Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна (мир бесплатных книг .txt) 📗
Іван Сергійович пише ще докладно про свої наміри й плани, що новий роман закінчує, і що влаштовує свої взаємини з селянами. Все-таки добре скоріше побачитись і саме про це най; більше розпитати! Він заводить школу. Потім поїде до Бадена, де на нього чекатиме Полінька, а потім — Париж. «Я Вам був би : вдячний, коли б Ви повідомили мені свої плани. Але ж Ви не залежите від себе... а від чого й від кого Ви залежите — це для ~. мене таємниця». Невже для нього таємниця?
Власне, і вона не знає, від чого залежатимуть її плани. Навіщо він пише про весну вдома?..
«Тут весна дуже запізнилась — і раптом спалахнула, як порох, всілякою зеленню, квітами і травами! Цього за кордоном не 'побачиш».
Звичайно, не побачиш. Але ж вона була навесні в Римі і в Неаполі — вдвох із Сашею! Бідний Іван Сергійович! «...та кепсько тинятися стариком з якимось окисленим серцем у грудях — під цими золотими липами... Що поробиш! Незабаром ще гірше буде».
Цьому вона не йме віри — адже він закінчує новий роман! А про старість — він завжди говорить! Лист закінчено і з докором, і з ніжністю. «Прощавайте — постарайтесь написати трохи більше до ладу — на ту ж адресу, зрозуміло. Тисну Вам руку — і роблю ще щось, на що Ви ніколи не відповідали». Вона сміється — ну, що ж, хай поцілує!
«Поцілуйте Богдася, про якого Ви мені ані слівця не сказали — і поклоніться — якщо є кому кланятися.
Ваш Ів. Тургенев».
«Поклонитися» є кому.
Он він — стукає вже в двері! А невже вона ні слівця не написала про Богдася? Сидить її хлопчик, веселе безтурботне ангелятко з картин Ліппі, щось старанно виводить на папері.
Богдась із захопленням пише листа на чотирьох мовах одразу — українській, російській, французькій та італійській, і важко навіть було б сказати, з якої мови слів було більше.
Бідний Дорошенко хитатиме докірливо головою - хлоп'я поплутало всі мови!
Богдась старанно надписує картку — «Гарібальді». Він пише, що в гарібальдійських загонах є хлопчики, яким по дванадцять років, це йому розповідали хлоп'ята в Римі, а йому вже скоро мине десятий рік, і він також буде гарібальдійцем, тільки козацьким. Він дружить з багатьма італійськими хлопчиками. Богдась зітхає і замислюється. Добре було б написати дядькові Ількові, як у перші дні приїзду до Рима він відстав від мами, мсьє Пассека і мсьє savant — Єшевського. Спочатку пішов сам і набрів на фонтан Треві, це зветься фонтан, а насправді величезна стіна, ні, навіть якийсь будинок з усякими водяними богами, і звідусюди там фонтанами ллється вода, і він уже забув, що треба наздоганяти, шукати маму, а стояв і дивився; і там було багато людей, і ніхто на нього не звертав уваги, і багато хто кидав у воду монетки. Аж ураз він схаменувся, згадав про маму і трошки злякався, що не знайде її в Римі. Адже Рим такий великий і дивний, не схожий ні на яке інше місто. Богдась, правда, знав, що обідають вони в остерії Лепре, але ж як до неї дістатись?
Коло нього гаряче сперечалась про щось юрба хлопчисьок, таких, як він, і старших за нього. Він спитав у них.
Його спочатку не зрозуміли. Він вирішив, що не мову його не зрозуміли, а не знали, де остерія, він сказав: «Колосео — Колізей», він пам'ятав, що це недалеко від Колізея, і юрба дружно пішла з ним, галасуючи і сперечаючись, і поки дійшли, вони вже були друзями, і він дізнався, що вони всі чекають, коли до Рима прибуде Гарібальді.
Йому було трохи ніяково, коли по дорозі хлопчики раптом оточували якогось пана чи пані й починали вимагати «уна сольді», тоді він відходив трохи осторонь (ні, про це він не писатиме, про це він розповість товаришам у пансіоні, і про те, що вони передражнювали папського солдата, а потім щосили тікали, і що трохи не звалили з ніг товсту кумедну черницю у величезному білому очіпку з крилами, одне слово, поводилися так, як усі хлопчиська в усіх містах усіх країн. Особливо в Римі і в Парижі)...
Проте вони все-таки дійшли. В остерії на ґанку стояв її господар, і всіх хлопців як водою змило, а Богдась сів на східцях ганку, відсапуючись від пригод, біганини і хвилювання — що скаже він мамі. Він уже побачив, що за тим столиком просто надворі, де вони сідали обідати, — нікого нема. Раптом він побачив усіх трьох — маму, мсьє Пассека і мсьє savant — Єшевського.
Мама кинулась до нього і не сердилась зовсім, а йому було соромно, він тільки не хотів цього показати при чоловіках. Єшевський дивився докірливо, а мсьє Пассек розгублено, наче не Богдась, а він загубився. Про це все він, звичайно, не написав, а тільки згадував і знову глибоко зітхнув, бо йому шкода було лишати це привільне життя в Італії і повертатись до пансіону, та що поробиш — він обіцяв мамі добре вчитися і пристойно себе поводити, а вона обіцяла, якщо ще затримаються за кордоном, на ту весну відвезти його до швейцарця, з яким і вона, й він, Богдась, і всі хлопчики з сусідніх дворів заприятелювали у Римі, і потім виявилось, що у нього вдома, у Швейцарії, також пансіон для хлопчиків, і він на літо запрошував до себе Богдася.
Але Богдасеві хочеться і додому... Особливо коли іноді мама починає для нього вигадувати свої казки, і це не зовсім казки, от, приміром, про хлопчика, такого, як він, маленького козака українця, як він визволив з турецької неволі дівчинку... Він дуже любить, коли мама про це розповідає. Добре було б і про це написати дядькові Дорошенкові, але це було б надто багато, і паперу не вистачило б! Адже він перерахував усі міста, де вони побували, мабуть, усі фонтани — це його цікавило завжди більше, ніж собори й монастирі, по яких бігали дорослі. І все ж таки написав, що, від'їжджаючи з Рима, вони кинули сольді в фонтан Треві, мама і він. Про Олександра Вадимовича він не написав, хоча й той кинув монетку, але ж із ним Ілля Петрович незнайомий і можна було його не згадувати. Він захопився своїм листом і ніяк не міг закінчити.
Мама вже чекала. Мама поспішала, бо за нею, як завжди, зайшов Олександр Вадимович, і вони бігли оглядати якісь картини.
— Я вкину листа на пошті, коли хочеш, — сказала мама і, не читаючи, заклеїла конверт, і тому не жахнулася ані різномовності, ані безлічі помилок на всіх мовах. Це вже дісталося Іллі Петровичу.
* * *
Так само, як і в Парижі, так і в Флоренції, і в Мілані — останній зупинці в Італії, вона любила заходити в маленькі крамнички, де часто можна було побачити різні рідкісні старовинні дрібні речі. Особливо в букіністичні. Там так приємно було перебирати старі книги, гравюри. Вона рідко щось купувала, але хазяїни крамничок або книжкових лотків ніколи не ремствували. Вони звикли, що «їхні» відвідувачі мало що купують, бо не мають змоги купити, але ж вони по-справжньому розуміють ціну цим речам! А це також дає насолоду!
Коли в маленьку букіністичну крамничку, що тулилася на розі невеличкої площі майже в центрі Мілана, зайшла гарна молода пара — русява дама і чорнявий молодий чоловік, — старенький хазяїн крамнички одразу пізнав, що це іноземці, й одразу вирішив, що, напевне, їх нічого не зацікавить на його полицях. Але дама .звернулась по-італійськи, правда, не так вільно, як говорять рідною мовою, явно добираючи слова, але цілком правильно. Це вже було приємно стариганчику.
— Будь ласка, у вітрині ми побачили гравюрку. Може, ми помилились, але здається, це портрет славетного Беккаріа?
— О так, синьйоро! — розцвів усмішкою старий. — Це портрет нашого Беккарія, — і ніхто на світі не може з більшим правом сказати «нашого», ніж ми, міланці, бо він жив тут і навіть недалеко від цієї невеличкої, але славної пьяцца, отож і від моєї скромної книгарні! Я зараз зніму цей портрет з вітрини.
Він, наче ікону, побожно підніс невеличку гравюру-портрет відвідувачам, і вони заговорили незнайомою йому мовою.
— От твій бог, — мовила Марія.
— Один з моїх богів, — поправив Саша.
— Я не ревную. Він для мене також велика людина — Чезаре Беккаріа. Він перший у світі повстав проти смертної кари!
Почувши знову знайоме ім'я, хазяїн не міг стриматися — він наче одержав подарунок. Як добре, що вони зайшли саме до нього. Якщо вони так цікавляться Чезаре Беккаріа, він радий їм повідомити, що саме на цьому майдані незабаром йому збудують пам'ятник. Так, так, коли ви відвідаєте Мілан ще раз, ви вже побачите пам'ятник цій великій людині. Він знає скульптора й архітектора, які працюють над цим пам'ятником. Ще б пак! їх знають усі міланці, і всі знають, що буде викарбувано на пам'ятнику, звичайно, крім імені. Він майже продекламував: «Se dimostrero non essere la pоne di morte nе utile, nе necessaria avro vintola causa dell'umanita».
