Цар і раб - Білик Іван Іванович (читать хорошую книгу TXT) 📗

— Хой, Асклепіде! — загукав незнайомцеві євнух. — Чого се й ти на пристань приперся? Чи не почав і ти воском торгувати?

Двійник Теодора, якого названо Асклепідом, був теж ведмедем, але сивим і пригорбленим, а брезкла біла шкіра його обличчя звисала складками. Коли він розтулив рота, щоб відповісти на євнухове привітання, Савмак побачив, що в нього й зубів немає — лише два ікла вгорі, жовті, довгі, й трохи загнуті, мов у справдешнього старого ведмедя, що вже давно перестав полювати й харчувався ягодами, грибами та мурахами.

— Ні, — відповів він на диво приємним, хоча й трохи шепелявим голосом. — Торговець з мене який? Не вмію два оболи з трьома скласти. Як не кручу — все п'ять виходить.

— П'ять? — євнух не второпав байки. — А скільки ж? Два та три й є п'ять?

— Отож, — сказав Асклепід. — Який же тоді з мене торговець, коли до п'яти своїх оболів не можу докласти шостого! Се хто з тобою?

— Се? Савмак, — відповів євнух, і той розуміюче хитнув головою. — Просить у мене два таланти золотом! — Євнух дріботливо захихотів і почав жваво розповідати Асклепідові, як басилевс учора пропонував Савмакові руку своєї доньки Вероніки.

Савмак од збентеження не знав, на яку ступити, й подумки накликав на голову гладкому євнухові гнів усіх дванадцяти ериній. Стояв, сердито колупав сандалією пісок та рінь, і коли нарешті поглянув на Асклепіда, аж заблимав од несподіванки. В очах у того було стільки холодного блиску, що він уже зовсім не скидався на старого беззубого ведмедя. Й лагідний шепелявий голос йому зовсім не пасував, коли він у кінці запросив їх:

— Приходьте колись… Поговоримо.

Додому вони верталися через Полунічний пілон, і Савмак не знав, нащо кликав його з собою в порт лоґоґраф. Та коли проминули ще й досі багатолюдну площу аґори, євнух раптом звернув поза торжищем у вулицю Першої тераси. Серце у Савмака неспокійно закалатало. Він одчув, як поступово й невідворотно шаріється. Біля щойно потинькованого й пофарбованого в жовті та зелені смуги паркану лоґоґраф озирнувся й спитав:

— Оце вона тут живе? — Савмак мовчки катав щелепами жовна. Євнух підтягся, поплескав його по плечі, й вони зачовгали далі, туди, де за Діонісієвим хоромом та театром були сходини до Акрополя.

Розділ 3

Нова господиня чепурного будиночка над аґорою з'явилась у Пантікапеї зовсім недавно — з першим приходом купецьких суден. Дім сей напитала вона дуже швидко — тепер у Пантікапеї гуляло багато всіляких будинків — і дорогих, під самими мурами Акрополя, й середніх, десь на перших терасах над аґорою, й зовсім поганеньких мазанок і півземлянок на технітських кутках за Старим акрополем із півзруйнованими мурами, коло Західнього, Полудневого та Полунічного пілонів.

Будиночок раніше належав трапедзитові Маврикію й нічим досі не вирізнявся серед таких самих осель Першої тераси над аґорою: просторий, із добре вимощеним внутрішнім двором, перістилем з рожевих колон та бутовим муром огорожі. Але Елена найняла технітів, і вони за декаду привели його до пуття. Й насамперед обтинькували сіру огорожу, вималювавши її жовтими та зеленими смугами. До такого ще жоден пантікапеєць не додумався, й дворик над аґорою раптом став відомий у всій стольниці.

Більшого Елена й не домагалася: на початок се її цілком улаштовувало, й три Еленині невільниці заходились чепурити оселю зсередини. Через кілька день занедбаний дім став схожий на житло афінської евпатриси.

Затиллям своїм двір, з усіх чотирьох боків, як і належить, оточений десятком світлиць, стояв до з самого ранку гамірливого торжища й хоромів аґори. Зате з тераси другого поверху відкривався чудовий вигляд на величезну піраміду ні з чим не зрівнянного міста; будинки його, розташовані на кільчастих вулицях, поступово піднімалися вгору й угору десятьма виступами терас, Елені навіть здавалося, що вони стоять один на одному. Й найвищу точку города посідала зубчата корона Акрополя. Там Елена ще жодного разу не була, хоча й уявляла собі, яким видається Пантікапей з найвищої тераси: водоспад червоних черепичних дахів.

Елена, спершись ліктем на подушку ложа, що стояло за чотирма білими колонами її тераси, дивилась на мури Акрополя. В порівнянні з барвистими стінами будинків він здавався мало не чорним, особливо в сей час, коли за ним ховалося сонце. Елена любила дивитись у передвечірню пору на сідлище басилевса. Геліос поволі ховав свій лик, зазираючи то в одну, то в другу бійницю. Тоді проміння розсипалося віялом тонких золотих списів, і вона, щоразу здивована їхньою ласкою, блаженно примружувалась. Раніше, полюбляючи пишні надривні звороти Сапфо, Елена подумки називала такі хвилини миттю божественного натхнення — арете. Се було давно, в дні її, як вона сама казала, туманної юности. Тепер Елена мало чим нагадувала довгокосу мрійливу й непокірну дівчинку, проте пора призахіднього сонця й досі хвилювала її.

То все від незбутніх марень, думала Елена. І я мушу звільнити себе від усього зайвого.

Але вона не могла позбутися млосного розслаблення, яке опановувало її щоразу. Й найвища хвилина блаженства наставала тоді, коли з-від білокам'яного хорому Зевса Евпатора на П'ятій терасі, що біля самої брами Акрополя, озивалась чорноголова отара білих ягниць, офірованих верховному кумирові. Ягниці блеяли теж в один і той самий час. Іще тиждень тому сонце в сю хвилю визирало крізь останню бійницю наріжної вежі, а сьогодні жертовні тварини обізвалися, коли воно проминуло її й виглянуло з середньої щілини.

Помітивши цю різницю, Елена зітхнула. Й не тому, що ще одна біла душа полинула вгору на славу Зевса, забарвивши кам'яний вівтар димкою кров'ю. То був клопіт жерців, звичний еллінові як схід і захід сонця, як вранішній і вечірній бриз. Хронос невгамовний, думала в таку мить Елена, й то була неперехідна істина, бо Хроносові підкорялись не тільки люди, а й олімпійці.

Вона лежала, задивлена в позеленілі промені Геліоса, що продиралися крізь зарості священної бузини на версі Акрополя, поки знизу почувся тоненький мелодійний голос роби Клеопатри:

— Елено!..

Елена підвелась, відчувши гострий біль у затерплому лікті, й хвилину розтирала суглоб долонею, перш ніж одгукнутися.

— Що, люба?

— Та нічого… Просто так…

Те «просто» не було зовсім простим, Елена знала вдачу своїх дівчат і, вдруге зітхнувши, гукнула Клео до себе. Дівчина випорхнула сходами на терасу й сіла поряд із господинею. Вона сиділа, випнувши вгору голівку, засмагла й круглоока, схожа на ховрашка, що спинився над ніркою. Елена дивилася на неї й усміхалась, чекаючи, коли вона заговорить. Клеопатра зиркнула й знову одвернулася, мов упіймане на шкоді кошеня.

— Ну? — підохотила її Елена.

Дівчина враз обернулася й упала їй на груди:

— Перестрів мене.

— Коли?

— Осе ось…

— Де?

— Біля печери… Я саме заглянула до жриці хорому Кібели… Така старенька-старенька. Понесла їй трохи сиру, меду й часнику, хай, думаю, зробить собі мітлотос. Тоді вертаюся, се ж у кінці нашої вулиці. Знаєш, де дорога йде вгору, поза хороми обох Зевсів, до Акрополя?

— Ну?

— А він… стоїть…

— І що?

— Й що ж… Дивиться на мене.

— Дивиться й годі? — Елена вдавано насварилася їй пальцем.

— Питає, хто я. Кажу, з дому Елени. «Якої Елени?» Кажу, доньки Теодосія. «Се тієї македонянки нової, що мур у жовто-зелену смужку?» Кажу, тієї…

— Ну?

— Ну, й почав розпитувати.

— Що?

— Ну, про… — Дівчина повагалася, тоді сказала: — Про тебе.

— Й годі?

— Й про мене, й про всіх.

Елені стало смішно, й вона погладила дівчину по хвилястій чорній косі:

— Не бійся, кажи вже.

— Обіцяв прийти.

— Коли?

Клеопатра, не підводячись, стенула плечем.