Мальви - Іваничук Роман (читаем книги онлайн бесплатно полностью txt) 📗
Був саме перший день байраму, тож ординці святкували. Забирали з поблизьких сіл Солонева й Острова овець та корів, варили в котлах каурму і обпивались айраном.
Хмельницький цілий день молився в острівській церковці святого Михаїла і сповідався перед боєм.
Понад вечір густі тумани лягли над Стиром, сховалось Берестечко в тривожній імлі. Вранці з молочної пелени виринуло раптом польське військо під гаптованими золотом корогвами, зашуміли залізними крилами, втиканими білим пір'ям, королівські гусари і стали шахівницею, вийшли панцирні корогви в гартованих кольчугах, за ними рейтари в капелюхах з страусовими перами і строкате посполите рушення.
Два дні проминуло в дрібних сутичках, король ждав козацько-татарського наступу. Іслам-Гірей чогось вичікував, татари з тривогою перемовлялися про князя Вишневецького.
На третій день до татарського табору прибув полковник Джеджалій з гетьманським наказом вдарити негайно з обох флангів.
Хан був у поганому настрої, похмурий і сердитий.
Цієї ночі він знову розмовляв з Сефером Газі. Аталик наполягав рішуче вдарити на королівське військо. Іслам-Гірей слухав його в понурій мовчанці, а в пам'яті бриніли благання Мальви. Щось наче спільне вчувалося йому між її просьбами й Сеферовими домаганнями. Підозра закралася в свідомість хана, в приступі гніву він вигнав аталика з намету.
Джеджалій чекав відповіді. Іслам-Гірей зневажливо глянув на полковника, проказав:
— Ну що, вже витверезів твій Хмельницький, який дурив мене байками про слабке польське військо?
Не встиг Джеджалій передати ханові гетьманський наказ, як на польському боці вистрелила гармата і поблизу ханського намету впало ядро.
Смикнувся Іслам-Гірей і, прискаючи слиною, закричав на Джеджалія:
— Бачиш? Бачиш, як ризикує хан, догоджаючи примхам твого гетьмана? Шертує він із султаном, то хай просить у нього війська і не загрібає жар моїми руками!
З татарського боку вискочило кілька вершників на герць. Хан сторожко приглядався до гарцівників і враз охнув, побачивши, як один сеймен злетів з коня і простягнувся на полі ногами до татарського табору.
— Поганий то знак, полковнику, — кивнув рукою на бойовище. — Боюсь я починати битву.
Джеджалій пополотнів. Тоді з ханського почту виїхав уперед білявий сеймен і, дивлячись упритул на свого повелителя, сказав різко:
— Дозволь, хане, мені піти на герць. Або переможу, або ж ляжу головою до стіп твоїх. Не відмовляйся вдруге від бою.
Зухвалість мовчазного вірного слуги ошелешила хана, прошипів Іслам-Гірей:
— Як смієш, рабе!
У цю хвилину засурмили в польському таборі сурми, вдарили барабани, до двадцяти панцирних хоругов пішло в атаку на татарський фланг, за ними гусари з тривожним шумом крил. Попереду скакав на коні, вимахуючи голою шаблею, Ярема Вишневецький — без шапки, в оксамитовому червоному кунтуші.
Джеджалій помчав до Хмельницького. В передратній метушні хтось серед татар панічно закричав:
— Ярема! Ярема! Подалися назад чамбули, Іслам-Гірей завернув коня і, залишаючи свій намет, сам почвалав попереду, а татари, скидаючи з себе опанчі, куртки, зброю, з гиком і ревом втеком гнали вслід за ханом.
З правого боку скакав навперейми ханові Богдан Хмельницький — безжалісно батожив нагайкою свого білого огиря. За ним — два десятки козаків. |
Гетьман наздогнав Іслам-Гірея аж смерком на дубнівському шляху.
— Де твоя присяга, хане, де шерть і умова зі мною? — закричав із розпукою в голосі. Чому ганебно втікаєш із поля бою?
Хан примружив очі. Що ж, вовка, за яким женеться сто собак, уже не вважай вовком. Тепер він уперше відчув, що вже не боїться Хмельницького. З цієї, пори Іхмеліскі-ага буде йому вік послушний. Після бою він пошле до короля послів: хай мириться з козацьким сердаром і йде на Туреччину.
Промовив спокійно, з ледь відчутним глузуванням:
— Сам собі не придумаю, гетьмане, звідки такий страх напав на моє хоробре військо. Обмарило! Чи не: наслали поляки на нас чортів? Ти ж, Іхмеліскі, непоштиво розмовляєш зі мною. Як це — я, хан Іслам-Гірей, втікаю з поля бою? Ти повинен знати, що я завертав перелякане військо. Але тепер уже пізно вертатися, тож і тобі, гетьмане, не годиться йти на вірну загибель. Я ціную твою доблесть, ми ще воюватимемо. А там, під Берестечком, — яка вже їм судилася фортуна. Сказав же пророк: ні один волос не впаде з голови без волі аллаха...
— Хане, граєшся ти з вогнем! — скипів Хмельницький. — Диявол тебе надоумив удруге зрадити мене, тож знай, я розірву спілку з тобою і...
Гетьман не докінчив. З лави ханських сейменів вискочив підшпорений кінь, білявий вершник здибив його на задні ноги перед самим ханом, і з уст вірного капи-кулу вихопився крик, від якого сторопіли і хан, і почет ханський, і Хмельницький з подивом глянув на воїна.
— Шайтан шолудивий! Зрадник, будь ти проклятий!
Поки встиг хан отямитися, Селім щодуху полопотів полем на захід і зник у вечірній імлі.
...Липень почався хлющею. Розлилася гнила Пляшівка по рівнині, з дванадцяти тисяч козацького війська, яке не встигло переправитися з Богуном через гружавину, залишилося триста одчайдухів на острові Журавлиха.
Потоцький особисто командував наступом на неприступну твердиню, захищену тільки козацькими грудьми.
Гармати козацькі вже не палили, не стало пороху. Обложені брали ядра в руки і жбурляли на голови драгунів і найманих рейтарів, що повзли болотом до острова. Ще зрідка пострілювали гаківниці і ті затихли, козаки оборонялися тільки списами і шаблями.
Серед обшарпаного гурту виділявся молодий воїн, закований у татарські лати. Він бився бойовим ціпом, гамселив залізним зубатим бильнем по ворожих головах.
— Шайтан! Шайтан! — повторював за кожним ударом, і кров червонила болото.
Аж задивився Потоцький на героїв.
— Гей, хлопи! — гукнув драгунський хорунжий. — Його милість коронний гетьман обіцяє вам життя і волю. Як зацний лицар, він шанує вашу хоробрість. Здавайтеся!
— Нам краще смерть, ніж життя, подароване кривавими руками Потоцького! — відгукнувся з берега рудовусий козак, що воював косою, настромленою сторчма на кісся.
Кульгаючи на одну ногу, він спустився з берега, зіпхнув човен. Відбився ногою і стрімливо врізався в гущу драгунів, що застрягли в драглині. З сатанинською силою косив рудовусий ворожі голови, забагровіла вода від свіжої крові. Доступити до нього ніхто не зміг.
А на острові все менше ставало людей, відділ рейтарів увірвався на берег. В останній жорстокій сутичці падали один за одним козаки, і обірвався ціп у воїна, закутого в татарські лати. Він бився навкулачки, випльовував прокльони і врешті впав обличчям ниць, розпростерши руки, ніби хотів обняти весь острів. Ізгой вітався з рідною землею, вернувшись до неї. І простогнала вона йому, скривавлена, стратована голосом матері Мальви-ханим:
«Пожалій мене, сину...» Залишився лише один рудовусий козак з косою на човні. Взяти його живцем не змогли. Підступили колом і підняли на списах.
Так загинув майстер на всі руки Стратон — засновник козацького поселення в Мангуші, вірний друг Марії, матері яничарської.
Епілог
Світ море. Тож будуй свій човен
Із добрих діл, щоб не розбився. Рудакі
— Скажіть, чи ще хто залишився на Україні? - питали нових бранців старі невольники у Кафі, Карасу-базарі, на Скутарі і Галаті, гребці на турецьких галерах.
— Чи можна знайти там хоч латку зеленого степу?
— Чи птахи ще звивають гнізда?
...Розлилися круті бережечки, гей, та по роздоллі, пожурились славні козаченьки, гей, та у неволі...
— Ну що твоя дума, доню, ну що ж твоя надія на свою любов велику до ката мого краю? Іди поглянь, невільнице постелі ханської, на невольничий ринок під горою Топ-кая. Уже не в Кафі, ні — в самій столиці продає хан своїх спільників — та все за дукати, та все за таляри. Нині хрестини внука мого? То чому не кличеш мене в гості, я задушила б його — і хоч половину вини своєї змила б кров'ю яничарською, бо тебе вбити не могла... Залишайся, дочко, у ката, а я піду сина шукати. Чи то іти в Туреччину, чи то іти в Румелію, а піду я на Україну, де мій Семен залишився. Та й знайду той шматочок землі, що накрився він нею. Його прокляли в мечеті, зате, може, хтось йому хрест поставить. А ти залишайся і ще наплоди ворогів-змієнят..
