Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник) - Багряный Иван Павлович (читать книги бесплатно полностью без регистрации .TXT) 📗
Такі думки майнули Максимові в голові.
Лейтенант був справді орденоносець. Але це виявилося щойно згодом. А тим часом він звернувся до пішого:
— А зсади мене лишень, друже мій!..
Піший розстелив на снігу біля Максима шинелю, зсадив обережно товариша, всадовив його на тій шинелі, припнув коня до дубка, а тоді й сам сів. Якийсь час вони сиділи мовчки. Відсапувались. Максим ніби байдуже, але пильно розглядав обох. Лейтенант був, без сумніву, сибіряк, — це було чути з акценту в його мові. Щодо цього Максим не міг помилитися. Піший же був вайлуватий селюк–парубок, безперечно — українець. І щодо цього теж не можна було помилитися. Лейтенант був високий і худий, а солдат — низенький і опецькуватий.
«Ну зовсім Дон Кіхот і Санчо Панса!» — посміхнувся в думці Максим. І ледве стримував посмішку від дальшого ходу думки щодо цієї аналогії:
«І головне, вони дібрані національно знаменито до такої двійки — Дон Кіхота та його антипода й зброєносця. Перший — росіянин, імпульсивний фанатик і, мабуть, лицар „світової революції“, носій ордена і партквитка. Другий — українець, тяжкий і вайлуватий, мабуть, скептик і реаліст, але й служака — „що накажете!“ — без орденів і без партквитка».
— Чого ви посміхаєтеся? — спитав лейтенант, усе–таки якось, мабуть, вловивши Максимову внутрішню посмішку.
— А хіба то погано?
— Ні, але все–таки?
— Аби не плакати.
— Ну, плакати, положим, нема чого. Більше смерти й так нічого не буде.
І враз подивився пильно на Максима та:
— Скажи, друг, як нам пройти на Борисівку? Розумієш, така, брат, єрунда, — вириваємось із оточення, йдемо отак аж із–під самого міста О. і все не можемо вискочити. Так–от, як же на Борисівку тут? Га?
Максим теж подивився на лейтенанта пильно й завагався — сказати чи не сказати? Сказати про Борисівку — значить ствердити, що він іде звідти, тобто втікає від тих, до яких належить лейтенант. Така правда й щирість може йому дорого коштувати. Це значить — видати себе з головою і, рятуючи його, вгробити себе. Він же, замість подяки, візьме та й пристрелить, мовляв: «Ага, зрадник вітчизни! Шпіон, фашист і т. д.» А з другого боку — шкода й хлопців. Ні, Максим вирішив трохи зі щирістю почекати й відповів ухильно:
— Не знаю… Сам туди йду…
— Шкода, — зітхнув лейтенант. — Ти понімаєш, нам би треба так пройти, щоб ні німців не зустріти, ні своїх… Понімаєш — до німців потрапиш — у полоні здохнеш, заморять, як щура, падлєци. До своїх же потрапиш — знову воювати треба. А тут, брат, осточортіла ця волинка! Тут би…
Та, не доказавши, лейтенант махнув рукою, зітхнув і сердито сплюнув.
«Цікаво, щиро це він чи „Ваньку валяє“», — подумав, посміхаючись про себе, Максим. А лейтенант поліз тим часом до кишені й витяг жменю махорки.
— Куриш? — спитав у Максима.
— Курю.
— А папір маєш?
Максим з жалем розвів руками, — паперу в нього не було.
— І в нас, брат, немає, — сказав лейтенант. — Два дні вже не курили. Просто чортзна–що. Ані тобі крихти хліба (на цьому місці піхотинець, що сидів мовчки, смачно сплюнув), ані тобі паперу, щоб хоч з горя закурити. — І, вийнявши щось пучкою з махорки, подивився меланхолійно та:
— Даю орден за шматок газети! Хто хоче? Не віриш? Ось…
Справді, то був орден, і не абиякий, а Червоного Прапора! Максим узяв його в пальці, потер, а лейтенант серйозно, але з явною ноткою знущання над самим собою, промовив:
— Оце, браток, стільки коштують моїх троє ребер, а тепер ось ще й нога… Ну, — звернувся він до піхотинця, — чого носа повісив?! Як дійдеш до своїх, доложиш комісарові! Ви, хахли, на це мастера… — і гірко зітхнув.
Солдат якось безглуздо засміявся, а тоді сердито сплюнув і вилаявся просто в білий світ. В знак протесту, чи що? А лейтенант закінчив уже до Максима:
— А я сибіряк, брат… Сибіряк!..
І з якою гордістю це було сказано!
— Бачу, — сказав Максим.
— Звідки ж ти бачиш? — жваво зреагував лейтенант.
— Та так…
Лейтенант подивився на Максима якусь мить пильно, мовчки, водячи по ньому всьому очима, покрутив головою, а тоді підкинув орден у лівій руці та:
— Ну, добре. Якщо ти бачиш, то — міняємо, значить? За шматок паперу! Добре?
— Сховай, — сказав Максим. — Недобре. Хоч я й не сибіряк, але якби я мав папір, то й так би дав. Бо, я бачу, ти тяжко його заробив.
— Правда, — сказав лейтенант іронично й пригнічено. — Але як би ж його закурити? Душа, брат, уже вилазить із тіла геть, як воша з мокрого кожуха. Понімаєш? Два дні й ріски в роті не було…
Тоді Максим згадав, що в нього ж є паляниця. Ціла паляниця! Вона вже геть розплескалась, як перепічка, але то нічого. Він витяг її з–за пазухи й простяг лейтенантові.
Враження від тієї паляниці було таке велике, мовби від якогось найбільшого чуда чи від наглого вибуху бомби. Перед тією паляницею поблідло все інше.
Солдат не витримав і радісно засміявся.
— Паляниця!
Але лейтенант узяв паляницю й дивився на неї, не вірячи своїм очам. Переводив погляд з паляниці на Максима, а потім знову на паляницю.
–Їжте, — сказав Максим.
— А ти? — спитав лейтенант.
— Я не хочу.
Лейтенант миттю розламав паляницю. Він розламав її все–таки на три рівні пайки — собі, товаришеві й Максимові — й роздав. І відразу їхні щелепи запрацювали. Максим дивився з цікавістю, як вони мололи ту нещасну паляницю, і в ньому прокидалася заздрість — заздрість до їхнього хижого, вовчого апетиту. Власне, це була заздрість до самого того факту, що вони–от можуть їсти, а він уже їсти не може… А як хлопці скінчили, Максим розломив свою пайку надвоє й віддав і її на млин. Хлопці миттю змололи й її. Позбирали крихти й їх теж повкидали в рот. Для таких двох молотників цього було мало, але все ж таки…
— Знаменито! — сказав лейтенант. — Знаменито, брат!
— От здорово, спасибі вам! — сказав солдат і закліпав очима на Максима. — Я тільки не пойму, як же це так, що ви самі її раніше не з'їли, га?
— Буває, брат… — прошепотів Максим своїми репаними й смаглими, вже посмаглими від гарячки, губами й узяв грудочку снігу. Смокчучи її, зачепився поглядом за лейтенантів кашкет — і згадав тюрму й винахідливість в'язнів.
— Ви шукаєте паперу, хлопці, а папір при вас! — звернувся він до своїх нових друзів.
— Де?! — аж скинувся лейтенант.
— Ось тут, — постукав Максим пальцем по його козиркові.
— Та тут картон! Е–е, я вже дивився.
— Ану, давай його сюди.
Лейтенант миттю відірвав геть козирок «з м'ясом» і подав Максимові.
Максим обдер геть матерію — всередині був шматок білого дебелого картону. Але це якраз і було те, що треба. Обережно й пильно, настирливо взявшись до цієї кропіткої роботи, Максим розслоїв помалу картон на тоненькі, зовсім тоненькі листочки… Лейтенант і солдат аж заржали, зайшлися веселим, щасливим реготом.
— Ну, ти, я бачу, й сукин син! — ляпнув лейтенант Максима по плечі. — Якби я був Сталіном, я б тобі дав не тільки орден за це, а й звання «героя СССР». Де ти навчився такої премудрости? Га?
Максим промовчав. Навіщо йому знати, що такої премудрости можна навчитися тільки в сталінській же таки каторзі тієї «країни соціялізму», де видають ордени, що не варті навіть і шматка газетного паперу. Замість відповіді Максим скрутив козячу ніжку й наставив її по махорку.
Вони всі зробили по козячій ніжці. Але тут постала нова проблема — проблема вогню. У них не було вогню. Вояки обшарили геть усі свої кишені, бідкаючись — «були ж, ось тут були сірники», але нічого не знайшли. Нема! Тоді Максим витяг своє кресало й кремінь і попросив пошукати якоїсь вати з одежі. Вата знайшлася — на лейтенантові були ватяні штани…
І от вони заходилися кресати. Кресали всі за чергою. Дедалі все з більшим оскаженінням. Вони геть позбивали пальці й розтерзали, розскубли лейтенантові штани, але вогню не могли здобути. Бились, може, з півгодини. Нарешті лейтенант люто вилаявся й запропонував покинути. «Не буде діла». Він уже кинув кресати. Солдат теж уже випрягся. «То дурна, безнадійна робота». Лише Максим не здавався. Він з олімпійським спокоєм бив і бив у кремінь крицею, висікаючи снопи іскор, і не втрачав надії. Ба, він абсолютно був певен, що вата рано чи пізно, а таки загориться. Фокус полягає лише в тому, щоб вибрати хоч трішки сухої, не пропотілої вати. Він завзявся кресати доти, доки викреше, хоч би йому довелося кресати тут і до кінця свого життя.
