Генерали імперії - Чемерис Валентин Лукич (бесплатные книги полный формат .txt) 📗
А червоні все вимагали: то острів Гогланд, то «вирівнювали» кордон там і там (за рахунок Фінляндії), то острів Ханко, то раптом уряд Країни Рад офіційно заявляв, що міг би задовольнитися групою островів Хесте-Бусьо, Хермансьо-Койо, то в іншому місті квадратними кілометрами. Фінський уряд тримався, не уступаючи своєї суверенної території, хоч сил для відбиття можливої агресії такого гіганта у неї було малувато, і про це постійно нагадував урядовцям Маннергейм: «Домовляйтесь, жертвуйте малим, в ім’я збереження більшого, фінська армія не в змозі відбити напад СРСР!»
Фінський уряд не зважав на цю пораду досвідченого полководця, і між ним та Маннергеймом почав визрівати тихий конфлікт.
Зрештою, відомий поплічник Сталіна, нарком Молотов заявив фінам вже відверто: «Вести разговоры теперь уже поздно, наступает очередь солдат!»
Маннергейм:
«26 листопада Радянський Союз організував провокацію, відому нині під назвою „Постріли в Майніла“. Увечері того ж дня Молотов заявив послу Фінляндії в Москві, що з фінського боку на Карельському перешийку в 15.45 був відкритий артилерійський вогонь по розташуванню російських військ в селі Майніла, при цьому вбито троє солдат, один молодший офіцер і дев’ять душ поранені…
У відповіді, яку ми дали наступного дня, говорилось, що постріли були зроблені не з фінського боку… Фінські прикордонники встановили місце, де пролунали вибухи. Воно було у 800 метрах від лінії кордону на відкритій галявині біля села Майніла… Під час війни 1941–1944 років полонені руські детально описали, як була організована провокація.
…17 листопада Молотов інформував нашого посла, що радянський уряд більше не вважає себе зобов’язаним договором про ненапад. На фінську пропозицію про спільне вивчення інциденту з пострілами в Майніла ніякої уваги не звернули і, спотворюючи факти, стали стверджувати, що уряд Фінляндії повинен відвести свої війська на 25 кілометрів від кордону. В ноті від 29 листопада Молотов кинув звинувачення в тому, що фінські збройні сили, „як відомо“, продовжують вести воєнні дії не тільки на Карельському перешийку, але й на інших ділянках. Радянський уряд вважає необхідним розірвати дипломатичні відносини. Не дивлячись на це, уряд Фінляндії ще раз звернувся до радянського уряду з пропозиціями про вирішення протиріч на основі параграфу I договору про ненапад. Одночасно було повторено, що Фінляндія готова відвести війська на Карельському перешийку на таку відстань від Ленінграда, щоб їх не можна було розцінювати як загрозу безпеці міста.
На цю ноту Радянський Союз відповів вогнем. Вранці 30 листопада 1939 року руські переважаючими силами приступили до операції на суші, на морі і в повітрі. Тепер кожному стало ясно, що фінський народ чекає боротьба не на життя, а на смерть».
Інформація для роздумів.
СРСР — площа 22 402,2 тисяч квадратних кілометрів.
У своєму складі СРСР мав 15 союзних республік, 20 автономних республік, 8 автономних областей, 10 автономних округів. (А втім, автономність в СРСР була, як відомо, лише на папері, але це інша тема.) Крім усього, СРСР мав 2113 міст, 6 країв, 122 області. Із Заходу на Схід простягувався більше як на 9,5 тисяч квадратних кілометрів, а з Півночі на Південь — більше як на 4,5 тисячі квадратних кілометрів.
У 1940 році СРСР мав 194 077 000 чоловік, його населяли 100 великих і малих народів.
Це одна сторона в конфлікті. Тепер друга.
Фінляндія перед нападом на неї СРСР мала площі — 337 тисяч квадратних кілометрів, населення (дані за 1920 р.) — близько трьох мільйонів — це проти 194 мільйонів «есересерівців».
Великих міст — всього лише три.
У ті роки лише в одному Ленінграді проживало більше населення, як у всій Фінляндії. У Москві у 1939 році було 4 мільйони 542 тисячі проти трьох мільйонів населення всієї Фінляндії. Їхні армії були навіть неспівставні. І такий гігант, як СРСР, раптом зарепетувавши обидженим дядечком на увесь світ, почав заявляти, що його буцімто хоче поневолити племінничок. Оголосивши, що крихітна Фінляндія (напише ж УРЕ не зморгнувши оком про те, що «правлячі кола Фінляндії» буцімто «перетворили Карельський перешийок та прилеглі до нього острови Фінської затоки і Ладозьке озеро на військовий (як страшно! Аж жижки тремтять!) плацдарм для нападу на СРСР», обрушив на Фінляндію всю свою військову, промислову і людську міць.
Здавалось, що дні Фінляндії лічені.
Це коли б я до розділів свого есею давав заголовки, то так би назвав цей…
Степан Музика (яким було його справжнє прізвище, тепер за давністю літ вже й не пригадую, хоч він буцімто й доводився мені якимось там родичем — радше всього, через дорогу навприсядки, — а звали його так по-вулишному, Музикою, тому що гармоніст він був — віртуоз, іншого такого в нас тоді не водилося, тож за ним і узвичаїлось: Музика та й Музика), так ось, Степан Музика з приміського селища Дніпропетровська, яке в реєстрі міста значилося, як вулиця Між’ярна, бо ж складалося всього лише з однієї вулиці, що пролягала між двома ярами, хоч тамтешнім людом чомусь величалася Сахаліном, як напивався, то таки дякував білофінському генералові Маннергейму в році, здається, шістдесятому, що в ті часи було, звісно, крамолою з крамол! Ось тоді в нашому провінційному виселку, забутому навіть у місті, до якого воно тулилося на далекій околиці, багато говорили про війну з білофінами у 1939–1940 роках і я тоді, хоч і знав про неї дещо з історії, теж звернув увагу, як наче б вона вчора відгриміла. Говорили, завдячуючи, звісно, Степанові. Власне, його неприкаяній й понівеченій на тій війні долі.
Степан Музика (для нас просто Стьопка), року народження, здається, 1919–го, строкову службу в Радянській Армії проходив у Ленінградському військовому окрузі. З цієї причини він одним з перших і загримів на фронт під час нападу Радянського Союзу на Фінляндію в листопаді 1939 року. («Аякже, — розказуватиме Степан не один рік, — хоч з німчурою і не воював, але все їдно, їдрі т-твою… фронтовик. Рядовий Північно-Західного фронту під командуванням товариша Тимошенка, щоб йому… гикнулося!.. Білофінів давили, землі їхні, родіну їхню заграбастували! На хрєн вона нам здалася, як ми й своїй землі толку не можемо дати!..»).
Було Степанові тоді десь літ з дев’ятнадцять, знаний був у нашому Між’яр’ї парубійко! На вид, правда, й дивитися ні на що, казали дівчата, а як заграє, як заграє — кращого йому уже й не знайдеш у всьому городі, а не тільки у нашому Сахаліні між ярами. Як ото співається: через ту бандуру бандуристом став. А Степан через ту гармонію першим парубком, гармоніст був хоч і самоучка, але ж класний! Від Бога! Володів винаходом німецького майстра Бушмана, як ніхто. Тільки розтягне, бувало, міх, як пробіжить довгими, тонкими і надзвичайно рухливими пальцями по деці з клавіатурою — «ґудзиками», як заграє, так гармонь у нього і ридає, і плаче, і сміється, і душу з тебе вивертає. Увечері тільки на вулицю нашу єдину вийде, перший акорд візьме, міхи розтягне, по ґудзиках пробіжить своїми незвичайними пальцями, так до нього з усього виселка й біжать хлопці та дівчата — сміхи, жарти, танці, співи… До півночі водив Степан за собою виселкову молодь, і все не могли вони нагулятися… І миршавенький — даруйте, Степан, рудий, ніс картоплиною, та ще й клишоногий, — вже прямо тобі красень, хлопець зух! Витязь ледь чи не билинний — от що так гармонь та ще в руках такого самородка!
Мав Степан — аякже! — і дівчину — співуха і танцівниця. До пари йому на гульках. Аж трусилася Катря, так танцювати любила. На роботу йде і наче притуптує та все наспівує… Чорноока, в’юнка, з лиця хоч воду пий. Куди тому Степанові, а бач… Музикою своєю кращу дівчину нашого виселка взяв і причарував… Всі їм щастя бажали. Все в них до весілля йшлося. Казали, що Стьопа до неї вже й старостів заслав, і старостів тих Катрині батьки пов’язали. На осінь і весілля задумали, Катрині батьки вже й кабанця для такого випадку викохували… Аж тут призов на строкову. В армію Степан пішов з гармонією в парі, повернусь, казав дівчині своїй, хіба ж таке весілля «відгрохаємо»! А поки що — чекай, красуне, першого гармоніста.
