Рай - Барка Василь (онлайн книги бесплатно полные txt) 📗
— Смотри! Відпаяв чортів син на великий палець з присипкою! Будь другом, дай мені цю штуковину!
— А хіба думаєш, я скупий і пожалію хорошої речі для друга? Глянь — цимес…
Кашкін собі пучку цмокнув.
На його всевладний жест підскочили заременовані служаки, витяглися в струнку, і через секунду почалась біганина, а в дворі загуркотів мотор.
Перевезена в крайком, мармурова фігура стала в напівтемній кімнаті, недалеко від кабінету секретаря, між горами пропагандивної літератури. Ключ від дверей завжди мав при собі сам товариш Куцурубов. Пізно вночі, натомлений засіданнями і тисячами інших справ, Куцурубов увіходив у кімнату і замикав за собою двері. Сідав на табуреті і довго–довго дивився на статую.
Вона пробуджувала в його душі дитячі спогади. Йому здавалося, що статуя навдивовижу схожа на його двоюрідну сестру Олену, чарівної вроди дівчину. Він пам’ятає її, хоч був ще малим, коли вона померла. Була вона тиха, лагідна, сором’язлива і надзвичайно гарна. Куцурубов пригадує, як він, в той час ще без додатку «ов» до прізвища, приходив у гості до дядька, материного рідного брата. Родичі раділи йому, давали теплого свіжого молока і чорного хліба. Клали ввечорі спати — з тихими добрими словами. За ввесь день він не чув жодного слова, сказаного спересердя. Лежачи на ослоні на кожушку, він довго не міг заплющити очі: все дивився на старовинний сволок, прикрашений різьбою і хрестами, наведеними від свічок. У хаті розливалося м’ягке світло від лямпадки, що висіла перед іконами. А в сінях ритмічно обзивалися цвіркуни. І пахло сухим сіном. І видно було, як мерехтять жовто–золоті та ясно–голубі зірки. Непомітно він засипав. Цілий світ, неповоротно втрачений, нагадувала Куцурубову мармурова постать. Здавалося: вертається добрий, милий світ, який він сам, проти своєї волі, проти свого бажання, руйнує власними руками. Йому ставало смертельно сумно. Він ішов у свій кабінет і добував з шафи пляшку вина, відразу випивав її всю і схилявся на стіл, закривши голову рукавами свого жовто–зеленого френча.
Через декілька днів він дивився на статую разом з двома своїми співробітниками. Товстий зеленопикий Сопов, прославлений за вміння випити дві сулії пива за вечір, держачи їх за шийки, сказав з неприхованою люттю:
— Пахне жовто–блакитною контрреволюцією.
Сухорлявий Чорноватлов, тонконогий з капшукуватим животом, витяг револьвер і вистрелив у вінок — бризки мармуру розлетілись по купах пропаганди.
— Брось, — заскреготів зубами Куцурубов. — Це моя річ, навіщо нівечиш?
— Хай буде твоя, — відказав Чорноватлов, — тепер вона пристойно виглядає, можна женитися.
— Да, без підозрілого віночка, з якого виглядав петлюрівський тризубець… тепер — своя в доску, — потвердив Сопов.
— Ух, які ви непохитні: боїтесь каміння!
Куцурубов супроводив свої слова презирливим сміхом.
Чорноватлов вирішив, що треба образитися:
— А хіба то добре: в крайкомі — фігура з якимсь ворожим знаком… ти скажи, що можуть подумати?
— Ворона лякана! Скоро стрілятимеш у свою тінь. Поняття не маєш, яке мистецтво перед твоїм носом. Тобі тільки чотирикутні опудала давай — аби ідеологія. А я вимагаю від кожного мистця в краю, щоб творив високоякісні речі. Чому Дзюба міг стругати натхненну штуку, а наша пропагандивна челядь сокирами витесує чортзна–що?! Розумієш, в чому суть, голова твоя садова?
— Розумію, — понуро промурмотів Чорноватлов.
— Ех, ти, пропаганда! — безнадійно махнув на нього рукою Куцурубов.
— Але ж цей натяк, якийсь тризубець, робив твір ворожим, — задискутував Сопов. — Ось у чім суть.
— Не в тім справа, я тобі кажу. А в тім, що треба нашу ідею реалізувати в картині, щоб серце струснула. Щоб краса була, досконалість, «цимес», як сказав мені товариш Кашкін. Коли б з наших скульпторів хто–небудь шарахнув таку розкіш, я б поставив питання про нагороду в сумі — чорт його бери, — в сумі ста тисяч! Треба розуміти, а ви — за револьвер: бах–бах! Крокодили… Стрілять і я вмію. Всю громадянську війну тільки те й робив — ще тоді, як ви за мамину спідницю держались. Мене за нутро хапає ця фігура. Гармонія! Всю свою душу, бісів син, вложив у камінь, — як пісню проспівав. Ех, якби наші так уміти. Ти! — ткнув пальцем Чорноватлову в живіт. — Думаєш, мені приємніше на чийсь голомозий набалдашник дивитися, ніж на чудо з мармуру? Помиляєшся!
Чорноватлов мовчить, а секретар тяжко зітхає.
— На пленумі ставлю питання про піднесення якости мистецької продукції в краю.
— А я хіба проти? — знизав плечима Чорноватлов. — Я буду підтримувати.
— Говориш одне, а робиш друге; ти — варвар, — відрізав йому Куцурубов.
І Сопов радо приєднується до оцінки:
— Абсолютний варвар, він спить на симфонічному концерті.
— Я?! То коли я стомлений, а взагалі люблю музику. Мій батько був музикант, і я сам цілий рік учився на скрипці.
— Чого ж кочевряжишся, — докоряє секретар, — от ми тобі й доручимо загвинчувати катеринку: будеш керувати справами мистецтва. Тільки — дивись!
— Я знаю, що робити, будь певен!
Нарада біля статуї закінчилась, і в скорому часі Чорноватлов справді «загвинчував» мистецтвами, а Куцурубова, такого чутливого на шедеври, чомусь «зняли» і перевели в інший, неукраїнський край. Статуя безслідно зникла».
Валентина скінчила читати; перегортала папірці, ждучи, що скажуть присутні.
— Кошмар… — прошепотіла «тихоня», і це слово справило нежданий ефект: Валентина схопила з стола сірники і, раніше, ніж присутні встигли відмовити її хоч би одним словом, запалила свій рукопис і вкинула в чавунну буржуйку. Заговорила після цього, мов непритомна:
— Так краще, не повинно бути жахливого, бо соціялізм приводить до перемоги світлого початку в житті, тому я напишу про радість…
В коридорі зненацька розлігся викрик.
— Сам винен! — дзвеніло голосом Якилини Молоточкіної.
Відчинились двері, і Якилина стала перед публікою в повному озброєнні: з відром, шваброю, ганчіркою, віником; стала, з кишеньки сірого халата свого здобула оповіщення та й поклала його перед очі Антона Никандровича. Дзвеніла далі:
— Стоїть нечиста сила під самісінькими дверима, а вухо, як халява, до дверей приросло. В коридорі темно, ну, я й наштовхнулась відром. Хіба ж я хотіла облити його вонючу голову? А тепер верещить, як кабан перед Різдвом.
— Що ти брешеш? — вскочив слідом за Якилиною і визвірився на неї Тонкоструненко. — Я підслухував?! Га? Я тільки спинився зав’язати шнурки на черевиках, бо чую, що тягнуться. А ти з відром, щоб тебе чорти втопили, облила мені голову і залізом стукнула.
Тонкоструненко не то що говорив, а скоріше на саксофоні свистів і при тому махав руками, наче дерево під час бурі — гілками.
— А хоч би й облила, — задеркувато говорить Якилина, — то й що? Та тебе треба кип’ячим сто разів на день обливати, он бач, скільки лепу на морді. Можна гречку сіяти.
— Як ти смієш так казати?! — Я щодня вмиваюсь гліцериновим милом. У мене черевики чистіші, ніж твоя пика.
— Ах ти ж послід!.. Я тобі покажу, — зайнялася Якилина гнівом і відбула недвозначну «еволюцію» шваброю. Очі її кидали зелену блискавку з побілілого обличчя.
— Дивись мені, дивись! — свистом попередив Тонкоструненко. — Яв місткомі поставлю питання…
— Я тобі зараз таке питання поставлю на тім’ї, що цілу п’ятирічку ходитимеш обв’язаний. Геть звідсіля!
Тонкоструненко задкома відступає на заздалегідь приготовані позиції, виставляючи про непевний випадок одну руку наперед, а другою прочиняючи двері за спиною. В момент, коли караюча швабра підноситься в повітрі, він вискакує в коридор.
Антон Никандрович і його гості безмовно сприймали бурхливий діялог між войовничістю Молоточкіної і ображеною невинністю Тонкоструненка, яка мала шнурки на черевиках, міцно і непорушно зав’язані з самого ранку. Піднісши оповіщення під окуляри, Антон Никандрович стривожився: було від чого…
«Сьогодні, 20–го червня 1941 року, о 7–й годині вечора, в приміщенні бібліотеки–читальні факультету мови і літератури відбудуться загальнофакультетні відкриті комсомольські збори сумісно з профактивом і науковими робітниками. Порядок денний:
