Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич (хороший книги онлайн бесплатно .txt) 📗

– Діліть! – ще раз сказав Микула.

– А ділити нам і небагато, – повів Бразд. – Про двір і хижу ми домовились – ти менший, це твоє… Але є, Микуло, лядина [17]…

Микула подивився на Бразда, ніби не розумів його.

– Та хіба ж мало землі навкруг? Бери хоч і всю, до самого города Києва.

– Навіщо мені вся земля? – хижо засміявся Бразд. – Багато землі мені не треба, трохи маю, трохи мушу додати. Тому й сказав про лядину, про ту землю, яку ми родом обробляли, де рубали дерева, палили пні, орали, засівали оцими-о руками. Від лісу до пісків – от про що говорю. Кому її дати?

– То, може, хай тобі і буде лядина? – допоміг Браздові Сварг. – Мені, браття, землі не треба, я вже якось без неї проживу. Микула, бачу, теж за лядину не б’ється. Бери її собі, Бразде.

Коли б це трапилось пізніше, Микула діяв би інакше, тоді б він напевне замислився над тим, чому Бразд завів мову про лядину, але зараз він тільки крикнув:

– Бери собі лядину, брате!

У цю годину, коли йому було так важко, він подумав ще й про коня, про якого після похорон усі забули і який, либонь, бродить десь на луках… старий, немічний кінь.

– То й коня бери, – сказав Микула.

– Кінь буде тобі, – заспокоїв його Бразд. – Кінь при дому… А от возів, їх два, – поділимось, Микуло.

– Один буде тобі, Бразде, – сказав Сварг, – один Микулі, а я скую собі сам.

– Візьму, – згодився Бразд. – Але там у клітях є ще й лемеші, рала. Тобі, либонь, не треба, Сварже?

– Не треба, – відповів Сварг, – скую.

– Тоді навпіл, Микуло?

– Бери хоч і всі.

– Ні, – заперечив Бразд, – тільки навпіл. І корчагами в дворі, куди колись насипали всяке жито, і батьковим одягом також поділимось.

– Є ще й зброя, – нагадав Микула й показав очима на старовинні шолом, щит і меч, які лишились після батька Анта, а зараз стояли під стіною.

Бразд байдуже махнув рукою:

– Нехай це буде тобі.

Аж тоді Сварг тихо промовив:

– А мені, браття, дайте різну кузнь. Там у клітях чимало її лежить – криця й ллячки, кувадла та молоти. Вам вони ні до чого, мені будуть у нагоді.

– Забирай усе! – крикнув Бразд.

– Бери, – згодився Микула.

І вони замовкли. З усім нібито закінчили. Що справді можна було ще поділити в оцій старій, убогій хижі? Але брати не йшли, вони немов сп’яніли від розмови, може, в них бродив ще хміль і від тризни.

– А скажи, брате, – запитав раптом Сварг, – чи не було в батька Анта золота, срібла, кун?

Він подивився на Микулу недовірливими хижими очима.

– Золота, срібла, кун? – хрипким голосом промовив Микула. – Та звідки ж вони?

– Зажди, брате! – вже більш сердитим голосом крикнув Сварг. – Але ж ти мені сам говорив про скарб, який тобі заповідав батько.

– Так, говорив…

– Бач, Бразде, – звернувся Сварг до старшого брата. – Я ж тобі казав.

– Бачу, Сварже, бачу, – запалився і Бразд.

– Так де ж цей скарб? – заревів Сварг.

Микула схопився на ноги. Схопились і брати. Червоний жар світився в них під ногами, тіні братів сягали стелі, й здавалося, що вони впираються в неї головами.

– Що ви говорите? – захрипів Микула.

– Говори краще ти! – кричав Бразд.

– Віддавай скарб! – волав Сварг.

І вже Бразд і Сварг разом схопили Микулу за руки, трясли його так, ніби з його тіла міг висипатись батьків скарб.

– Клянусь Перуном! – хрипів Микула. – Не дав мені батько ніякого скарбу. Він говорив, що скарб за городищем, над Дніпром.

– Брешеш! – кричав Бразд і трусив Микулу.

– Лжа! – волав Сварг.

Але в цю хвилину в хижі пролунав ще дужчий крик – на помості прокинулася Віста і в одній сорочці, як спала, схопилась, підбігла до трьох братів, заголосила:

– Пощо убиваєте? Пощо?

Слідом за нею схопилася й Малуша, вона також підбігла до батька й також закричала.

Сварг з Браздом облишили брата Микулу.

– Ходімо! – промовив Сварг.

– Підемо! – махнув рукою Бразд.

Вони ще потоптались на місці, обернулись і, вдаривши дверима, вийшли з хижі.

– Що то було? – запитала Віста. – Чого вони тебе хотіли вбити?

– Мовчи! – відповів Микула. – Мовчи, Вісто, мовчи й ти, Малушо. Ніхто мене не вб’є. Лягайте спати, спіть…

Вони відступили до помосту, а Микула сів біля вогнища, схилив голову на руки і задивився на жар, що таємничо, з легким тріскотом дотлівав на камінні.

З його засмучених очей викотилися одна за одною кілька сльозин, а з грудей вирвався стогін.

Розділ другий

1

Гора [18], як і передграддя з Подолом, прокидались рано, до схід сонця. Тільки друга, нічна, зміна сторожі закінчувала свою варту, приходили сторожі денні, на вежах і наокруг стін Гори – від Подолу, Дніпра й Перевесища – лунали звуки бил: ніч закінчувалась.

Одразу ж після цього на Горі – у теремах княжих, на дворах воєвод, бояр, тисяцьких і тіунів [19], що стояли посеред Гори, і в землянках і хижах гриднів [20], смердів, ремісничого люду, що тулились до внутрішніх стін города, – запалювались жовті вогники, чулись голоси, іржали коні, ревла худоба.

Тоді ж опускали міст, через який з Гори ішов шлях до Подолу. Довго рипіли жеравці [21], щось вигукувала в пітьмі сторожа, нарешті, торкаючись протилежного кінця рову, гупав міст. По той бік рову вже ждали, бо на дерев’яному настилі мосту одразу ж тупотіли коні, лунали кроки багатьох людей – то сюди, на Гору, з Оболоні й княжих садів і городів холопи везли молоко, овочі й зілля [22], поспішали на роботу здателі [23], всілякі кузнеці, яким не було де жити на Горі і які тулились у хижах і землянках передграддя.

Гора оживала. Вже бряжчала ключами й ходила, присвічуючи ліхтарем, з своїми дворянами [24], одмикала кліті й медуші ключниця княжа Ярина; ремісники й кузнеці запалювали й роздмухували горна, скрізь над димарями вставали й вились до неба димки; пахло свіжим печеним хлібом, рибою, м’ясом; жерці розпалювали вогонь на требищі, й на тлі чорного неба вирізувався тесаний з товстелезного дуба Перун. Поблискуючи срібними вусами й бородою, він, здавалося, підіймається навшпиньки й дивиться через стіну Гори на Подол, Дніпро і далекий, темний ще берег.

На головному конці [25] Гори, що тягнувся від Подольських воріт до требища, видно було все більше возів, спроквола їхали на конях гридні, а далі забряжчали об камінь посохи – бояри й воєводи, мужі ліпші й тіуни поспішали до широких дверей княжого терема, щоб бути там, коли покличе княгиня.

Хтось торкнув княжича Святослава за плече:

– Вставай, княжичу, вставай!

Він ще хотів спати, нелегко було підійняти важкі повіки, але знову до плеча торкнулась рука:

– Вставай-бо, княжичу!

І тоді княжич остаточно прокинувся, розплющив очі, подивився перед собою.

Біля ліжка стояв вуйко [26] його Асмус в темному опашні, на якому окреслювались сива борода й бліді руки. Праворуч від нього на столику рівним вогнем горіла свічка, через вузьке вікно, біля якого стояло ліжко княжича, видно було зорі.

Вуйко Асмус допоміг княжичу помитись, простежив, коли він одягався, і разом з ним спустився сходами в сіни.

Тут, у сінях, було людно. Саме в цей час змінювались гридні – сторожі терема, скрізь горіли світильники, біля сходів стояли молодший брат Святослава Уліб, воєвода Свенелд і ще кілька бояр і воєвод, що, либонь, ждали Святослава, бо, тільки він спустився, привітались і рушили переходами до стравниці.