Паруси над степом - Близнець Віктор (лучшие бесплатные книги txt) 📗
— Стій! Куди ти?
Володька за вуздечку спинив кобилу, Валько стягнув брата на землю. І тут Льонька, побачивши своїх, заревів на весь голос.
— Що таке? Де ти був?
— У діда Гарби…
— У діда? Чого ж тебе понесло?
— Я ж за вами…
Хлопці здивовано перезирнулися. Грицько помацав Льоньчиного лоба: чи не гарячка?
— Ми побачили діда на горі й крутнули назад.
— А він що, бив тебе?
— Не бив, грушами… гик… годував.
— Годував? — витріщились хлопці. — Хе-хе! А чого ж ти ревеш?
— Еге ж, аби вас так… гик… годували, — і Льонька так гикнув, що аж підкинуло його.
А хлопцям тільки подай — регочуть, дурні. Знали б, скільки страху набрався малий у грушевому саду. На все життя вистачить…
Аеросани
Льонька помітив: щось дивне коїться з Грицьком, коли поруч Ліда. То він скривиться, ніби кислицю з’їв, то раптом стає веселий-веселий, от-от вибрикувати почне.
Після уроків, бувало, скличе хлопців на толоку, що проти Поліщукової хати, широко розставить жилаві ноги, пригнеться і войовничо кине: «Ану, братва, налітай!» Низенький, пругкий, стоїть, як роздратований півень, готовий до бою. Кілька сміливців шуліками налітають на нього й тут же, мов снопи, валяться на землю. А він уже інших викликає на герць і краєм ока зиркає, чи бачить його гордовита сусідка.
А то вилізе на бересток, причаїться між густолистя. Ось іде стежкою Ліда з відром води. Тільки порівняється з деревом, раптом — шелесть! — просто під ноги їй звалюється Грицько.
— Тю, пришелепуватий! — відсахнеться дівчина.
А Грицько з реготом тікає в кущі. День, два не показується Ліді на очі, потім знову за своє…
Та Ліда ніби не помічала Грицька.
«От безсердечна! — думав Льонька. — Ну побалакала б з ним як годиться. Бо він же ноги зламає, коли отак стрибатиме».
Грицько взагалі був для Льоньки загадковою людиною. І весь його дім оповивала якась таємниця. Підкравшись глибоким рівчаком, Льонька інколи заглядав на подвір’я діда Хмеля (так у селі називали Грицькового батька). Біля хати розгулював на цепу здоровенний чорний пес. Зачувши шарудіння, він скажено гарчав і кидавсь на всі боки.
— Чого виєш, іроде? — чувся сердитий голос.
З хати виходив заспаний дід, низенький, присадкуватий, з рудою пом’ятою борідкою. Він з шумом втягував ніздрями повітря і підозріло озирався довкола, його маленькі очі нишпорили по всіх закутках.
Льонька злякано рачкував назад. Ще, чого доброго, запримітить його старий — собаку одв’яже. Хлопець боявся мовчазного й похмурого діда. Жив Хміль якось відлюдно. В гості не ходив і до себе нікого не кликав. Казали, цілий день, затуливши вікна ряднами, він стояв навколішки перед іконами.
Та коли заглядав Льонька у подвір’я Хмеля, його цікавив не дід. Між хлопцями ходила чутка, що Гриша з Володькою будують аеросани. І збираються на них здійснити подорож аж на Північний полюс.
Аеросани! Хоч би краєчком ока глянути на чудо-машину!..
Якось у неділю зайшов Грицько до Поліщуків. Льонька саме ліпив чоловічка з глини. Такий у них, в третьому класі, урок задали. Присів Грицько, подивився на Льоньчину роботу.
— І хто вас учив? — хмикнув насмішкувато. — Голова більша за тулуб…
Взяв кавалок глини і швидко стулив фігурку. Дуже симпатичний вийшов чоловічок. Ніби живий.
Грицько подав Льоньці чоловічка, таємниче спитав:
— Батьків немає?
— Немає.
— А Ліда?
— В хаті. Німецьку зубрить.
Худе, різко окреслене обличчя Грицька зблідло. На переніссі зійшлись густі рудуваті брови.
— А тобі чого?
— Та так, — глибоко зітхнув Грицько. — Фотографії приніс.
Пригадав Льонька, як він крутився коло його сестри і клацав саморобним фотоапаратом. І охота йому ото бігати за Лідкою! Подумаєш — краля! Не знає Гриша, кого собі в друзі взяти. Сказав би Льоні хоч півслова — на край світа пішов би за ним. І, може, на аеросанях подалися б на полюс. А сестра, хіба зрозуміє вона хлопчачу душу?
Жаль стало Льоні сусіда.
— Покликати Ліду?
— Ні, ні, не треба! — підвівся Грицько. — Я сам…
Через мить він вискочив з хати червоний як рак. Навздогін йому полетіло якесь скельце, брязнулось і розбилось. А потім ще одне, і ще…
— Ось я в школі скажу! — крикнула схлипуючи Ліда.
Льонька підібрав одне скельце. Сестрине фото, напис:
«На пам’ять Ліді». Скло обклеєне кольоровим папером. Навіть вушко прироблене, щоб вішати фото на стіні… Поспіхом згріб те, що лишилось від портретів, і — слідом за Грицьком. А він, як очманілий, біг, не вибираючи дороги. Наздогнав його Льонька у лісочку. Гриша сидів, закривши обличчя руками.
— Гришо, візьми, — Льонька легенько штовхнув Хмельового.
Той не дивлячись взяв осколки й мовчки поліз у гущавину. Вирив під кленом яму, склав знівечені портрети, пригорнув їх землею ще й притоптав.
— А тепер ходімо на капе! — сказав рішуче.
Льонька відчув, що зараз станеться щось надзвичайне.
— Повторюй за мною, — наказав Грицько. — «Хай мене печуть на вогні, не скажу нікому про те, що бачив…»
— Хай печуть… — залепетав Поліщук жахливі слова.
Вони повзли під суцільними шатами бузини, мов у зеленому підземеллі.
— Капе — що це таке? — спитав Льонька пошепки.
— Командний пункт. Теж мені… вояка…
В очі раптом ударив сонячний сніп. Світло проникало сюди вузьким колодязем, пробитим у товщі зелених віт. Золоті цямрини, цинкова кришка — кусочок хмарини. Справді — колодязь від землі до неба!
— Дивись, — тихо мовив Гриша.
Малий підняв голову і завмер від захоплення. Перед ними на маленькій галявині стояла казкова машина. Як уві сні, ходив Льонька круг неї, з трепетом оглядав пропелер, туго натягнуті ланцюги, гордо задерті носи полозів. І сидіння, й педалі, й кермо — все, все було справжнє, все приваблювало, кликало: «Сідай і лети!»
— Ну, як? — смутку наче й не було в Гришиних очах — вони світились радістю.
Льонька лиш хитав головою. Що тут казати — чудо! Чудо та й годі!
— Шестірню треба дістати. Сюди, до пропелера. І тоді — готово!
— Шестірню? Яку? — аж підскочив хлопець: йому хотілось чимось, хоч дрібничкою, допомогти Гриші. — Може, я знайду?
— Таке, знайдеш… Треба ж розмір знати. Це тобі не тачка…
Зосереджений, поважний, він сів за кермо, натиснув на педалі і з-під нахмурених брів глянув на Поліщука.
— А ти вночі не боїшся?
— Я? Вночі? — образа стисла горло. — Та я ж кожну ніч сплю надворі. Отам за хатою, на сіні.
— Добре. Тоді, як стемніє, давай підемо до кузні. Дістанемо шестірню…
Льонька ладен був йти за ним у вогонь і воду.
Солодом пахне берегове сіно. Льонька лежить під ковдрою в сорочці і в штанях, прислухаючись до нічних шерхотів. Біля повітки ліниво ремигає корова. Хтось прочовгав по двору. Певно, мати. Вихлюпнула воду, скрипнула дверима. Стало тихо, глухо.
Нечутно підкрадається сон і хоче зліпити Льоньчині повіки. Та спати не можна! Бо скоро вони підуть до кузні… І раптом спало на думку: а чого це вночі? Біля кузні — ціла гора трубок, коліщаток, пасів… Можна зазирнути вдень і вибрати все, що потрібно. Хіба дядько Карпо пожалкує для аеросаней якусь дрібничку?..
— Фюіть! — почулося з кущів.
Льонька здригнувся, підвів голову… Свист повторився. Та це ж Грицько викликає! Льонька мерщій схопився на ноги. Налетів на пакіл, тріснула холоша, і малий простягнувся на землі.
— Тс-с-с, не галасуй… — буркнув сердито сусід.
Тихо і вкрадливо, наче кішка, проскочив Грицько у балку. Льонька — за ним; наступив на розірвану холошу і знов упав.
— От помічник мені, — розізлився Грицько. — Закоти штани!
Берегом дістались до ставка і залягли на бугрі.
Ніч була тиха, зоряна. Визубрений місяць, наче лебідь, плив між очеретами по іскристій гладіні ставка. Де-не-де скидалась риба, дзюрчала вода під греблею. Видно було як удень. Лише тіні від крислатих верб, довгі й химерні, чорно лежали на березі.
