути розмову сусідок, але, супроти свого страху, чула її, пропустивши малу частину, серед вагонного гомону і гамору, перебиваного брязкітливим стугоном потяга. Знов — голос старшої:
— В сусіднє село їду, а там біля крайніх хат повкопувано дошки і чорним написано, що нема нікого.
— Багато тих дощок іще буде, — говорить співбесідниця.
— Звісно, буде!
— Хто зоставсь, того за дрібничку судять і — в Сибір, в снігу домучити.
— Бо це домовлено: вигубити найбільше; дано такий розказ. Викидають людей з хат, в ліси, щоб там мерли. Багато з нашого села там опинилося. Викопували ямки під кущами і тулилися. Або зведуть верхи ліщини докупи і позв'язують, як курінь, і так живуть. На полі вигрібають мерзлу картоплю — торішню, і ще не вмирають. Тоді партійці, а з ними червоні картузи, ловлять людей і приводять у сільраду, допитуються: «Чому ти не вмер?» Бо їм того треба, щоб люди пропадали: такий план їм дано через Москву, і далі, з сірчаного гнізда, що не при сонці називається.
— І мій покійний чоловік часто казав: то підстроєно! А в святій книзі Божий ученик звістив наперед про лихо — щоб ми береглись.
— Чула я, а читать не довелось, і книги тієї нема, і очі слабі, хоч і дістану, не вчитаю, — виправдується старша.
Співбесідниця ж переказує поволі:
— Написано, що виліза з моря звір повсесвітній, значить, сполучка така, з багатьох разом; звір розриває людей, як скажений. От справдилося: і звір, і розриває!.. І слуги його однакові всі — тисячні, що ви згадували. Дивляться на покійників і все, радіючи, примовляють по-ненашому: «Ага, їли хліб на світі, а тепер умерли!»
— Все показує на одну причину, — сказала старша.
В уяві Дарії Олександрівни складається вигляд великих тенет, обтиканих мертвяками, під рукою тисячників. Вона зосередитись на тому не могла; все рвалася думками до своєї хати: хоч би скоріше! На щастя, чергова пересадка відбулася скоро і без клятої штовханини. Знов можна сісти при вікні. Он біжать за шибкою вибалки і горбки, серед яких ставок поблискотів: ознаки рідного місця; вже — і станція. Не пам'ятає Дарія Олександрівна, як вийшла з потяга і опинилась на дорозі. Скільки разів ходила сюди від села і звідси додому, тоді віддаль була коротша, а тепер видовжена в несходимий шлях; кожний крок трудний і хворісний. Нетерпеливилося, мов огонь в серці палив. Небозвід над дорогою обложило хмарами, хоч серед них — сині затони.
Поспішала вона, перечіпаючись об приламані бур'янці. Ось проминула горбовини біля околиці, близько двір, і хотіла проглянути наперед, чи дитячі руки відчиняли двері, чи ні?
Двері замкнуті, як були. Ключ не рушений з місця під стріхою. Зайшла в хату, ніби в домовину. Переступаючи через поріг, відчувала: вже не буде спокою для душі. Треба вертатись на станцію і знов — до міста, можливо, в дорозі коло якогось вокзалу побачить сина.
Серед хати стояла довго, часом озираючись навкруги: чи не торкнуте щось? — видно було б, що синок заходив, і вийшов, і скоро вернеться. Ні; жодної ознаки.
Мати прилягла відпочинути і зразу ж заснула: сном гірким, як болість. Прокинулась пізно; вийшла до могилок, що взяли її рідню. Земля помітно запала і могилки зробилися нерівні, — треба поправити їх і посадити квіток.
Вона повиривала там бур'яни. Поплакала болючо, але тихо, тільки вимовляла в думці: розділили нас, не дали дожити віку з вами — в нашій родині любій, розділили, і не знаходжу стежки, смерть мені приходить; не судилось бути з вами, мамо, і з тобою, друже любий, — хотіла дітей доглянути, а вони вже не мої: всіх згубила я; прийду до вас, де не буде нашого горя, а тепер вернуся шукати останнє дитя моє; одпустіть мене з миром сьогодні, стану перед вами скоро — я чую…
Погорювавши, пішла до хати — замісити тісто на корж; і спекла: невеликий корж, а білий, як місяць. На столі скатеркою накрила і виглядає з вікна: на вулицю і в пустельний сад, — все ввижається, що от міг би прийти її синок — нагодує його.
Відломила трохи від коржа і з'їла. Другого дня ждала, западаючи в незносимий смуток. Мучилась, як і раніше, від голодності, але душу опанував ще більший біль: ніби лихоманка з тривогою, що руйнує думки. Все навкруги мов зрушилося для уяви, прагнучи напливти на душу, звихрену і повну різкого терпіння, для якого немає назви. Змушена душа стати серед жорстокої примари, що досі схована була в глибині видимості, а тепер, розкрита, забирає, мов присуд — на ватру, в якій горіти, клопочучися безнемірно.
Від тієї гризоти пішла Дарія Олександрівна на пустош назбирати щавельного листя. Вернувшися, зварила юшку і знов відломила кусник коржа: пообідала. Загорнула надламаний корж в скатерку і сховала під синовою подушкою і зверху поклала дрібний лист: щоб Андрій ждав маму, вона скоро вернеться; а тепер іде його шукати.
