Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич (хороший книги онлайн бесплатно .txt) 📗
Тепер ця дівчина на колінах стояла на підлозі, плечі її здригались від нестримних ридань…
– Встань! – суворо промовила княгиня.
Дівчина, все ще стоячи на колінах, підвела голову, й княгиня побачила її, розтоптану, зневажену…
А все ж і в страшну цю хвилину – на колінах, зігнута – Малуша була напрочуд хороша. Високо підіймались її тугі груди, обличчя розшарілось, грало рум’янцем, сльози блищали на віях, як самоцвіти.
Княгині несила було дивитись на це засмучене, але чудове обличчя, важко було почати розмову, а все ж вона перемогла себе. Твердо, як належить княгині, наказала:
– Встань-бо, Малушо!
Малуша встала. У очах її промайнула іскринка надії…
– Що ж це ти вчинила? – так само суворо сказала княгиня. – Я тебе взяла до терема, вірила тобі, ключницею своєю зробила, а ти так віддячила – звабила княжича…
У розпачі Малуша обхопила голову руками, вся здригалась від ридань, але, дивлячись просто в очі княгині, відповіла:
– Ні, ні, княгинє, я ніколи не зваблювала княжича Святослава, і я не винна, матінко княгинє. Я тільки пішла до Дніпра разом з усіма на Купала, а Купало відвів мене від вогнів до темного берега, і там я побачила княжича Святослава. І княжич не винен, Купало і його звабив, звів нас над водою… А що далі було, я не знаю, любила княжича і люблю, хоч знаю, що не смію… Та що мені робити?
– Люблю! – тихо промовила і зітхнула княгиня Ольга. – Але ж ти й непразна…
– Я не знаю, що зі мною робиться, матінко княгинє, але тоскно мені, мліє все тіло, місця не знаходжу, вночі не сплю… Це боги покарали мене, вже далі несила, не можу.
І Малуша замовкла, бо помітила, що княгиня одвела свої очі й дивиться на темне вікно світлиці, за яким десь по той бік Дніпра переливалась велика вечірня зоря.
– Великий гріх ти вчинила, Малушо, – промовила княгиня, – і заслужила великої кари. Ти – роба, Святослав – княжич, завтра – князь; він – глава всієї нашої землі, захисник людей, на нього дивиться увесь світ. А ти посміла стати поруч із ним. Чи розумієш ти, що наробила?
– Я розумію, княгинє, – відповіла Малуша. – Я не смію стати поруч із князем, я не знала, що так буде, і ніколи, ніколи, княгинє, я не думала про це, нічого не робила… Все зробив Купало… Тепер мені лишається одно – до Дніпра і в воду…
– Ні, – суворо сказала княгиня Ольга. – Якщо ти підеш до Дніпра, це буде ще один і ще страшніший гріх, бо не одну себе ти вб’єш, а й княжича дитину…
– Тоді, княгинє, я піду до батька в Любеч…
– Ні, – заперечила княгиня, – і до Любеча тобі йти не можна. Хто там повірить, що так склалось, рідний батько тебе за блуд вижене з хижі.
Малуша мовчала.
– Колись, – сказала тоді княгиня, – я тебе, Малушо, взяла до двору й зробила ключницею своєю. Ти працювала добре, милостницею моєю була…
Щось схоже на надію заблищало знову в очах Малуші, вона пильно дивилась на княгиню.
– І я ніколи не забуваю добра, – вела далі княгиня. – За те, що чесно і добре працювала, хочу пожалувати тебе…
Малуша знала це слово. О, про княжі пожалування тільки й розмов було на Горі, про пожалування мріяли і вголос говорили бояри, тіуни, воєводи. Але що можна пожалувати їй, Малуші? Хіба можна щось пожалувати за те, що вона любила й любить князя Святослава? У неї дуже боліло серце, і вона одного тільки хотіла – щоб княгиня пожаліла її…
Проте це був не жаль, а саме пожалування.
– За твою службу і за все, – говорила княгиня, – я даю тобі село Будутин на Росі… Будеш ти в ньому господинею… От тобі моя печать, – вона простягла руку до столу і взяла дарницю на село, написану ларником Перенігом.
І тоді Малуша все зрозуміла. Отже, княгиня Ольга не жаліє її, а хоче пожалувати – і за службу в теремі, і за любов до Святослава, і за дитину, яку вона має породити.
Гіркий, невимовний біль, як обручем, стиснув груди Малуші. Коли б це був не княжий терем, вона б закричала так, щоб чути було по всій землі, на небі. Це був не тільки біль, це була нечувана образа того найсвятішого, що вона носила в своєму серці. Невже ж княгиня не розуміє, що в Малуші можна все забрати – здоров’я, сили, саме життя, але честі в неї ніхто забрати не зможе?
Малуша й сказала це:
– Навіщо мені село? Я не просила пожалування і не візьму Будутина, не візьму.
І Малуша вже не плакала. По її блискучих очах, по стиснутих пальцях княгиня Ольга побачила й відчула, що в цій зневаженій дівчині прокинулось те, чого досі не бувало, прокинулась якась інша, не зрозуміла поки що княгині людина, і вона зробить так, як сказала.
– Так от ти яка, сіверянко! – хижо вже промовила княгиня. – Інші в мене пожалування на колінах просять, а ти відмовилась від нього, коли я тебе попросила?! Гаразд, нехай буде по-твоєму. Ти поїдеш в Будутин, ти будеш там жити, але будеш ти, як і досі, рабинею, робою, чуєш?
– Чую, – спокійно відповіла Малуша.
– Але мусиш знати, – сердито говорила княгиня, – що ти – рабиня, але носиш під серцем княжу дитину… З тобою пошлю гридня, – не тебе він стерегтиме, а княже дитя, і коли народиш, дасть мені звістку. Ти ж народи і вигодуй. Чуєш?
– Чую…
Княгиня Ольга ступила вперед, зупинилась, щось, видно, думала сказати, але не змогла і, махнувши рукою, повеліла:
– Іди!
І раптом Малуша торкнулась рукою ключів, що висіли біля пояса в неї, і якось сполохано запитала:
– А хто ж вас завтра нагодує, княгинє?
Княгиня навіть здригнулась, їй здалося, що це – зухвала витівка гордої Малуші: хіба не однаково їй зараз, у цю страхітливу для неї годину, хто годуватиме завтра й надалі їх – князів?
Та це була зовсім не зухвала витівка. Малуша зняла з свого пояса ключі і чисто по-людському цікавилась, хто ж далі замикатиме й одмикатиме багатства княжих теремів і двору; вона, що віднині не мала хліба насущного, турбувалась про княжу страву.
Княгиня Ольга подивилась на ключницю іншими очима. Їй хотілось сказати, що Малуші нічого про них турбуватись, що коли нема однієї Малуші, то знайдеться друга, і що в неї є вже нова ключниця – Пракседа, яка розповіла їй цього вечора про купальську ніч і про інші ночі, коли Святослав був у хлівині Малуші.
Проте княгиня не сказала всього, що хотілось, а так само, як колись коротко говорила: «Отак і носи ключі», промовила тепер:
– Поклади ключі тут, на лаві!
Коли Малуша клала ключі на лаву біля дверей, вони сумно забряжчали. А потім Малуша вклонилась і вийшла.
Княгиня довго дивилась на двері, що зачинились за Малушею.
Малуша повернулась до хлівини, в якій пройшли останні її літа. О, як би вона хотіла, щоб зараз у цій хлівині була Ярина, – вона впала б на коліна перед старою ключницею, виплакала б перед нею свою душу…
Але зараз ключниця Ярина була далеко. Коли Малуша прочинила двері хлівини, на неї дихнуло холодом і тліном. За княжими клопотами й турботами вона не розпалювала тут вогнища, не прибирала…
А все ж лишилось щось від того далекого минулого часу, коли була вона весела й щаслива. Крізь вузьке віконце в хлівину, як колись давно, заглядав місяць, промінь його, як і колись, падав на долівку, ліжко, стіни.
І раптом Малуша здригнулась – їй здалось, що хтось притаївся там, за ліжком, дивиться на неї хижими, злими очима. Вона навіть схопилась за серце. Невже в неї мало горя? Хто ще міг зайти сюди, до хлівини?
Потім вона зрозуміла – у хлівині нікого немає, та й хто б тепер зайшов сюди, де живе зганьблена ключниця Малуша?! Це не очі, вона сама давно колись зняла свої усерязі, кинула їх на лаву за ложем, от зелені камінчики й грають під місячним промінням.
– Матінко Ярино! Де ти? Де ти? – застогнала вона, і хоч слова її поглинула пустка, стала на коліна, притулилась головою до холодного ложа і так довго виплакувала свою печаль, лякаючись майбутнього.
Та от Малуша здригнулась, схопилась, стала біля ложа, прислухалась. Ні, вона не помилилась, – за стіною почулись кроки, хтось з княжого терема ішов сюди, до дверей, що вели в її хлівину…
