Орлі, син Орлика - Литовченко Тимур Иванович (книги читать бесплатно без регистрации .TXT) 📗

– А ти ще, ще раз повтори, дохтуре.

– Навіщо?

– Бо я так наказую.

– Я вже відповів…

– Повтори, жабоїде.

– Зрозуміло й недвозначно…

– Я недочув.

– Хіба?..

– Оглух раптом, знаєш… На одну-єдину мить.

– Я не належу до жодної таємної ложі «вільних каменярів».

– Так-таки до жодної?..

– Абсолютно.

Знов помовчали.

– Не передумав?

Ле-Клерк замружився і глибоко зітхнув. Нібито не розуміючи, до чого хилить слідчий, лікар мовив якомога спокійніше:

– Послухайте…

– То що, зізнаєшся нарешті?

– Послухайте, шановний, якщо я не встигну вчасно замовити всі необхідні компоненти для ліків Її Імператорської Величності…

– А мені, знаєш, не потрібно, щоб якийсь там жабоїд отруїв Її Імператорську Величність Єлизавету Петрівну, дочку нашого славетного імператора Петра Великого! Ти мене добре зрозумів?!

– З чого це ви взяли, нібито я збираюся отруїти Її Імператорську Величність?! Що за нісенітниці?!

– Бо ти, жабоїде, – клятий масон. Масон і прусський шпигун.

– Але ж це ідіотизм!..

– Н-но, дохтуре! Легше, легше!..

– Цілковита дурня – от чим є ваше припущення!

– Я т-тобі!..

– То що, ви й надалі лишатимете Її Імператорську Величність без ліків? Отже, нехай Її Імператорська Величність і надалі страждає від мігрені?.. [1]

Вони вже вкотре схрестили погляди. У підвалі запанувала напружена тиша, тільки свічний ґніт час від часу потріскував.

– Тільки-но повернуся до палацу, одразу ж доповім Її Імператорській Величності, що саме змусило мене затриматися. Уявляю, як розгнівається високошляхетна Єлизавета Петрівна…

Тут слідчий нарешті опустив очі, різко видихнув і витер рукавом умить спітніле чоло. Ле-Клерк в душі зрадів: отже, він таки переміг цього негідника!..

– Пощастило тобі, дохтуре, що нема зараз у Санкт-Петербурзі графа Бестужева, – процідив зневажливо слідчий. – Він би вже точно…

– Якщо хочете знати мою думку, то з графом Бестужевим-Рюміним ваше відомство явно перестаралося, – єхидно посміхнувся лікар.

– Ти відкіля знаєш?.. – нашорошив вуха слідчий.

– Бо наскільки мені відомо, остаточно довести факт прусського масонства графа Бестужева-Рюміна так і не вдалося.

– Це ти від своїх побратимів довідався, від «вільних каменярів»?

– Та облиште ви!.. Пфс-с-с-с!.. – Ле-Клерк презирливо випустив повітря крізь зціплені зуби.

– Тоді звідки?..

– Від ясновельможного пана Розумовського, ясна річ! Ви ж знаєте, що я був його особистим лікарем, протягом п'яти останніх років прожив у його маєтку, розташованому в малоросійському селищі Батурині. А вже потім саме він порекомендував Її Імператорській Величності.

– Тобто це від пана Кирила Розумовського…

– Природно, що від нього.

– А може, ти все ж таки прусський масон? Еге ж, дохтуре?..

– Я все-таки француз, прошу не забувати! – з достоїнством відповів лікар.

– Це нічого не означає. Франція та Пруссія занадто довго були симпатиками, тому цілком можливо…

– Але зараз Франція воює проти Пруссії разом з Росією! І невже ви думаєте, що провівши поруч з його світлістю Кирилом Розумовським цілих п'ять років…

– Гаразд.

Ле-Клерк вирішив, що допит нарешті завершено, проте слідчий нахилився убік, покопався там і кинув на стіл декілька папірців, що у мерехтливому сяянні одинокої свічки здавалися жовтувато-бляклими.

– Це ми відібрали у тебе, коли затримали. Твої то папірці, жабоїде?..

– Так, мої.

– Ти не заперечуєш?

– Звісно, що ні.

– А тепер зізнавайся чесно: що це таке?

– Як то – що?! – щиро здивувався лікар. – То є рецепти ліків Її Імператорської Величності.

– Точно?

– Звісно!

– А що це за мова така дивна?

– Латина. Ви знаєте латину?

У глибині очей слідчого щось мигнуло, проте відповів він доволі впевнено:

– Так, знаю.

– Не знаєте ви латини, не брешіть, – скривив губи Ле-Клерк.

– Знаю, знаю. Це легко. От вивчив же я твою жаб'ячу мову, зумів…

– До речі, акцент у вас просто жахливий! Проте вивчити усну мову – це одне, а вивчитися до того ж писати – зовсім інше.

– Нічого, нічого, не я, то інші знають твоє тарабарське письмо…

– І що, інші хіба не підтвердили, що то є рецепти ліків, писані звичайною латиною?..

– А навіщо ти, жабоїде, пишеш ці так звані рецепти чужинською мовою? Чом це тобі забракло нормальних російських слів?

– Так між вченими людьми заведено, спитайте кого завгодно.

– Підозріло воно якось. Дуже підозріло.

– Нічого подібного. Латиною пишуться усі лікарські рецепти…

– Ото я й кажу: все це – ваш пруссько-масонський тайнопис.

– А я кажу, що ви дуже ризикуєте. Бо якщо Її Імператорська Величність вчасно не отримають ліків…

– Раніше Її Імператорській Величності вистачало доброго токайського вина, аби втамовувати головний біль.

– Тепер уже не вистачає. Тому Її Імператорська Величність і попросила його світлість пана Розумовського приставити до її персони мене, бо мій попередник не знав жодних інших рецептів, ніж добре старе токайське.

– А ти свої масонські тайнописи тут одразу почав розводити…

– Я лише полегшую страждання Її Імператорської Величності. І все це – для блага Російської імперії, не забувайте.

Слідчий глибоко зітхнув. Ле-Клерк із задоволенням відзначив про себе, що він майже готовий здатися. Та не все було так просто…

– А чом це ти так дивно поводишся, дохтуре?

– Тобто?..

– Не зрозумів хіба, про що це я спитав?

– Ні.

– Тоді спеціально для всяких різних жабоїдів пояснюю. За останній тиждень ти двічі відвідував аптеку пані Зоненфельд, тепер збираєшся туди утретє.

– Ну то що ж у тому дивного?

– Тим не менш, тим не менш…

– Я лікар – вона аптекарка…

– Ти відвідував її заклад особисто. По-перше, можна було послати когось із твоїх помічників… Сподіваюся, у тебе, дохтуре, є помічники?

– Звісно, є. Проте коли йдеться про здоров'я Її Імператорської Величності, можна й особисто поклопотатися…

– Ти хочеш сказати, що то є надто важливо?

– Так. А ви хіба не вважаєте, що…

– Ну, припустимо. Але ж по-друге, можна було викликати пані Зоненфельд до палацу. Навіщо ж тобі самому?..

– Я працюю при особі Її Імператорської Величності нещодавно, зараз обираю постачальника ліків, тому й хотів особисто пересвідчитися, як виглядає заклад пані Зоненфельд.

– А що, жабоїде, маєш якісь сумніви?

– Ні-ні, не те щоб сумніви, але…

– Що ж тоді?

– Пані Зоненфельд – чесна удовиця, її заклад користується доброю репутацією. Проте коли йдеться про августійшу персону, самої лише словесної інформації замало. Треба перевірити все на місці, причому особисто. Ви мусите мене зрозуміти… хоч би в силу самих ваших службових обов'язків.

– Ти на що натякаєш, дохтуре?

– А хоч би на теперішню перевірку.

Слідчий зітхнув, зробив вигляд, нібито вже вкотре перечитав написане у рецептах, потім запитав:

– А може, ти того?..

– Що саме? – не зрозумів лікар.

– Може, тебе вабить не заклад пані Зоненфельд, а сама його господиня, еге ж?

– Ну, знаєте!.. – Ле-Клерк мимоволі всміхнувся.

– Знаю, жабоїде, знаю. Ти холостий – вона удовиця. Ти лікар – вона аптекарка. Спільні інтереси, спільні почуття… Еге ж?

– Мої особисті почуття нікого іншого не стосуються, окрім мене самого, – з достоїнством відповів Ле-Клерк.

– А от і помиляєшся, дохтуре. Коли йдеться про Її Імператорську Величність – стосуються.

– Наскільки я зрозумів, ви запитували, чи належу я до якоїсь ложі прусських масонів?

– А що, ти нарешті зізнаєшся?.. – пожвавішав слідчий.

– У такому разі врахуйте: я – француз, пані Зоненфельд – австрійка. Франція, Австрія і Росія разом воюють проти Пруссії. То ви навіть після цього хочете сказати, що я – прусський масон?!

Слідчий промовчав.

– Тим паче, пані Зоненфельд – жінка. Наскільки я знаю, серед масонів жінок немає.