Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник) - Багряный Иван Павлович (читать книги бесплатно полностью без регистрации .TXT) 📗
«Іллі, Іллі, лама савахтані?!»
Це Христос так звомпив. Але ж у Христа було принаймні до кого гукати. В нього був сподіваний заступник, в якого він вірив безмежно, як у свого батька, й сподівався, що той його все–таки не видасть на муки. Вірив. А коли ж його все–таки муки не минули й прийшла смерть; коли він відчув, що всі, всі, всі його відцуралися, — тоді він звомпив. Зданий на безглузді диявольські муки, перед загибеллю він уздрів свою самотність. І звідси той страшний крик передсмертний. Крик людини, яка безмежно вірила та й зірвалась перед смертю в безмежний розпач, втративши відразу все, покинута на розтерзання, на глум і муки. Але Він мав усе–таки до кого гукати…
А от він, Максим, не має. Щодо заступництва, то в нього не було нікого. Нікого! Нікому було за нього заступатися. Він був сам. Він був сам, самісінький, як палець. Сіра людина, здана сама на себе, зовсім–зовсім покинута напризволяще. І душа його — самотня, здана також сама на себе, одинока душа. Але горда, безмежно й незламно горда. Та душа трималася досі лише за усмішку — за людську усмішку, викрадену в богів і заронену в неї. Досі вона її не покидала й вела Максима через усе життя аж дотепер. Та от…
Глибоко–глибоко десь у ньому зринає жаль на всіх і на все, — жаль на людей, у яких досі вірив, і, нарешті, жаль на самого себе — на власну силу, в яку теж досі вірив, а яка його зрадила тепер, перестаючи бути силою й перетворюючись на ганебне безсилля.
Ще трішки, ось–ось, і має статись найстрашніше — втрата остаточно віри в людей. Тоді прийде катастрофа.
І через те він звомпив, як і той Богочоловік на Голготі, в безмежному розпачі:
«Боже, Боже! Чому ж ти мене покинув?!»
Але марно. Ніхто його не почує.
Навколо чорно й глухо. Замкнена з усіх боків герметично, первісна, безмежна ніч. Лише плющить вода, підіймаючись. Потоп таки…
А десь далеко–далеко кричать півні в чорній ночі.
Півні… А біля нього немає навіть Петра… щоб хоч подивитись на нього й почути його голос напослідок, — голос вірної, хоч і слабодухої, хисткої в своїй вірі людини. Людини!
«Аванті!» — каже раптом гнівний, з сльозами в горлі, знайомий голос.
— Ах, це ж ти!!. — каже Максим і безсило качає головою по грудях. — Гм. Кришка, брат! Ти йди… а я, брат, уже…
…Бульвар, парапет, син Палермо і смужка крови на пересохлих устах…
«Аванті!» — повторює голос уперто й бринить, віддаляючись. І вже здалеку–здалеку кличе, благає, велить:
«Іди… Ходім… Я тебе виведу…»
Далеко, далеко. Й канув у темряві. Лише зостався якийсь один тоненький звук.
Максим хапається за той тонюнький–тонюнький звук, пориваючися за ним усім єством, жадібно, з жалем — злякавшись, що втратить його, а з ним уже втратить усе й остаточно.
Похитнувшись, мало не звалюється у воду вниз головою. Розплющує очі.
Дзюрчить вода. Вона вже досягла ніг… А перед ним наче хтось стоїть, — якась людська велика постать. Але вона помалу безшумно віддаляється…
— Фу–у!!. Яка чортівня!!.
Максим проводить рукою по очах і стирає з них галюцинацію. І тоді бачить: зовсім близько, спереду, в тім самім напрямку, що й раніше, біжать–пролітають вогненні цятки попарно, впоперек. Зовсім близько! Максим ще раз проводить рукою по очах, але цятки не зникають. Більше того — стає чути рокіт моторів.
Максим опускає ноги в холодну воду й злазить зі свого сідла. Бреде. Бреде просто туди, де пробігають вогники. Вода все вище, а він бреде. По пояс уже… Скоро попід руки… Байдуже. Зціпивши зуби, він посувається все вперед і вперед, сковзається під водою по крижаному дну, натикається на пеньки, оступається в ямки. Він вирішив: або він захлинеться, або перейде цей потоп і вийде геть. Вийде на той шлях, що по ньому проходять машини. Той шлях лежить за зоною низин. Там починається степ.
Вода досягла попід руки. Глибше… Максим зринув і поплив. По якомусь часі він дістав ногами дно й пішов далі. Починало мільшати. Нарешті Максим вийшов на сухе — на глевку, хлипку ріллю. Тією ріллею він посувався далі в напрямку шляху. Машини перестали йти, й Максим у темряві знову згубив орієнтацію. Та по довгій хідні він усе–таки вийшов на шлях. Він намацав його ногами. Шлях! Розчавучений, вкритий грязюкою, але все–таки відмінний, твердіший від іншого ґрунту.
Повернувшись праворуч, Максим пішов шляхом. Та ось раптом спереду знову з'явились вогні, — то йшли машини. Коли вони наблизились, Максим зійшов убік, ліг ниць просто в грязюку й лежав, чекаючи. Машини пройшли. Тоді Максим устав і пішов далі. Та знову з'явились машини, й знову Максим ліг на землю. І, мовби на зло, ті машини все йшли й ішли, партіями по чотири, по п'ять, з короткими інтервалами. Але Максим тримався шляху в надії дійти до людського житла й там обсушитися, обігрітися. В ньому ще жила невгасима іскра віри в людську доброту й надія на неї та на своє щастя.
Але житла людського не видно було ніде й не чути. А машини, ніби десь прорвало, — йшли й ішли шляхом без кінця. І світили на повні фари, щоразу створюючи Максимові дуже небезпечну ситуацію.
Помалу надія на людське житло зникла. Вона розвіялася від знаного й усвідомленого тепер особливо чітко факту, що ні в якому житлі над шляхами, що стали ворожими артеріями, його не приймуть і не пригріють. Адже всі ті житла обсаджені ворогом та його посіпаками. Там його розстріляють, згідно з існуючими законами ворога, та й не самого, а ще й низку неповинних людей разом з ним.
Отже, хоч би він і надибав житло над цим шляхом, то що з того?…Ні, там, звідки йдуть ці машини, не могло бути для нього щастя.
Він ішов ще якийсь час шляхом за інерцією, раз по раз припадаючи до сирої, мокрої, холодної землі.
Нарешті інерція висякла. Тоді Максим звернув геть і пішов просто в степ.
Розділ двадцять другий
Над ранок дмухнув і почав розтулюватися холодний північний вітер. Земля взялася корою, дубіючи. І такою ж корою почав братись одяг на Максимові. Мокрий, він крижанів, дубів, робився цупким, як дерев'яний. Дедалі — більше.
Ставало тяжко рухатись, так немовби він був закутий у залізний, суцільно литий панцер. Засунувши руки в рукави, він тепер уже не міг їх розвести, — рукави задубіли та ще й попримерзали один до одного, і не було сил ті руки розвести. Ще живі, але вже скуті руки!
Максима почав огортати жах. Замерзає!!. Живий, живісінький, на ходу — і замерзає. Ще трохи — і він обернеться в задубілу мумію, що зупиниться та так і стоятиме посеред степу на ногах, примерзнувши ними до землі.
Нагнувши голову, він ступав з усієї сили, але бачив, що туго посувається наперед.
…І ось скоро станеться як у казці — злий дух його оберне в крижину…
Хоч би ж хоч вітер перестав!.. Але вітер дме і дме. Як зумисне!
І розбирає його розпач. І розбирає його лють на вітер, немов на живу, зловорожу істоту. Він лає його шалено, лає останніми словами. Лає… І бачить… Таж то він зумисне, той вітер! І то не просто вітер. То воля злого демона. То злий всесвітній дух жорстокости, злоби й наруги. Ненависницький і мстивий. І тут Максим пригадує, що з ним уже раз щось подібне було… Це було там, на холодній півночі, в таборах знущання, наруги й загибелі. Там карали в'язнів за непослух тим способом, що роздягали й ставили їх голих на морозі, обливаючи водою. А він, лютий вітер, студив їх поволі, обертаючи в крижані стовпи. Він, вітер, служив тоді в штаті Сєвлагу, як ретельний і дисциплінований виконавець… Тоді він, Максим, вирятувався. Але той вітер догнав його тепер ось тут…
Лють розбирає Максима така, що він вибухає дикою лайкою на весь голос, клене вітер і цілий світ, мов божевільний. Вітер йому затуляє рота, не дає йому слова. І Максим скаженіє ще більше.
Господи! Куди ж ти дивишся?!. Якщо ти взагалі дивишся… Хіба ж це вітер? Вітер — це той пестливий і ніжний, що, як усмішка матері, голубив його колись, у дні його дитинства, на цій же таки самій землі. Він цілував і пустотливо гортав волосся. То був вітер. Вітерець… А цей… А будь же ти Богом і людьми трижди розстопро–про–про–проклятий!!!
