Рай - Барка Василь (онлайн книги бесплатно полные txt) 📗
Пізно вночі, наодинці, в нетверезому стані Панкрат Крякучін один раз на рік сам собі признавався, що аромат поезії тікав від його могутнього носа.
До Антона Никандровича він ставився з притаєною гострою ворожістю, після того, як одного разу в Будинку вчених вони стукнулися лобами. Професор Крякучін читав доповідь про поетику Пушкіна. Виступивши в обговоренні, Антон Никандрович спокійно зауважив, що високоповажний доповідач робить помилку, аж надто зв’язуючи Пушкіна з французькою поезією. З того часу Крякучін запалився помстою.
Він, горів духом заперечення: якщо хтось подавав думку, Крякучін заперечував її блискавично; якщо хтось її зрікався, Крякучін блискавично приймав. Студенти прозивали його: «Професор Навпаки».
Тімурленков знав про чорну кішку, що пробігла між двома літературознавцями. Його розрахунок був певний: викотити патлатого, як «тяжку гармату» — проти бородатого; тяжкими артилерійськими набоями нудоти розсадити гумористичний настрій.
Як завжди, професор Панкрат Крякучін мудрикував довго, сухо, одноманітно, снотворно, з надлюдською кебетою — доводити авдиторію до заціпеніння в звірячій тузі. Між іншим, він так висловився:
— Переходжу до питання про ролю християнства під час його конфлікту з старою вірою, бо тут виявляється розходження професора Споданейка–Віконника з історичними фактами, яких не можна легкодушно ігнорувати або ґвалтувати безкарно, хоч би навіть і в найспритніший спосіб.
Панкрат Крякучін заклацнув рота з рухом щелепа, потрібним для звуку: «піф»; сховав монгольський поблиск в щілини і застиг з виразом величі, змішаної з жертовністю; з виразом відповідальности головного арбітра.
Розчинилися в сутінках, під колишньою церковною банею, останні печально–червонаві рефлекси живого вечора і засвітилася мертвяцька електрика, а Панкрат Крякучін промовляв і промовляв.
Студенти зів’яли, як айстри від морозу, коли на городах зостається гарбузове огудиння, де–не–де огніють віями пів–скорботні–піврадісні, похилені до землі соняшничата, що врятувалися, дякуючи своїй скромності, а останні тютюни нечутно витрублюють у свої фіялкові фанфарочки, прикликаючи сіру хмару з дощем. Професор промовляв над бідними айстрами, як крук, що сидів на протрухлій жердці, колишній підпорі опудала, і викрякав зловісно — віщував непогодь, сніг, смерть у природі.
При словах: «легкодушно», «ґвалтувати», «в найспритніший спосіб» — Антон Никандрович обурився, бо він ніколи в житті не хотів ігнорувати фактів і ґвалтувати їх; навпаки, за довгі роки наукової діяльности виробив звичку поборювати в собі найменше, навіть підсвідоме бажання зрушувати факти з місця і підганяти під свою думку. Легкодушність? — ні, неправда… Ігнорування? — теж неправда. Навіщо Крякучін це говорить?! Дивно. Є якась причина — незрозуміла, невідома; вона поштовхує Крякучі–на говорити злі слова. Зрештою, хай говорить!
Антон Никандрович перестав слухати. Зосереджував думку на дуелі… А що як сказати: «Забудьмо непорозуміння!» Серпокрил зрадіє, а нишком підсміхнеться: «Ага, здрейфив старий». Цікаво, як закрито від нас майбутнє? Не знаєш, що станеться з тобою через годину. Дуель — це смішний віджиток, і можливо, тут–то й судився тобі кінець. Несподівана, безглузда смерть. Щоправда, до кінця недалеко, скільки я можу прожити?.. Максимум — двадцять років, ні, то багато, нехай п’ятнадцять. Вони скоро пройдуть. А я сиджу на противній комедії. Ось цей буквогриз нарочито добирає уїдливих виразів, щоб мені дошкулити. Ніби лежиш на розсохлому тапчані, а блощиці кусають за лікті. Піду додому. Астряб казав: «Для них важно, щоб ви самі заявили про свою вину; тоді в газеті надрукують — порох в очі населення». Діють шабльонно… «проробляють» на зборах, людина «кається і відмежовується», виголошує самоосуд; а після цього її «сажають». Треба противитися «проробці». Піти з зібрання. Наступна атака аж після канікул. Встигну переїхати, наприклад, в Середню Азію. Хвилину посиджу — нечемно виходити, коли колега говорить. А Серпокрила в залі немає; Івана Івановича теж немає; а цей учений шашель точить дерево життя. Нудьга смертельна!
Ввижалося Антонові Никандровичу, що він сидить над нічною річкою, а біля вуха дзунить комар, дивлячись крізь окуляри на списані аркуші.
Молоденька студентка з напівдитячими темними кучериками з–під чорнобархатного берета — біленька наївність в обличчі, — почула якийсь новий ущіпливий вираз Крякучіна, «фальсифікацію» чи що, — злякано сплеснувши ніжними, як дрібні бризки конвалій, долонями, поглянула на винуватого. Антон Никандрович помітив її погляд: очі з пухнастими віями, подібні до двох чорних метеликів, повні страху, здивування, докору, сумніву: чи правда тому, що говорить Крякучін? Мовляв, як?.. Отой старий, що до його кожного слова прислухалась вона, як до палахкотіння в світильниках істини, і записувала в зошит, — тепер, виявляється, такий страшний злочинець: лихо!
Антон Никандрович посміхнувся в сиву бороду святим сміхом безвинно приреченого і тихо дивився на свого суддю. А той переживав біологічну насолоду, добираючи і виголошуючи повні отрути вирази; то червонів, то бліднів, — аж задихався… В нього незрозумілий середній стан — між тим, що в ядучої істотки, яка з краплиною, випорснутою в тіло ворога, позбавляється власного життя, і між тим, що в юнака, коли він перший раз попадає в жіночі обійми. Недарма ж Крякучін, випадково — в день відміненого при соціялізмі Великодня, записав собі в бльок–нот сентенцію: «Помста стоїть над інстинктом самозбереження». Він своєю постаттю і вдачею ніби втілював помсту в людському образі: образі потворному і могутньому, мурашино–здрібнілому своїми стимулами і огненно–пристрасному в здійсненні довготривалого задуму — обмежений, як прасол з містечка, і феноменально вишколений у формальних нетрах вселюдського пізнання.
Такий кусій, працьовитіший, ніж паровик, і нудніший, ніж остання муха на осінній шибці, спустився з ланцюга на свою жертву.
Вчепився в колінні кістки прив’язаному до ганебного стовпа — змученому, а однак непоборимому в правді своїй і терпінні серед гріха: і власного і чужого.
— Теоретизування професора Споданейка–Віконника про християнство віддають уже вульгаризацією. Адже пер–ший–ліпший профан знає, що в літописних пам’ятниках далася взнаки рука редакторів, фанатично настроєних в дусі православія, а відтак і непримиренних до всіх живучих проявів старої віри. В умові з греками — років 907–го, 945–го, 971–го — знаходимо неупереджені свідчення про клятву перед Перуном, головним богом верхньої февдально–дружинної кляси, і Волосом, богом торговельно–купецької кляси. На жаль, з тієї причини, що трудова маса була ізольована від активного вирішення державних питань, в умовах з греками немає згадки про її богів, а такі безперечно мали своє місце. Трагічні події, як–от: голод, війна, пошесті, посухи, міжусобиці тощо, збуджували в народній масі невдоволення політикою князя Володимира, що оформлялося у відкритих протестах з певним стихійно–революційним забарвленням. Прийняття християнства мало спеиіяльну клясову функцію — воно давало освячення для новоформованого типу февдальних відносин в Київській державі. Звичайно, в загальному історичному аспекті, — а ми тільки так і можемо пізнавати діалектичну природу явища, прийняття християнства в певному відношенні було позитивним. Професор Споданейко–Віконник, розглядаючи згадані зміни в Київській державі, шукав їхніх метафізичних причин, буцімто прихованих у сфері морального єства. Він пробував знайти одвічні духовні чинники, передусім — моральні, які діють законотворчо в процесі розвитку народного життя і поступування людського духа по щаблях століть. Ця тенденція ретельно прихована, — вона так тонко вплутана в нагромадження фактичного матеріялу, що тільки надзвичайно пильна аналіза спроможеться виявити її одіозні обриси. В лекціях професора Споданейка–Віконника складається така картина: народ Київської держави, відбуваючи з стражданням і героїзмом розвиток свого морального почуття, дійшов до ступеня, коли поганська віра, випозичена в основних елементах її з східних країн, перестала відповідати його серцю, і тому прийняття християнства було закономірним і неминучим.
