Рай - Барка Василь (онлайн книги бесплатно полные txt) 📗
— Я розумію, час тривожний. То один чоловік зникне, то другий.
— Потім розкажу, в чому справа. Одно знаю: замолоду я вчинив великий гріх, а тепер покутую.
— От ви й покаялись; проститься вам, бо хто покається, хоч мовчки, хай підведе з просьбою очі до Спасителя, — тоді проститься. Милосердю ж бо Спасителя кінця немає.
Антон Никандрович вислухав старого з покірністю, мовби перед священиком. Схилився до внучки, шорсткою долонею повів по м’ягких, як льон, кучерях її і’попрощався. Йому світло було на душі. Вернувшись додому, за старою звичкою, походив з кутка в куток. Став до відчиненого вікна. Високими ріками протікало проміння з–за хмар; захоплювало в свою течію — темно–зелений сосновник на горбі, оточений сірим парканом. Антон Никандрович почав писати в бльокноті:
«…В наших душах є стихія (чи — «сила»), що рухається в призначеному напрямку; рухається не в просторовому розумінні, а в розумінні вдосконалення, просвітлення, покращання, з погляду людського єства. Відступ від передбаченого напрямку відзначає могутній чинник, хоч і невловимий для всього матеріяльного озброєння науки, невловимий, як і сама «стихія»; ім’я того чинника: «сумління». Каяття й спокута вертають душевні сили до призначеного напрямку, до того пункту, на якому зроблено відступ.
Мало того, каяття й спокута помножують можливості успішного поступовання нашого морального єства в вірному напрямку, звичайно, якщо вони виконані вільно, себто тільки з наказу сумління та доброї волі. Каяття в злочинах незаподіяних, особливо — каяття такого роду під примусом і загрозою смерти, калічить моральний світ, надовго відриває нашу душу від благословенного напрямку, зводить її на манівці нещирости, криводушшя, лукавства, лицемірства і, зрештою, на стежку загибелі. Тільки страшні потрясіння, трагічні своїми наслідками для тих, хто чинить насильство, і для їхніх жертв, можуть розчистити терен для повороту моральних сил до їхнього справжнього скеровання. Сумнівно навіть, чи каяття в дійсно заподіяних злочинах, коли воно виконується під страхом, досягає своєї мети». Закривши бльокнот, Антон Никандрович переживає ще деякий час нервове збудження. А вже в коридорі тупають нерівні кроки: наближається Іван Іванович. Коли він стає в дверях, Антон Никандрович говорить йому в очі:
— В мене таке передчуття, що ви прийшли або сповістити мене про звільнення з посади, або сказати: кайся і відмежовуйся!
— Ви так зразу і переходите до справи. Терпіння, терпіння! Треба бути організованим членом колективу! — хрипко бубонить Іван Іванович, скрививши обличчя в болісну маску усміху.
— Прошу сідати!
— Як ви почуваєтеся, Антоне Никандровичу? За ввесь час своєї профспілкової праці я вважав, що настрій живої людини — це перше, чим ми повинні цікавитися. Від цього залежить здоров’я і продуктивність.
— Дякую; почуваюся прекрасно.
— Вчора я не міг бути на зборах. Провожав дружину на вокзал. Мене дуже хвилює інцидент з вами.
— Скажіть прямо, вимагають від мене прилюдного каяття, відповідної заяви чи ще якоїсь процедури?
— Ви гордий чоловік, Антоне Никандровичу!
— Справа не в гордості, скоріше — в гідності. Я цікавлюсь: вимагають самоприниження чи ні?
— Це як розуміти гідність…
— Хіба можуть бути два розуміння?
— Ще й більше; скільки суспільних кляс, стільки й розумінь, — так дивимось ми, марксисти.
— Підождіть, будь ласка! Мовчати, коли вас обливають помиями на загальних зборах, — це гідність чи рабство?
— Можу відповісти з відповідними аргументами.
— Цікаво послухати.
— Так от, на перший погляд, як беруть справу індивідуалістично, це звуть рабством. Але в ширшому значенні це не завжди так. Наприклад, наша партія і уряд вимагають чистоти ідеологічного фронту, добитися якої можна тільки тоді, коли всі помилки будуть чесно визнані і виправлені. Відмежуванням від своїх помилок ви заслуговуєте довір’я від радянської суспільности. А замазуючи свої гріхи, ви його позбавляєтесь, бо немає ніяких гарантій щодо майбутнього. Самокритика становить здорову атмосферу суспільних відносин.
— Прекрасно; а де ж гарантія, що завжди помиляється одиниця, а професійний чи партійний комітет завжди має рацію?
— Наша партія ніколи не помиляється! — категорично, з особливим притиском заявив Іван Іванович.
— Скажіть, будь ласка, чому ввесь час у підручниках, схвалених найвищими партійними інституціями, прийняття християнства вважалося, так би мовити, прийняттям «опіюму для народу», а от недавно те саме прийняття християнства об’явили прогресивним кроком і об’явили з благословення тих самих партійних інституцій.
— Тому, що немає вічних і незмінних істин; істина завжди історична і клясова. Що на одному етапі будівництва соціялізму вважалося реакційним, те на другому етапі будівництва стає прогресивною істиною.
— Вам подобаються народні прислів’я? — з гіркотою в голосі питає Антон Никандрович.
— Деякі.
— Одно з них каже: «Крутить правдою, як циган сонцем». Це я взагалі наводжу, без зв’язку з конкретними особами чи установами.
— А я на це можу сказати, що навіть народні прислів’я мають історичний і клясовий характер. У певний час вони містять в собі істину, а потім її втрачають. Я хоч і не спеціяліст, як ви, в народній творчості, але це я знаю краще, ніж ви. Це складне питання.
— Знаєте, — розводить руками Антон Никандрович, — тоді все набирає такої відносносте, що наука стає зайвою: не треба ні думати, ні перевіряти, взагалі не треба шукати наукової істини, а просто крутити головою сюди й туди, згідно з директивами, що раз у раз міняються.
— Це ви сказали з глумом, але самі не підозріваєте, яка тут глибока рація. Осередок нашої науки і її огнище — центральний комітет нашої партії. Він стоїть на найвищому пункті світових подій і, як маяк, освітлює нам шлях. Ясно?
— Абсолютно! Отже, вимагають прилюдного самобичування чи ні?
— Хоч би й так; тут нема нічого поганого. Самокритика — шляхетна справа. Якби ви знали, як на закритих партійних зборах один одного з калом змішують. Потім здоровкаються, мов нічого й не було. Ви хвилюєтеся з–за дрібниці.
— А що, як я відмовлюсь посипати главу попелом і шмагати себе по спині?
— Собі зробите гірше, щиро кажу.
— Завжди говорите щиро?
— Майже.
— Скажіть мені, що б ви подумали про особу, яка, припустимо, вбила жінку оцим молотком, а вчинивши злочин, вкинула труп в річку і нікому про це не сказала… себто не стала на шлях самокритики, яку ви вважаєте такою шляхетною справою?
Керівника профорганізації труснуло зсередини незримою бурею, але він посміхнувся, хоч і зблід при цьому над міру спроможносте своєї висохлої шкіри. їдко посміхнувся Іван Іванович.
— Скажу. Я думаю, що злочинець повинен покаятися, прийти в міліцію і заявити: «Я вбивця, заарештуйте мене!»
— Чому ж він не заявив?
— Звідки я знаю? Підіть і спитайте його!
— Хотілося вас спитати.
— Даремно.
— Це правда? Чи, може…
— Я вам кажу: даремно! — злісно, втрачаючи терпець, відрізав Іван Іванович.
— Ви настоювали, щоб я покаявся, а я питаю, чому не кається злочинець, що вбив оцим молотком людину? Чому й досі не покаявся той, хто вбив голодом сім мільйонів населення? Хто мордує мільйони по концтаборах, — чому?.. Нехай би вийшов перед народом, ударив себе в груди, крикнув: слухайте, я — злочинець. Зробив так то й так! Був би прекрасний зразок самокритики, що створює здорову атмосферу. Можете донести, мені тепер все рівно. Іван Іванович був дуже ображений і огірчений. — Я прийшов до вас, щоб поговорити щиро, маючи на увазі ваші власні інтереси. Ви ж почали говорити нісенітниці. Ви взяли якийсь молоток, ударилися в вигадки, щоб затруднити вияснення вчорашнього інциденту і взагалі питання про ідеологічну сторону ваших лекцій.
— Спершу я хочу взнати, хто вчора жінку вбив!
— Вам треба лікуватись, — я бачу. Нерви. От ви мені наговорили всячини, а я ж тримаюся, терплю, бо так велить мені професійний обов’язок.
